"Цензор.НЕТ" вже розмовляв з ним близько року тому; прийшов час оновити враження. А також розпитати Сашка, як там його син Юрій, що воює в артилерії "Да Вінчі"; і що він думає про наїзди брудних анонімних телеграм-каналів на старшого брата, відомого журналіста-розслідувача Юрія Ніколова.
А ще Олександр Ніколов – напрочуд гарний художник, його скетчі про війну нікого не залишають байдужими, а у цьому інтерв’ю ми ще й попросили автора розповісти про обставини виникнення деяких робіт. Слухати виявилося не менш цікаво, ніж дивитися…
- Востаннє ми з тобою розмовляли майже рік тому, на війні це ціла вічність. Заповнимо для читачів цей часовий проміжок. Отже, на якому напрямку ти воюєш нині, скільки народу в твоєму екіпажі і чи змінилася якось специфіка твоєї роботи?
- Зараз працюємо на Авдіївському напрямку. В екіпажі нас двоє, як і у майже всіх екіпажах нині. І так, специфіка змінилася, і поки ти опублікуєш інтерв’ю, все може змінитися, бо ситуація дуже динамічна. Але саме зараз переважно возимо зі стабу. Особливо після того, як відійшли з Авдіївки. Потреба у лікарі в екіпажі уже не така критична; вони більш необхідні в лікарнях та на стабпунктах. Тому склад екіпажу у нас – санітар і водій.
- Більшість поранених, як і минулого літа, осколкові? Чи помітні якісь зміни?
- Додалось багато кульових і поранень від fpv-дронів.
- На твоїй зміні за цей час траплялося комусь із поранених померти у евакомобілі?
- Поки ні, завдяки Богу і лікарям.
- Коли за цей рік тобі було найстрашніше? Про що розповіси своєму малому, якщо він, звичайно, тебе спитає, вже після закінчення війни?
- Страшніше за все мені було вступити до армії (посміхається. – Є.К.) Я ж мобілізувався в березні того року. Мені тоді казали, що от, як приходиш - і потім десь за тиждень ідемо на війну у контрнаступ. А там тиждень перетворився на 2-3 місяці. І страшно було в оцей період, коли ти ідеш – і ще не знаєш куди. Я ж диригент за освітою, а гроші майже все життя добував дизайном та креативом. Тобто я і військова справа – це взагалі різні світи. Увесь мій бойовий досвід – дворовий. А тут така історія - потрапляєш до зовсім нової реальності взагалі. Думаю, будь-кого невідомість напружує. Особливо якщо ця невідомість про війну, а не про народження дитини, хто там буде хлопчик чи дівчинка (посміхається. – Є.К.).
- Хочеш сказати, що порівняно з очікуванням невідомого реальність виявилася не настільки страшною?
- Так і є. Я не знаю, як це в кого працює. Ти ж в переписках з побратимами подробиць багато не дізнаєшся хто як. Ми ж всі спілкуємся загальними фразами. З цифр - тільки 4 5 0, плюс, мінус, зає*ись, пі*дець. Ось тобі і читачам – типовий скрин. Може, звикаєш, а може і дійсно в уяві накидуєш безлімітну катастрофу.
- Чи є у водія евакомобіля свій Отче наш, заповіді, яких не можна не можна порушувати?
- Коли доставляєш пораненого на лікарню зі стабіка – не наробити нових поранених.
- Розшифруй.
- Ми ж працюємо близько - тобто воно бабахає постійно. Бувають такі поранені, що їдеш дуже швидко, і по населеному пункту - і треба не зробити нових 300-х, бо моя "Сільверадо" - не Дюймовочка і порожня має вагу 5 тонн. То ж і бійця треба довезти живим, і на дорозі нікого не збити. Ну і в танк чи бредлю не вʼїхати, бо вони без фар взагалі їздять.
- А ти коли їдеш, чуєш, що відбувається у салоні? Що каже твій санітар, що відповідає поранений? Чи у тебе на це часу немає, і ти сконцентрований на дорозі?
- У мене є монітор, і я бачу, що відбувається у салоні. Ну, і чую, є вікно. Загалом, є комунікація.
