Тоді в інтерв`ю не торкалися Андрієвої спеціалізації – радіолектронної розвідки – бо така розмова була не на часі. Лише згадали, що підрозділ Букіна вирішує бойові завдання в районі Святогірського лісу.

Цього разу Батон був набагато відвертіший у нашій розмові про радіоелектронну розвідку. Тим паче, що у житті його підрозділу зараз відбуваються зміни: після року війни у складі батальйону ім.Кульчицького хлопці проходять підготовку і бойове злагодження нових підрозділів у Гвардії наступу.

З цього ми і розпочали свою бесіду: цікаво було дізнатися, як досвідчений Букін оцінює нові бойові структури і те, що зараз відбувається з ним і побратимами.

- Спочатку для читачів нагадаю, що Гвардія наступу - це 6 професійних штурмових бригад МВС, задача яких - визволення тимчасово окупованих територій України. Національна гвардія України запрошує у "Буревій", "Червона калину", "Карадаг", "Рубіж", "Спартан" та найбільш відомий "Азов".

Водночас Державна прикордонна служба набирає добровольців у бригаду "Сталевий кордон", а Національна поліція – у штурмову бригаду під назвою "Лють."

А тепер запитання. Андрію, до якої з цих бригад належиш ти?

- Ми належимо до київської бригади "Буревій". Відповідно, у нас була київська частина, і нас географічно переводять у київську частину, яка є "Буревієм".

- У цієї бригади є якась специфіка, порівняно з іншими бригадами Нацгвардії? Чи відмінність суто географічна?

- Плюс-мінус вони всі приблизно виконують і комплектуються за однаковими штатками, за однаковими завданнями. Функціонал у них буде однаковий. Але питання в тому, що, скоріш за все, кожна бригада буде закріплена за якоюсь певною ділянкою фронту. Тому і штатки, і бригади, вони робляться за натівськими стандартами і, відповідно, укомплектовуються плюс-мінус однаково. Це стосується бригад Національної гвардії, тих 6 бригад, про які йдеться. Бригади Національної поліції і Прикордонної служби – у них будуть специфічні завдання, які будуть покладені саме на них.

- Сама назва "Гвардія наступу" говорить і про загальні завдання і про мотивацію, які мають бути у гвардійців. З того, що ти бачиш і чуєш навколо, наскільки яскраво присутнє і те, і інше?

- Я можу говорити тільки про наш підрозділ радіоелектронної розвідки, який був у складі батальйону Кульчицького, і про сам батальйон Кульчицького. Що відбулося у нашому випадку? У тій частині, де я був попередньо, зібрали всіх людей, які хочуть їхати на фронт і готові воювати, - і переводом перевели до нової бригади. Звісно, що було дуже багато бюрократичних складнощів.

- Про які саме складнощі йдеться?

- Там же фактично повна демобілізація. Ти маєш закрити всі документи по зброї, по тому, що тобі видавали рік тому, про спорядження. Враховуючи те, що у нас багато усіляких електронних штук, а мій командир за все це був матеріально відповідальний – то ситуація така: весь підрозділ вже перевівся у нову частину - а він досі доздає борги, списує майно, яке було втрачене в боях. Отака бюрократична штука…

- …яка відбирає багато корисного часу.

- Так точно. Але сама філософія перетворення – те, що ми з гвардійських частин забираємо вмотивованих людей, які готові йти на фронт і завтра воювати. І не просто воювати, а робити якісь дії в наступі по відбиванню своїх територій, – це є концептуально правильна річ. Інша специфіка - як на міста спускаються ці накази; як люди ставляться до цих наказів. Є різні історії про те, що мобілізовані з відношеннями потрапляють до бригад наступу - а у них або було не особо багато бажання, або відношення було спрямоване в інші частини. Але це питання не до самих безпосередньо частин Гвардії наступу, а до тих терцентрів або колишніх військкоматів, які проводять цю мобілізацію. По моїх батальйону і підрозділу можу сказати твердо: це найбільш мотивовані люди з колишньої частини. Які і воювали, і у них є велике бажання продовжувати цю справу. В такий спосіб і формувалися охочі потрапити в цю бригаду наступу.

- Як потрапити до лав Гвардії наступу? І чи справді кадрова логістика всередині ГН побудована краще, ніж у багатьох "звичайних" підрозділах української армії?

