Андрій Букін представляється просто: "Я – старший солдат". У розмові уникає пози, про себе формулює лаконічно. Розлогими його відповіді стають лише тоді, коли розповідає про побратимів або про майбутнє України у цій війні і після.
Наша розмова стала ще одним підтвердженням цих слів.
- Всі, хто слідкує за твоїм життєвим шляхом, знають, що ти воюєш на Святих Горах. Більше нічого – бо свій ФБ ти ведеш досить лаконічно. Розкажи ті подробиці, про які можеш розповісти. У якому підрозділі воюєш, як далеко стоїть ворог і кому доводиться протистояти?
- Насправді все дуже просто: коли почалась війна, я в силу різних обставин перестав активно вести Фейсбук-сторінку. Одна з головних причин – брак часу. До того я писав великі аналітичні тексти – але на сьогоднішній день є кусок іншої роботи, яку треба виконувати. Ця работа забирає 24/7, тому у Фейсбуці я лише виставляю якісь фото. І це буває не дуже часто.
Я воюю в батальйоні ім.Кульчицького. Це мій батальйон, тут я проходив службу у 2015-16 роках. І коли зараз почалася велика війна, я добіг до батальону. Так в першій декаді весни я опинився на Святих горах, де перебуваю і зараз. Наш підрозділ виконує різні специфічні завдання. Допомагаємо "богам війни" двухсотити москалів. Тому роботи на кожний день тут вистачає.
-А як щодо втрат у вас?
- Є і двохсоті, і трьохсоті. Позиції ворога дуже близько; інколи до орків менше сотні метрів, все залежить від ділянки фронту.
- Оця напруга війни на "нулі" - як довго може звичайна людина її витримувати? Чи людина звикає до всього?
- Ну, у нас же усе почалося не на Донбасі, а з Києва. Ми спочатку були в Казаровичах – і вже потім, після ротації, нас перекинули на Донбас. Щодо витривалості – все по-різному, дивлячись на те, який це підрозділ і які умови створені для того, щоб ти перебував на "нулі". Якщо поруч люди з руками і головою і якщо у тебе нормальний командир, то ти на "нулі" можеш бути досить довго, виконуючи специфічні або прості завдання. Все залежить від підрозділу і твоєї мотивації.
- Ти вже вдруге вживаєш термін "специфічні завдання". Не видаючи якихось секретів, скажи, про що мова?
- Є просто солдатська робота – копати, стріляти, нести вахтову службу. А є специфічна робота – наприклад, люди які стріляють далеко. Або виконують функції, непритаманні солдатському або гвардійському підрозділу. Таких людей вистачає – та ж сама розвідка, коригування артилерії, прослуховування, добування специфічної інформації, яка потім допомагає в роботі з агентурною мережею, що залишається за "нулем". Тобто це не стереотипне "солдат-окоп" (про те, що ми сидимо в окопах і ходимо в штикову атаку), а робота, яка дозволяє нам бути ефективнішими в наших діях. Скажу так: більшість позитивних відосиків про війну України з Росією – це якраз робота специфічних підрозділів.
- Знаєш, у тебе зараз дуже суворий Фейсбук. Там тільки рідкі фото тебе і фото твоїх побратимів, які загинули на цій війні. З лаконічними підписами на кшталт: "Друг Китаєць здобув вічне життя в бою. Помстимось!" Оце помстимось — наскільки важливе це паливо помсти, аби рухатися далі тим, хто залишився живими?
- Звісно, це моя особиста мотивація. Війна забрала моїх близьких друзів набагато раніше. Таких, як Роман Отаманюк, мій вихованець, який пішов на війну і якого не стало. І я всі ці 8 років обіцяв, що повернуся на війну – і буду мстити. Я повернувся – і зараз займаюся саме помстою за смерть своїх побратимів. Для мене це лінійна задача: Роман загинув від 120-ї міни – значить, я маю знаходити і знищувати мінометників. Друг Китаєць помер від прямого влучання ракети "Град". Значить, я маю допомагати тим людям, які знищують ці установки.
- Пам`ять про загиблих – дуже важлива. Розкажи, будь ласка, про твоїх близьких побратимів, яких вже немає з нами.
- З другом Ультрасом ми служили ще в 2015-16 роках. Його не стало тоді, коли ми були в Казаровичах – і то була перша моя втрата людини з підрозділу.
Друг Лис поїхав на Святогірськ на тиждень раніше, ніж ми – бо займався авіарозвідкою. І все, що ми вміємо на сьогодні, ми навчилися від нього, бо він був найдосвіченішим пілотом серед нас усіх. Під час виконання бойового завдання його не стало.
Друг Китаєць загинув, захищаючи Святогірськ. Це якраз сталося під час штурму Святогорська москалями.