- Які основні речі має зробити санітар коли він транспортує пораненого? Чого там більше – лікувальних маніпуляцій чи розмови з пораненим?
- Залежно від того, який поранений. Тут універсального рецепту немає. Якщо тяжкий поранений – санітар має контролювати його стан (кисень, пульс, дихання), забалакувати, не дати заснути. Є такі, що з крапельницею везеш, є такі, що в реанімацію, а є такі, шо треба не дозволити йому заснути.
- Для чого треба на дозволяти йому заснути?
- Бо може не прокинутися.
- А в психологічному плані часто треба з ними розмовляти? Ну, для того щоб відволікти від поганих думок?
- Це взагалі база. Бувають такі поранені, що самі з тобою так розмовляють, що тебе відволікають від думок. У нас такі дракони є – я вражений. Такі персонажі, що мама дорогая! Дивишся на нього… В цивільному житті тебе ця людина скоріш за все не зацікавила б. Тобі б не захотілося з ним познайомитися, в барі пива випити. А тут чувак так розкривається…
- Розкажи пару випадків.
- Веземо одного – в нормальному стані, стабільний, притомний, без знеболювальних. Їдемо на лікарню, а навкруги щось бабахати почало. Так той каже: хлопче, давайте трошки швидше їхати, тому що я тут від вас зараз втечу на позицію, бо там спокійніше мені!
- А яка в нього позиція?
- Штурмовик. Тобто самий пи**ець!
Інший випадок. Везем дядька. В бочині осколок стирчить, з ноги кулю витягнули, а він раптом і каже: "Шось мені х*йово, давлєніє мабуть. Читає "сотку" (бюлетень такий) Точно 190 трохи повищене!" (сміється/ – Є.К.).
Ще один з ногою розпанаханою каже "Ну, тепер ще більше натхнення на роботу…".
Часто коли везеш поранених, ті, хто притомні, самі виговорюються. Він після стресу, адреналін виходить - і розповідає, що отак і так щойно було. Один з пораненою ногою ще двох своїх якось витягнув, до евака дотягнув… розказує . І оскільки зараз ми часто возимо повні машини, і поруч зі мною сидить якийсь поранений - зазвичай і я оце слухаю, підтримую з ним розмову. І кожен - з різним характером, менталітетом, усі - з різних регіонів, з різними діалектами, званнями…
- Відчуваєш себе таксистом?
- Ні, відчуваю себе корисним і причетним до єдиної надважливої на сьогодні для всіх справи, найважчу частину якої роблять ці хлопці. Це просто такий в мене побут зараз. Побут, про який ніхто не мріяв (посміхається – Є.К.), хоча все життя, в основному, люди тільки те й роблять шо організовують свій побут, шоб потім краще пожить. Але взагалі ж мало хто щас живе, як хотів чи планував. І коли вдома за пивом дивишся, і перед очами світлофори, безтурботні обличчя, красиві різнокольорові люди – у такі моменти війна, ніби якась жахлива фантасмагорія з соцмереж, в якій ти ніколи не опинишся.
А повертаєшся з відпустки - і звідси мені шлють всякі жартівливі пранки; ті спортзали для красоти та пляжі, вони, як містерія (посміхається – Є.К.). Таке враження, наче на нас із Заходу країни нестримно насувається мирне життя, а ми не умились просто, не готові до фестивалів і хочемо воювати. Інколи кажуть, шо "всі, хто хотів, вже на війні". Хоча слово "хотів" тут неточне…
- А яке точніше?
- Хотіти цього неможливо. Можна зрозуміти, що неможливо уникнути війни під час війни. І знайти своє місце в цьому, поки місце не знайшло тебе. Це ж не та війна, що комусь оце приснилось - і пішли постріляти хлопці, від скуки чи тестостеронових амбіцій. Це як напали на тебе і б’ють у підворотні - просто тому, що ти не подобаєшся чисто візуально. А ти такий кричиш: "не бийте!" - і вони такі що, раптом перестали? Терпіти, коли б’ють, - це хіба уникнути?
- Твій старший син, як і раніше, воює в артилерії у "Да Вінчі". Який у нього настрій порівняно з початком війни?