- Знову ж таки, я не можу розписуватися за всі бригади, які зараз створюються. Розповім про те, куди ми попали. У керівництва бригади є розуміння того, що батальйони треба швидко формувати - і так само укомплектовувати нові підрозділи, які є. Це відчувається у самому ставленні до солдатів. Звісно, що у діловода зараз прямо кипить голова, а заступники комбрига цілісіньку добу носяться з цими папірцями, щоб усе укомплектовувати, зробити нові штатки, забезпечення. Щоб потім спрямувати людей на навчання, а потім на злагодження, щоби вони на фронт потрапили підготовленими. Це відчувається - те, що люди мотивовані. Докрутити логістично ідею з Гвардією наступу. Сама по собі бригада 3027 є зразково-показовою гвардійською бригадою, перша гвардійська бригада при президенті імені Петра Дорошенка.

- Тобто це еліта.

- Так точно. І, відповідно, нове керівництво використовує нові підходи до солдатів, які приходять на службу. Якщо ми винесемо за дужки усі бюрократичні механізми, які треба пройти, щоб оформиться, там чітко помітне людське ставлення до солдата. Це відчувається.

- Логічно, бо для наступу потрібна мотивація. Хочеш мотивувати – стався до солдата певним чином. Він має це бачити, тоді буде і віддача.

Андрію, вас дійсно готують найкращі інструктори з вогневої підготовки і тактичної медицини?

- У нас інша специфіка підрозділу – ми займаємося радіотехнічними цікавинками. Відповідно, у нас програма трошки відрізняється від програм лінійних підрозділів. У нас 100% людей, які зараз знаходяться в підрозділі, вони, як ми тільки перевелися – наступного дня побігли на навчання. Чому так відбулося? Не через те, що у нас немає досвіду, або ми не розумієм, що ми робимо. 10 місяців ми були на фронті без ротацій, без перебування. Це накладає великий відбиток на те, як ти працюєш, з чим ти працюєш і які у тебе сформовані навички. За 10 місяців ми працювали тільки з тими гаджетами, які є в серійному виробництві. Це вся лінійка безпілотників DJI, це мавіки, це матріси 300, 30 потім з’явилися, і так далі. Тобто це те, що уже було на початок війни, випускалося в маси. Але ж за рік війни все змінилося! З’явилася досить велика кількість українських компаній, які почали українське виробництво крил. Їх величезна кількість. Звісно, що вони кустарного виробництва; що це збирається в гаражі на колінках. Але сама концепція правильна. Війна дала поштовх розвитку БПЛА в Україні – і ми зараз на 4 голови вищі будь-якої країни-члена альянсу НАТО, наприклад. І на 7 голів вище за виробників БПЛА в Канаді чи США.

- Вибач, але це ви самі про себе так думаєте? Чи так кажуть ваші закордонні колеги?

- Це доведений факт, що українські прототипи літають набагато краще, ніж те, що є у масовому виробництві і в доступі за гроші на європейському або на американському, та навіть і на китайському, ринках.

- Що ж, маємо всі підстави пишатися.

- Війна завжди дає поштовх до розвитку певних галузей. Ми знаємо, що БПЛА є очі не тільки артилерії, але і, банально, піхоти, розвідки. Це джерело інформації. Відповідно, є не тільки мавіки-3 або лінійки DJI, або військовий американський дрон, який у нас не літає в силу різних обставин. Тому люди почали виробляти дрони, маючи певний багаж знань. У нас дуже багато толкових людей - фізиків, астрофізиків, конструкторів, які працюють над цими проблемами. Тим людям, які рік просиділи на війні, є чому вчитися. Починаючи від великих коптерів, бомберів - і закінчуючи малими дронами, ефпівішними. Починаючи від великих комплексів перероблених агродронів або кастомних на новозроблених, які можуть нести в собі корисний вантаж, - і закінчуючи малими fpv-дронами, які можна зібрати, як конструктор: 4 плати, 6 гвинтів і найдешевша відеокамера, яка буде виконувати певні функції, які необхідні тому чи іншому підрозділу.

Перед нами стоїть колосальна задача – за дуже стислий період часу поділитися на групи і отримати нові навички, яких не було.

