Вони були змушені залишити рідне Краснопілля через війну, постійні обстріли та небезпеку, яка щодня загрожувала їхнім близьким. Після переїзду сім'я знайшла тимчасовий прихисток, де поступово облаштовує побут і намагається повернути відчуття дому. Але навіть тепер, коли є дах над головою та більш-менш спокійне життя, кожна розмова все одно повертається до будинку, в якому пройшло все їхнє життя.

— Дома є дома, — тихо каже Ольга Валентинівна. — Хоч як тут добре, а все одно хочеться назад.

«До останнього не хотіли виїжджати»

До повномасштабної війни родина жила звичайним життям у Краснопіллі на Сумщині. Ольга працювала у сфері соціальних послуг, виховувала дітей, а чоловік — в охороні. Молодший син Богдан народився восени 2021 року — буквально за кілька місяців до вторгнення.

— Він народився 28 вересня. А потім почалася війна, — згадує жінка.

На момент перших обстрілів дитина була ще зовсім маленькою. Родина залишалася вдома до останнього, сподіваючись, що все скоро закінчиться. 

Краснопільська лікарня сьогодні

— Ми до кінця терпіли. А потім уже батьки почали наполягати, щоб виїжджали. Ми жили недалеко від лікарні, а туди були прильоти. Потім по РЕСу були прильоти. На третю ніч уже страшно стало.

Ольга каже, що за короткий час селище змінилося до невпізнання.

— Лікарні нема, школи нема, будинку культури нема, сільради нема. Розбито все.

Будинок культури м. Краснопілля, 2026 р.

Попри це, частина людей усе ж залишилася. Серед них — батьки жінки.

— Вони повернулися ще в червні минулого року. Кажуть, що на їхньому краю більш-менш тихо. Але люди то повертаються, то знову тікають.

Війна і маленька дитина

Перші місяці вторгнення родина пам'ятає як суцільне виживання. Особливо важко було через нестачу найнеобхіднішого для дітей.

— Памперсів не було. Він ще зовсім маленький був. Я зі старих памперсів діставала м'які частини, підкладала туди ганчірочки, прала їх постійно. Так і викручувалися.

У магазинах майже нічого не продавалося. Люди стояли у довжелезних чергах за продуктами.

— Наші підприємці самі їздили, привозили крупи — кукурудзяну, пшеничну. Давали по кілограму в руки. Пам'ятаю, стояла майже цілий день у черзі, щоб узяти шматочок риби.

Жінка каже: тоді всі жили в постійній напрузі й невідомості — день за днем, без жодних гарантій.

Виїзд на Полтавщину і повернення ближче до дому

У березні 2025 року родина евакуювалася на Полтавщину. Там прожили десять місяців.

— Але життя якось не склалося. Дуже важко було. В одному будинку жили вісім людей. У кожного свій характер, свої сім'ї. Та ще маленька дитина.

Повернутися ближче допоміг випадок. Знайома надіслала посилання: департамент приймав заявки на квартиру в модульному будинку. Побачили оголошення у Facebook, швидко зібрали документи та подали заявку.

— Вирішили повернутися ближче до рідного дому, — каже Ольга. — Тепер сподіваємося, що будемо тут.

— Умови дуже добрі. Потроху вже обжилися. Кожна квартира має меблі та всю необхідну техніку — можна було одразу заселятися. Усе це профінансував Шведський Червоний Хрест разом з Українським Червоним Хрестом, за що ми дуже вдячні.

Із собою взяли лише найнеобхідніше — тоді було не до речей. Чоловік, хоч і на пенсії, інколи підробляє різноробочим. Увесь час Ольги зараз — це діти.

Поруч живуть «свої» — багато хто теж із прикордонних громад. Люди підтримують одне одного, спілкуються, допомагають.

— Тут уже як одна велика сім'я.

Старший син навчається, молодший бореться з хворобою

У родині троє синів. Найстаршому — 21 рік, він уже має власну сім'ю та теж живе у Сумах. Середній, 16-річний Ярослав, навчається у сумському училищі.

— Він на слюсаря навчається, — розповідає батько. — Уже дорослий хлопець.

Найбільше турбот зараз пов'язано з молодшим Богданом. Хлопчику чотири роки, і він має цукровий діабет.

— Він у нас на інсуліні, — спокійно говорить мама. — Уже трохи втягнулися, навчилися жити з цим.

Про хворобу Ольга говорить відкрито.

— А чого секрет? Що є — те є.

Богдан не ходить до звичайного дитячого садка. Натомість відвідує центр соціальної підтримки для дітей.

— Там із дітьми займаються логопеди, реабілітологи. Можна залишити дитину на день, щоб батьки могли вирішити свої справи — до лікарні сходити чи ще кудись.

Ольга каже, що для сімей із дітьми така підтримка є справді важливою.

«Краснопілля все одно сниться»

Попри нове житло та відносну безпеку, думками родина постійно повертається додому.

Чоловік Ольги востаннє був у селищі взимку.

— Приїхав на два дні. А на третю ніч уже тікав назад.

Каже, що зараз там дуже небезпечно. Через постійні атаки люди маскують вулиці та дороги.

— Усе завішено сітками, «павутиною». Бо дрони летять і скидають просто на цивільних.

У Краснопіллі майже не залишилося інфраструктури.

— Магазинчик один працював на базарі. Хліб возили з Лебедина. Наш хлібзавод уже також розбитий.

Навіть коли підприємство частково відремонтували й відкрили, довго не працювало — через небезпеку знову зачинили.

«Усі хочуть додому»

Під час розмови Ольга не раз повторює: як би добре не було на новому місці, серце все одно лишається вдома.

— От у кого не спитай — усі хочуть додому.

У Сумах вони вже освоїлися. Є житло, поруч рідні, старший син. Сестра Ольги також переїхала сюди — її перевели працювати в місцевий магазин.

Але війна повністю змінила життя великої родини.

— Раніше всі жили окремо, своїми сім'ями. А потім усе перемішалося. Хто куди виїхав, хто де живе.

Ольга говорить про це просто — як людина, яка в один момент втратила звичне життя і була змушена вчитися жити заново.

Та навіть після всього пережитого родина намагається триматися.

Богдан усміхається, бігає між дорослими й ховається за маму. Старші сини вчаться та працюють. Батьки підтримують одне одного.

А десь далеко, за десятки кілометрів, залишається Краснопілля — місце, яке для них досі означає слово «дім».

— Може, колись усе закінчиться, — каже Ольга. — І ми обов'язково повернемося.

Анна Ліаненко