- Я не бачив Юру півтора року. Відпустки не збігалися. І нещодавно пощастило, що вони переміщалися, і вдалося зустрітися на пару годин. Я так зрозумів, він розмірковує не над тим, як списатися чи демобілізуватися, а над тим, як розвиватися в армії. Так конкретно не казав, але я так зрозумів його по розмові. А взагалі він пацан такий… з головою дружить. Усвідомлює, в якій реальності перебуває Україна та світ в цілому . Коротше, він військовий, як мені здалося. От я військовим за рік так і не став. А він, по-моєму, - справжній воїн. Це не скасовує того, шо за*бався, все ж таки третій рік воює хлопець.
- А чого ти вважаєш, що не став військовим? Це може навіть не тобі вирішувати, а оточуючим?
- Ну, звісно, оточуючі самі собі вирішують. Не обовʼязково ж наші точки зору збігаються. Майже всі люди бачать картини і чують музику та знають теорему Піфагора. Всі можуть і пісню скласти, і картину намалювати та визначити косинус, бо руки ж є, чого б і не потворить? Але навряд чи всі зроблять якийсь внесок у культурну спадщину чи дадуть імпульс у мистецтві, чи зроблять наукове відкриття. Хоча помалювати ти можеш – якась собі арт-терапія, чи не так?
Так само і військова справа. Ти береш участь у війні - але при цьому не є військовим за суттю. В общєм, якби на нас не напали, я б ніколи не був в армії. Але наразі мені здається, що коли йде війна на наше знищення, то немає мирних громадян. Є цивільні і вже військові. Мирні - якось воно дивно звучить. На тебе напали, а ти мирний, - це як?
- Продовжуючи сімейну розмову – що ти відчував, коли на старшого брата Юрія Ніколова брудні анонімні телеграм-канали розпочали цькування за його антикорупційні розслідування та вільнодумство?
- Я ж старшого знаю - і тому сміявся в контексті ефективності "диверсії". Ну, як, переживав, звичайно, бо чого хочеш можна очікувати, і невідома межа цих наїздів.
У Ніколова здорові голова і сприйняття світу. Я більше за маму переживав. Бо вона з ним живе і вимушена була це переживати. Більш того, вона якраз і була вдома в той час сама. В неї теж здорове сприйняття світу і голова, але вік такий, що потребує допомоги, а не додаткових навантажень на нерви. Це напрягає звісно, що, перебуваючи тут, ти не можеш зарадити близьким, доньці у складних ситуаціях; що молодший син чекає тебе на святах у дитсадочку і ображається, шо не прийшов, а інші папи прийшли. Оце для мене на війні – найскладніше.
- Як вважаєш, чого країні очікувати, коли після війни чи на час перемир’я військові масово повернуться додому, а тут – квітуча корупція? З розмов, з відчуттів побратимів, якою буде реакція цих людей?
- Я не можу щось таке передбачити, бо не схильний до великих узагальнень. Не вважаю, що всі побратими мають однакову або дуже схожу реакцію на все. Не знаю, що буде масово. Багато залежатиме від того, як хлопців зустріне тил. Якщо робочими місцями та вдячністю - одна реакція, а якшо "морду воротити" і "я вас туди не посилав" - інша. Ну, типу, ви ж в тилу тримали економічний фронт, поки хлопці "відпочивали" в Ріо де Посадках? То чому ж нема робочих місць? Шо навоювали на економічному фронті? Якщо йдеться про донати, то даю спойлер - військові донатять точно не менше, бо ще підтримують сім’ї полеглих побратимів.
Тому, думаю, що якогось загального тренду не буде, всіх по-різному зустріне дім. А в когось, може, і дому вже нема. В когось загинув син, в когось - батько, в когось - донька, в когось - мама.. Простих рішень не буде, бо різним людям довелося заплатити різну ціну за проживання в спільному домі.