- Тоді переформулюю своє первинне запитання. Чи навчають вас інструктори з ваших базових тем? Чи ви вже самі такі досвідчені специ, що можете бути інструкторами для інших?

- На певних лінійках БПЛА ми безпосередньо можемо викладати курси. Але питання в тому, що справді професійний пілот має постійно поновлювати свої скіли і вчитися чогось нового. І за короткий період часу, який ми тут перебуваємо, ми поділилися: хтось пішов на крила вчитися, хтось - на великі коптери вчитися, інші - на fpv. Ми працюємо з найкращими школами, які взагалі є в Україні. У мене пішло більше тижня, щоб об’їздити найбільших виробників БПЛА, поговорити з конструкторами, спонсорами, з колегами, які безпосередньо займаються цим напрямком. Оскільки родом я з Сумщини, а це прикордонний край, то я як приїхав додому – мабуть, 8 днів тільки по Сумщині їздив, зустрічаючись з людьми, які проводять розвідку у мене вдома. Щоб дізнатися, що знають вони; які БПЛА у них літають, а які не літають.

- А вони від тебе чогось нового дізналися?

- Звісно, ми ділилися інформацією, яка їх цікавила - про засоби роботи, графік роботи, методи передачі інформації безпосередньо для артилеристів. Нема ж якогось уніфікованого протоколу того, як будуть працювати пілоти. Плюс-мінус воно досить схоже. Але у кожного є свої нюанси.

- І багато чого намацується вже на місці і за конкретних обставин.

- Географія. Місце розташування, доїзди, під кого ти працюєш – це розвідка, 120-й міномет, чи більш серйозна артилерія.

- Ми зараз з тобою не видаємо москалям ніяких таємниць?

- Москалі використовують плюс-мінус те саме. Але між нами велика різниця, про яку я нині не буду розповідати.

- І ще велика різниця, яка є між нами і ними – це наші потужні горизонтальні зв’язки.

- Власне в цьому і річ; але нехай нас вибачать читачі, якщо ми заглибимося в цю тему, це буде зайве. Але наша таємниця реально – у горизонтальних зв’язках, рівнях прийняття рішень. От якщо екіпаж толковий і у нього все гаразд з мотивацією і з командиром, який організовує їхню роботу, то він виходить безпосередньо на тих, хто робить роботу по великих орудіях.

- Така кількість горизонтальних зв’язків, вона виходить з двох факторів. Перше - ми захищаємо свою землю. Тому ініціативи у нас завжди більше, ніж у окупантів (тим більше з їхніми російськими вертикальними традиціями). І по-друге, у нас є громадянське суспільство, якого немає в них. Це теж мотивує ці горизонтальні зв’язки.

- Дуже влучно сказано. І перше, і друге. Горизонтальні зв’язочки – це і громадянське суспільство, тільки на війні. Здатність до самоорганізації, бо ми не чекаємо, що нам якийсь генерал приїде з Києва і виграє війну на ділянці фронту. Для того, щоб у нас був успіх, де б ми не опинилися, ми самі маємо засучувати рукави і їхати, брати ініціативу у свої руки.

- Андрію, значну частину минулого року ти провів у відносно стаціонарному розташуванні у святогірських лісах – я зараз правильно сформулював?

- Відносно правильно. Просто Святі гори – це величезний заповідник, він починається з-під Ізюма і закінчується аж під Лисичанськом.

- Зараз ви – у Гвардії наступу – у зв’язку з цим що саме зміниться у вашій роботі аеророзвідки, радіорозвідки? Сформулюй те, що можна сформулювати, не даючи ворогу важливої інформації. Наскільки зміниться специфіка вашої роботи, коли в умовах наступу треба бути долати великі відстані, а не знаходитися у більш-менш стаціонарних умовах?

- Слухай, як колись казав Леонід Данилович Кучма, це ж вже було (посміхається. – Є.К.). У нас стаціонарне дислокування було десь 2,5 місяця. Святогірськ, Дробишеве, Лиман. З середини червня, коли нас вибили із Святогірська, - і до початку вересня. А з початку вересня - і аж до січня - ми були в активному наступі.

- І в чому полягає різниця цих двох фаз вашої роботи?