Оце люди, яких я згадував у себе в ФБ. Загалом у батальйона більше втрат – але це хлопці, яких я безпосередньо знав і з якими комунікував. З ними ми воювали і жили на одній території. І от пам`ять про них і жага помсти – це один з головних факторів того, чому я тут продовжую робити свою роботу.
-Розкажи, у яких умовах живе Андрій Букін — де спить, що їсть, чи є де помитись на "нулі". Як взагалі проходить твій типовий день.
- Я вже жартую: четвертий місяць ми, без перебільшення, живемо, як бомжі (сміється. – Є.К.). Знаєш, перед відправкою на Донбас ми з побратимом гуляли Подолом і зустріли людину, яка не має постійного місця помешкання. Вона їла салат з якоїсь пластикової штуки з якогось кабака. І от вже за пару тижнів ми з побратимом жартували про те, що той бомж, якого ми зустрічали, і живе, і виглядає краще за нас усіх.
Є і ще одне порівняння – згадати будь-який фільм-апокаліпсис про ядерну катастрофу. Ті люди, які там за сюжетом вижили, живуть у всяких там підземних тунелях. Десь так проходить життя "на нулі". Чому так? Тому що дуже багато працює ворожа артилерія – і ми знаходимося або в окопах, або у підвалах. У нас працюють генератори та інша подібна техніка, яка допомагає нам заряджати батареї, радєйкі і таке інше. Ми живемо там, де можемо жити; найголовніше – щоб це було безпечно. Тому доводиться обирати між спальниками, карематами і якимись піддонами. Бувають і підвали у житлових будинках, де є ліжка. Як прийдеться…
-А що їсте?
-У нас нормальне забезпечення по харчуванню. Їмо те, чим забезпечить держава і те, що приготуємо власноруч. З харчуванням проблем немає. Якщо у людини руки роблять, вона буде нормально харчуватись.
-Чого матеріального тобі і побратимам бракує на цій війні?
- Та всього вистачає. А якщо не вистачає або не забезпечує держава, ми намагаємося дістати через волонтерів. Дрони, планшети, флешки, блютузи, радєйкі, ретранслятори…Все те, чим на 9-й рік війни мала б забезпечувати держава – але всі ми розуміємо, що якщо цього немає в держави, ми будемо діставати це через людей, які готові скинутися і допомогти. Те саме – з автомобілями; у нас весь підрозділ – на колесах. І все це забезпечила не держава, а діаспора, інші люди.
- З рідними, друзями спілкуватися вдається?
- Я вважаю найкращим союзником ЗСУ Ілона Маска (посміхається. – Є.К.). Ми можемо спіймати Інтернет у найбільш неочікуваних містах. У якомусь підвалі, сараї, лісочку, там, де все навколо буде розбите, аж оп! – і маємо точку Інтернету. За це низький уклін Ілону Маску і його Старлінку.
- Ще місяць тому у багатьох українців в тилу, та й не тільки, було приємне переконання, що ось-ось до передової дійде новітнє озброєння, передусім артилерія — і у війні буде досягнуто переламу. Зараз такого оптимізму поменшало. А ти що думаєш з цього приводу?
- Насправді артилерії дійсно побільшало – і ми тут насипаємо москалям по зубах так, що аж шуба загортається. Але швидкої перемоги бути не може. У них є дуже багато артилерії – і вони свинцем нас просто засипають. Я з побратимами в силу своєї роботи бачили їхню атаку на Лиман. Це було просто стирання населеного пункту з землі. Вони квадрат за квадратом просто знищували інфраструктуру. Просто квадрат за квадратом!
У них є колосальні запаси радянського озброєння. Сотні тон. І коли приходить їхня артпідготовка, то це просто тони металу сиплються навколо нас. Якщо їм потрібно викурити з лісу нашу піхоту, вони застосовують касетні "Урагани", які просто рубають ліс, від нього залишаються одні дрючки. А вчора вони скидали щось подібне до напалму. Спалює все живе, куди потрапляє ця штука.
Тому не може бути швидкої перемоги; ми маємо перемолоти їх тими силами, які у нас є. Але за крайні півтора місяця ситуація, принаймні на нашій ділянці фронту, кардинально змінилася. Артилерія наша працює, і доволі ефективно, нищиться велика кількість їхньої живої сиі техніки. На цій ділянці фронту ми почали давати гідну відсіч.
-А у тебе немає відчуття, що росіяни, з їхнім домінуванням держави над людиною і презирством до людського, будуть без кінця закидувати вас своїм людським м'ясом?
