Минулого тижня сум’янка Марина Гладун та Тетяна Лазаренко із Запоріжжя, не програвши жодного матчу, піднялися на перше місце п’єдесталу в німецькому Дюссельдорфі.

Перемога, присвячена дітям

У неділю, 3 серпня, Україна вписала нову сторінку в історію спорту — вперше наші спортсменки здобули золоту медаль чемпіонату Європи з пляжного волейболу. Тріумфальна перемога належить дуету Марини Гладун та Тетяни Лазаренко. Сум’янка присвятила свою перемогу своїм синам Максвелу та Самуелю: «Максвелл, Самуелю, ця перемога була для вас. Ви — моє серце, моє все. Дякую, що ви є в мене. Ви — найцінніше». Також вона подякувала воїнам ЗСУ, які стримують російську навалу.

На чемпіонаті Європи 31-річна Марина зіграла в парі із волейболісткою Тетяною Лазаренко із Запоріжжя. Попри свій юний вік, 22-річна Тетяна вже є однією з найтитулованіших гравчинь України. На життєвому шляху спортсменки було чимало випробувань: Її дім у Запоріжжі був зруйнований війною, а батько зараз служить у лавах Збройних Сил України. Сьогодні вона тренується у столиці, а разом із Мариною грають уже близько двох років, за цей час вони стали справжньою командою.

У фіналі Марина і Тетяна зустрілися з сильним французьким дуетом — Клеменс Вієйра та Алін Шамеро. Гра була виснажливою та напруженою до останнього розіграшу. Першу партію українки поступилися 21:23, маючи п’ять сетболів (вигравала 20:15 і потрібно було за 5 розіграшів набрати бодай очко). Після такого головне було не розкиснути, дівчата зібралися і в другому сеті зуміли переламати хід матчу, взявши партію на свою користь 21:18. У вирішальному сеті боротьба точилася за кожне очко, і за рахунку 13:13 Марина і Тетяна проявили неймовірну стійкість, реалізувавши матч-пойнт — 16:14, здобувши «золото» на континентальній першості.

Ця перемога стала справжнім тріумфом — уперше на дорослому чемпіонаті Європи прозвучав гімн України (свого часу на юнацьких та юніорських чемпіонатах тріумфував брат Марини Валерій).

Спорт — діло сімейне

Марина народилась у Сумах, у родині, де спорт завжди був на першому плані. Її батько, волейбольний тренер, з ранніх років привчав дітей до фізичної активності. Та попри те, що спорт був повсюди, Марина не відразу стала його частиною. Спершу батько працював лише з хлопцями, і під його керівництвом тренувався син — Валерій Самодай. Марина ж часто приходила на їх тренування, де годинами спостерігала з лавки за грою, нудьгуючи й не беручи активної участі.

- У мене все логічно. Батько - тренер з волейболу, - розповідала Марина про початок своєї кар’єри. - Однак не все так однозначно. Батько спочатку тренував лише хлопчиків. Він тренував мого старшого брата, а я за ним як хвостиком. Вони тренуються, я сиджу, сумую. Потім взяла м'яч, щось почала робити, підкидати біля стіночки. Так і розпочалося. Я сказала: "Тато, і я хочу". Він віддав мене тренеру Ларисі Олександрівні, досі її пам'ятаю, зараз у Дніпрі живе. Потім був В'ячеслав Федорович Турченик, який і досі тренує дівчат у ДЮСШ. А потім батько взявся й сам до мене.

Спочатку були успіхи на юнацькому рівні, потім навчання у США, де зустріла свого майбутнього чоловіка Максима, який і сам грав у волейбол, а після повернення в Україну був у призерах чемпіонатів України і виступав на рівні збірної. Нині – він головна підтримка на змаганнях.

Він теж виріс у спортивному середовищі на Хмельниччині, де фізична культура була не просто захопленням, а стилем життя. Його дідусь Валерій Семенович Нашкольний — знаний у краї спортсмен, мама Ірина в молодості грала у волейбол, а батько Петро не залишає майданчик і сьогодні. Найсильніший вплив на хлопця мав дядько і хрещений — Сергій Нашкольний, який нині захищає Україну у лавах Збройних Сил. І хоч Максима й Марину поєднує багато спільного, зустріч їхня стала зовсім несподіваною.

- Я тоді навчалася та працювала в США, - розповіла Марина. - Максим приїхав із Чикаго, де працював, у Майамі у відпустку, на свій день народження. Він одразу пішов на пляж, де познайомився спочатку з моїм братом Валерієм, який гостював у мене. Йому сказали, що це чемпіон світу з пляжного волейболу (серед молоді), і він одразу загорівся, хлопці почали спілкуватися та грати. У мене тоді була робота, тренування, тож вони спочатку більше тусувалися, спілкувалися. Так минуло два тижні, поки він не повернувся до Чикаго. Ми продовжували спілкуватися через соцмережі. Іноді їздили один до одного, але відстань велика, дуже не наїздишся. Потім ми зрозуміли, що так далі не піде, я зібрала речі та переїхала до нього. Тут мені допомогло те, що мій тодішній роботодавець мав головний офіс у Чикаго. Там мені більше подобалося, ніж у Майамі. Там такий самий клімат, як у Сумах. А ще багато українців. Після поляків це найбільша діаспора. Там загалом є Ukrainian Village, де українські церкви, магазини, аптеки, ресторани. Справжнього борщу можна поїсти (сміється). Ідеш вулицями і почуваєшся, як удома. Це постійно магнітило нас туди.

- А чим ви займалися у США?

- Після закінчення університету я працювала тренером у компанії EVP, яка організовувала змагання з пляжного волейболу, проводила тренування, табори тощо... Також грала за них.

Максим працював диспетчером із вантажних перевезень. Волейбол займався весь вільний час. Спершу це була класика, а потім уже пляжний волейбол.

Після повернення в Україну їхнє спільне життя від початку було насиченим — змагання, нові проєкти, робота, переїзди, народження двох синів, пошук партнерок. За кілька років грали із кільком, але прориву, на жаль, не було. І ось нарешті партнерка, з якою вдалося досягти такого успіху.

З усіма викликами вони справлялися так само, як на майданчику: із повною віддачею, самодисципліною й вірою в результат. Так сталося і цього разу: на вирішальних змаганнях у Дюссельдорфі головною опорою для Марини залишався Максим і батько Валерій Самодай – старший.

Тим часом в Україні її старший син у 10 років став бронзовим призером чемпіонату України серед спортсменів до 14 років. Він пробував ще й минулого року, але тоді ще не вистачало зросту. Нині росте новий чемпіон!

Попереду в Марини — участь у турнірі рівня «Челендж» у межах Світового туру, який цього разу відбудеться в Австрії. Після змагань Марина повернеться до України, де нарешті зможе обійняти своїх маленьких, але найпалкіших шанувальників. На досягнутому спортсменка не зупиняється: продовжуватиме наполегливо тренуватися та ділитися своїми знаннями, адже працює також і як тренерка. Нині її головна мета — участь в Олімпійських іграх. Віримо, що у 2028 році в Лос-Анджелесі замайорить український прапор, а ім’я Марини пролунає на головній спортивній арені світу.

Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.

Не забудьте підписатись на наш телеграм-канал. Там ще більше оперативної інформації!