- Тут більше, ніж дві фази. От, наприклад, є лінія, яка не рухається через якісь географічні складнощі. У них висота, ми не можемо штурмувати. Або навпаки – у нас. Або ми йшли через річку (як у нас було в Тетянівці) - і ворог здійснює обстріли наших позицій. Ми обстрілюємо їхні, вони - наші. Це все - один шматок роботи. Ми вибираємо укриття - одне, друге, третє - і намагаємося з цих укриттів працювати, щоб їх знайти. Це - стаціонарна штука. Ми там жити можемо, поки не спалять ту позицію. За літо у нас згоріло 4 місця, де ми перебували.

Інша історія, коли у нас іде активний наступ, і вони відступають. Історія ця була зі Святогірськом. Це було Новоселівка-Дробишеве-Лиман, коли ми намагалися їх доганяти і відрізати. Це зовсім інший формат роботи. Тому що ти постійно в русі. Ти не зупиняєшся ані вдень, ані вночі. І тобі потрібно забезпечити не просто розвідку - тобі треба забезпечити "очами" людей, які ідуть в атаку.

- Що змінюється, коли ти працюєш в такому обсязі?

- Динаміка. Ти разом зі штурмовими групами - попереду-попереду. У тебе ще батальйон може не підтягувався, не отримав БР-ки, чи не вийшов. Наступи ж не відбуваються хаотично, як в орді Чингісхана, що ми на конях і там: у-у-у-у! - і побігли, куди добігти можемо. Насправді все структуровано. Зони поділені між підрозділами, щоби підрозділи заходили, закріплялися на певній території і не заважали один одному. Це велика логістика. І у тебе може бути так, що ми працюємо в складі батальйону, або в складі батальйону на інтерес якоїсь більшої бригади. ЗСУ-шної, наприклад. Але виходить так, що вона дійшла - і закріпилася на певній території. А ті підрозділи, з якими ти працював – і артилеристи, і піхота, і розвідка – вони рухаються далі. І зрозуміло, що з дозволу командира вищестоящого в батальйоні ти рухаєшся з ним. Батальйон зупинився - а ти рухаєшся далі, щоб не втрачати зв'язку і допомагати хлопцям іти далі.

- Ти дуже класно розписав, як за стрімкого наступу змінюється специфіка. Нагадай географічні межі того динамічного наступу, у якому тобі довелося брати участь з вересня – і по початок жовтня.

- Святогірськ – Олександрівка – Новоселівка – Дробишеве – Лиман.

- Наскільки я пам’ятаю, і човни були у вас задіяні.

- При штурмі Святогірська ми штурмували на човнах. А потім уже в наступі рухалися, хто на чому здатний був. Хтось на броні рухався, хтось на техніці, яку переправили… Наше ж завдання було не просто звільнити територію. Наша задача була – зупинити, коли вони відходять. Їх вибили, вони відходять - і треба було розбити колону. І от наше завдання було – саме допомогти хлопцям з артилерії зупинити тих, хто виходить.

Це якщо говорити про динамічний наступ. А був і нединамічний наступ. У жовтні ми попали на Білогорівку. Наказ командувача був, що це наступ, і там були певні строки. Але це ось прямо фронт. Ми ані кроку назад - і вони ані кроку назад. І йде возня. У них величезні втрати. У нас втрати. Але ми боремося на відкритій ділянці.

- У чому тоді полягала складність для роботи твого підрозділу?

- У тому, що ти приїжджаєш - а там немає укриття, де можеш сховати групу, яка могла б щодня літати. І це зовсім інша історія, аніж попередні дві. Тому що коли ти в стані динамічного наступу, ти можеш сьогодні вилетіти з підвалу, а завтра тобі треба лопатою щось копнути. А коли у тебе отакий сталий наступ, незрозуміло, як буде рухатися лінія і чи вона взагалі буде рухатися. І тобі треба вибрати стаціонарні позиції там, де їх фізично немає. Там зруйнований населений пункт, немає жодного…укриття. А щоб виконувати свої функції, тобі треба бути в 150 метрах від крайнього окопу наших позицій. По-іншому ані географія, ані їхні РЕБи просто не дозволяють тобі виконувати функції даними коптерами.

- І ця стадія, мабуть, була для вас найнебезпечнішою?