- Спробую сформулювати те, що думаю з цього приводу. Це не просто війна, а історична війна за виживання українського етносу. Якщо ми не встоїмо на Донбасі, то ця ситуація буде повторюватися в Дніпрі, Києві, Тернополі – і далі, до Львова і Ужгорода. До тих пір, поки вони не закриють кордон України. Бо їхнє завдання – не територія, вони хочуть знищити українців як націю. Це – геноцид. Якщо ти будеш розмовляти українською мовою, ти їхній ворог автоматично. І якщо ми, не дай боже, програємо у цій війні, то все те, що було 100 років тому, коли програли наші прадіди і прапрадіди - повториться. Будуть концтабори, голодомори…
Тому немає сенсу думати про те, наскільки багато у них "людського м`яса" або військової техніки. Треба думати про те, як їх перемолоти, аби вони просто не йшли далі. І найголовніше завдання солдата – просто виконувати свою роботу. І бути ефективним на тій ділянці фронту, де він є. І не думати про те, скільки ворога стоїть перед ним – десятеро або два мільйони. Немає різниці! Тут не можна відкотитися назад, це не АТО 2014-18 року. Тут не можна піти у відпустку і поїхати додому. Бо кожного дня йдуть обстріли мирних міст. Моєї рідної Сумщини, де прилітає щодня – і міста, і села, особливо прикордонні…
Тому немає різниці в тому, скільки у них людей і які в них плани на майбутнє. Нам треба вибудовувати свої плани, свою стратегією – і йти до переможного кінця. І завдяки партнерам я сподіваюся, що все у нас вийде.
-Питання, яке я ставлю всім: от з нашою мотивацією все зрозуміло: захищаємо сім`ї, будинки, землю, етнос. А яка мотивація у ворога?
- Тут треба розділяти. Є політична складова – її формулюють ті, хто сидить у теплих кабінетах і непоганих кріслах. У цих людей – геополітичні плани, причому не тільки на Україну, а і на частину Європи. І з їхньою мотивацією усе зрозуміло: вони – "собіратєлі зємєль".
- А яка мотивація у солдатів?
- Вони просто подавлені репресивною державною машиною. Їх гонять сюди, вони не можуть відмовитися виконувати ті чи інші завдання – того, що це – залізна тюрма, з терміном відсидки і пересилками (а в Росії побудована величезна кількість місць позбавлення волі, де будь-кого незгодного ламають швидко). Тому люди залякані і їдуть сюди на війну, сподіваючись що тут можна буде хоч як-небудь "пропєтлять". Відбути одну-дві ротації, зловити якусь легку контузію або осколочне – і поїхати додому.
Тому їхні люди їдуть на війну, вмирають і повертаються додому у цинку. Це якщо повертаються – бо як правило вони своїх не забирають.
-Мені часто згадується петлюрівське "Гірше ніж москальські воші, можуть бути тільки українські гніди". Часто переймаєшся корупцією і підлістю в тилу? І взагалі ти і побратими говорите про політику? Чи не говорите взагалі?
- От не повіриш – за ці 4 місяці не було жодної політичної розмови. І не тому, що ніхто не розуміється на політиці, а просто в цьому немає потреби.
- Бо перемогти у війні зараз найголовніше, а решта – речі другорядні?
- Так точно. І знаєш, за ці 4 місяці я, мабуть, жодного разу не відкрив новини, щоб почитати про політику. У нас тут є своя зона відповідальності, є велика важка робота, яку треба робити. І ти зосереджений на тому, що цю роботу робити. Це правда життя, всі, хто тут живе, це розуміє: якщо прої*ав – вбило. Тому ти постійно маєш бути в тонусі. Для того, щоб не прої*ати.
- Андрію, скажи: ми переможемо?
- 100 відсотків.
- А чому ми переможемо?
- Тому що наша перемога не залежить від політиків, високих офіцерів чи якихось посадовців. Тому що наша війна – на характері. Знаєш, колись радянська влада вмонтувала нам в голову цей міф про те, що один – у полі не воїн, і наша хата скраю. А насправді все вирішують люди. Тут воюють люди такі ж самі, як я, звичайний солдат. Але у таких солдатів – велика мотивація і величезний потенціал, переусім – інтелектуальний. Вони, ці люди, структуровані; попадаючи у військові структури, вони налагоджують безліч лінійних зв`язків між підрозділами. І якою б не була ланка командування, ці люди на місцях налагоджують ефективну роботу – щоб, насамперед, не вижити, а перемогти.
Ось чому ми переможемо – тому, що це відбувається на всіх ділянках фронту. Коли толкові люди попадають на війну, вони починають вибудовувати ланцюжки. Стратегічні і комунікаційні. І це надзвичайно ефективно впливає на ведення бойових дій.
Ми – нестандартна армія, не така, як в Росії, США або Європі. У нас немає дуже жорсткої вертикалі, але наша мотивація і інтелектуальний потенціал дозволяє нам на характері витягувати дуже багато важких подій. І з такою побудовою армії, з таким героїзмом і характером ми приречені на перемогу.
Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"