- Гірше за все в цій стадії - це сам доїзд. Сама дорога як туди, так і звідти, є одним з найнебезпечніших елементів. Ти може знайти плюс-мінус нормальне укриття, десь глибше копнути, десь знайти недостатньо зруйнований підвал. Але сам процес - приїхати, залишити транспорт – дуже небезпечні. Як, наприклад, під Білогорівкою, де було десь метрів 900 дороги, які прострілювалася всіма - і нашими, і їхніми. І це Дорога Життя. Ти їдеш - і незрозуміло, проскочиш ти чи ні. Ми там машину залишали - і за якісь умовно 14 діб у нас не стало 7 чи 8 машин. Вони на очах просто. Стріляє танк – і все, від машини нічого не залишилося. А варіанту не залишати машину – не було. Тому що для того, щоб вивезти мою робочу групу, треба було задіювати два автомобілі. І це вдвічі більший ризик проскочити по самій дорозі.

Отакі справи. Кожна наша серія війни була по-своєму специфічна, зі своїми надскладними завданнями. Те саме було з наступом на Кремінну. Ми працювали з лісу, з низини - що взагалі алогічно для польотів. Тому що ти для польотів завжди маєш обирати домінуючу висоту - і вилітати з висоти. А там географічно зумовлено так, що ти вилітаєш з 60 метрів, а тобі треба долітати до 120 метрів. У тебе 60 метрів перепад!

- Тут читач може не зрозуміти. Він, в принципі, знає назву твого підрозділу - але коли ти кажеш "літати, вилітати", потрібне роз`яснення.

- Все дуже просто: я керував групою пілотів на різних БПЛА. І наше завдання було таке: ми проводили розвідку, спостереження для артилерії і робили аналіз тієї інформації, яку побачили. Для того, щоб потім сформувати своє бачення ділянки фронту.

- Я правильно розумію, що зараз весь ваш підрозділ влився до "Буревія"?

- Не просто влилися - ми втричі розширилися у кількісному складі.

- Поставлю важливе запитання про стратегію розвитку флоту безпілотників в українській армії. Багато хто був дуже незадоволений, коли міністр Резніков сказав непродуману фразу, що, мовляв, дрони потрібні дорогі, які літають далеко, а не "весільні" мавіки, і тому подібне.

Так от, нещодавно я брав інтерв’ю у пілота екіпажу "Автомайдан", який працює на Півночі. І на його думку, зараз треба насичувати підрозділи - особливо на лінії фронту - дешевими дронами. Бо це очі, потрібні кожному підрозділу.

А ти якої думки про те, на які БПЛА держава має робити ставку?

- Це питання справді важливе, і от що я хочу з цього приводу сказати. 52% інформації, яка зібрана розвідданими, зібрана лінійкою DJI і лінійкою autel – це те, що міністр назвав "весільними" дронами. Інші 48% інформації зібрані великими коштовними комплексами на кшталт "Лелеки", "Фурії" і інших гаджетів, які вже стоять на озброєнні. Але більшість інформації зібрана саме оцими дронами. Жоден виробник не зможе наповнити Збройні сили такою кількістю, як це може зробити будь-яка стаціонарна компанія, яка вже роками виробляє БПЛА. Тому що навіть DJI не встигає виробляти дрони. Їх просто викуповують партіями. Вони тільки йдуть на лінії - а вже різні фонди на кшталт "Повернись живим", фонд Притули і так далі, - викупають їх партіями. Ну нема в Україні настільки великих потужностей, щоби ми перекрили потрібність в БПЛА в Збройних силах.

Тому міністру треба просто переглянути інформацію ту, яку він збирає. Можливо, коли ми доростемо до того, щоб у нас в Україні були великі потужності…Або відкриємо десь в Китаї або Індії саме український завод з виробництва БПЛА, які зможуть наситити цей ринок…Але на сьогоднішній день відмовлятися від цивільних дронів - злочинно. Навпаки, держава Україна має зробити все, щоб поліпшити перевезення з-за кордону.

І по-друге. Жоден бюджет України чи допомога країн-партнерів не може порівнятися з тією кількістю допомоги, яку дають самі українці. Не тільки ті, що живуть в Україні, але і за кордоном. Тому що колосальна кількість БПЛА була куплена родичами, друзями, фондами. Кількість цих БПЛА сама держава просто не зможе забезпечити. Ось у чому різниця.

- Якщо підсумувати взагалі весь твій досвід повномасштабної фази війни, який день ти вважаєш найуспішнішим і чому?

- Можу дуже чітко сказати. Один з найуспішніших днів – це був день звільнення Новоселівки і наступу на Дробишеве. У нас пройшла ідеально кампанія по роботі з хлопцями з артилерії. Ми тоді вразили кілька одиниць техніки ворога.

- Розшифруй. Тобто на базі вашої зібраної інформації, проаналізованої і наданої артилеристам, вони змогли гарно відпрацювати позиції ворога?

- В цей день прекрасно відпрацювали радіоперехоплення. Вони зняли інформацію про те, що буде пересування піхоти на певній ділянці фронту перед мостом.

- І наші вже були готові до цього?

- Да. Ми взяли цю інформацію, полетіли, навели туди артилерію і дочекались, поки вони приїдуть. Наші відпрацювали техніку і нам по радіоперехопленню було повідомлено: отут було стовідсоткове влучання.

Втім, ми вразили їхню техніку - але піхота була ціла. І тоді вони передали другому екіпажу, що, мовляв, ми зараз їхати не можемо, техніка побита, тому ми будемо висуватися в пішому порядку, переходити дамбу. Ми це почули, передали інформацію артилерії. Вони ще не вийшли – а ми уже перенавели орудія і відпрацювали. Для мене, як для людини, яка вибудовує логістичні ланцюжки, це був взірцево-показовий день. Це не те, що робота однієї людини. Це робота груп людей, різних орудій, різних хлопців з РЕРа, які слухали до 6 радіостанцій. Плюс вчасна передача інформація.

- Ідеальна злагоджена робота.

- І це була робота не тільки батальйону Кульчицького. Співпрацювали різні підрозділи різних бригад ЗСУ. Лінійні зв’язочки відпрацювали на 300%.

- Від максимального позитиву перейдемо до важких моментів твого життя на цій війні. На якомусь етапі, приїхавши у відпустку до рідних Сум, ти мені казав, що цей час був важким - і ти мріяв скоріше повернутися на фронт. Чому?

- Того, що ти живеш війною. Коли ти 10 місяців живеш новинами з фронту і крім 2,5 кілометрів фронту більше нічого не знаєш, а тебе виривають на умовні три дні, - це і є найважчі три дні. Тому що ментально ти залишаєшся там, в інформаційному полі на війні - а фізично бачиш зовсім іншу картинку: розслаблених людей, музику, смачну їжу, зустрічі з родичами. З`являється величезне відчуття дисонансу. Ти не можеш переключитися з війни. Тому що за 4 дні маєш знову бути там.

- Відчуваєш роздратування?

- Роздратування насправді приходить, мабуть, на десятий, дванадцятий день, коли ти тут. Коли ти розумієш, що солдат в Україні нах*р нікому не потрібний.

- Ти коли на себе в дзеркало дивишся, від 24 лютого по сьогодні, скільки у тебе сивини додалося в бороді?

- Не знаю, я ж її не рахую (посміхається. – Є.К.). Думаю, що додалося. Насправді, якщо чесно, то солдат, який прожив рік на війні, потім буде десятки років випльовувати цю війну. У всіх без винятку посипляться спина, коліна, серце, голова. Люди зовсім по-іншому дивляться на життя. Перестаєш цінувати матеріальні речі, які тут, на Великій землі, в пошані – гроші, телефон, ще якась лабуда. Насправді, це ж не важливо. Важливо здоров’я, життя, побратим, який поруч; задача, яку ти виконуєш.

- Солдат не може обирати напрямок наступу - це прерогатива командування. Менше з тим, якби була твоя воля, на якому напрямку наступу цієї весни ти хотів би бути і чому?

- Насправді мені не принципово, де я буду воювати. Я прекрасно знаю географію можливого наступу; неодноразово був в Авдіївці, в Пісках, в Опитному, в тому самому Бахмуті, Соледарі. За великим рахунком однаково, де ти будеш. Звісно, хотілося б остаточно звільнити Святі гори - тому що вони забрали досить великий час мого життя. Ну, і щоб я зняв з себе нашивку і повісив кудись там на килим.

Але то вже як командуванням буде прийняте рішення…

Увага! Охочі допомогти підрозділу Андрія з оснащенням можуть скористатися такою інформацією:

5375411203709824 Монобанка

PayPal

andrij.bukin@gmail.com

Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"