Зараз все агресивне від втоми; інколи бачу емоційні "сторікі" від військових. Але я не впевнений, що це справжня природня його позиція. Бачу в цьому втому - тому що часто у цього солдата дуже добрі очі, і я не уявляю, як він когось пи**ить на цивілці просто так, "бо воював". Але і без збоїв не буде. Найкраще, що можна зробити для хлопців, - це інтегрувати їх в цивільне життя, а не "воювати" з ними. Вони точно це краще роблять.
- А які відчуття у тебе, коли ти бачиш новини типу "дві людини були знайдені мертвими в Тисі, бо форсували її, щоб перейти на інший бік кордону і втекти від мобілізації"?
- Співчуття. Як би там люди в сторіках не танцювали, які б коктейлі не показували - я не бачу, що вони щасливі. Бачу, що людям насправді дуже тяжко. Їм краще тільки тим, що в них є санвузол. Але вони живуть так само у війні. Вони так само не можуть будувати реальних довгострокових планів. Теж іноді ракета в**бе поруч... не так часто, але може вистачити і одного ж прильоту. Обставини подавляють і невідомість завтрашнього напружує. І тут ще бути весь час додатково під страхом мобілізації… це ж страх!
Я не можу їх засуджувати чи щось таке. Всі бояться. Це нормально. Ненормально жити в цьому. Бо страх розлюднює людину. І навіть вбиває. Як людей, яких страх штовхає в Тису… Зрозумів, що я маю на увазі?
- Так. В тебе підхід до явища - філософсько-психологічний.
- Значить, я філософсько-психологічний солдат. Ще часто романтиком обзивають (посміхається. – Є.К.).
- Романтиком?
- Так, мабуть тому що в моїх соцмережах багато квітів, а не крові).
- А це ніяк не романтизує війну?
- Мені - ні. Або я насправді не дуже розумію сенс цього слова.
Просто я дивлюсь на все своїми очима - і там насправді зараз багато квітів, а не лише кров. І в мене немає бажання когось виховувати через соцмережі чи до чогось призивати "шокуючими" кадрами. Я ж перший раз живу і в душі не в курсі як правильно. Не вважаю себе людиною, яка має підстави впливати на рішення людей; а виговоритися для цього є друзі та приватне "спустило". Всі дорослі і несуть відповідальність за себе, свою діяльність чи бездіяльність. За якісь результати чи якісь наслідки своїх рішень. Не дивлюсь на світ глобально, континентами чи політичними кордонами. Я квіточки бачу (сміється. – Є.К.).
- Тобто ти в інформаційному вакуумі від світових новин?
- Звичайно, ні. Як і всі, читаю новини та маю якусь думку. Але не вважаю, шо вона аж така цінна, шо її необхідно довести до всіх. В новинах, я ж бачу, показують, не що насправді відбувається. То ж це треба приділяти багато часу, щоб розібратися, що дійсно відбувається. По заголовках любих конструкцій можна понастворювати, повірити в них та почати всіх заставляти так думати. Тоді, скоріше за все, потрібно обрати державотворення, політичну діяльність чи журналістику як професію. В мене - інша. Я ж не живу в інфополі, а в реальному житті знаю набагато менше людей, ніж їх існує в соцмережі чи десь в статистиці. Мене не дуже сильно *бе настрій на Чукотці або в Австралії. Так само, як і їх - мій. Про саме моє існування у світі знає дуже мало людей. Моє реальне життя не складається з ірландців, японців та інших національностей. Воно складається з мого оточення, в якому є і конкретний японець, і конкретна ірландка, а не загалом якийсь народ.
- Ти продовжуєш малювати війну. Для чого це робиш?
- Така специфіка роботи зараз що я чекаю більше, ніж дію. І оцей час очікування я маю чимось зайняти. Це єдина причина, чому я малюю. Це зручно, треба блокнот і олівці. А сюжетів тут – вибір не великий, тому малюю війну. Що бачу, "то пою".
- Тоді давай так. Я обиратиму той чи інший малюнок, а ти розповідатимеш про історію його створення. Домовились?
- Авжеж.
- Добре. Скажи, про що оцей малюнок?
- Збираючись у відпустку, десь за добу це було, отримали повідомлення від розвідки з координатами планових цілей на цю ніч. Глянули на мапу – а ця ціль – метрах у 200 від нас. Знаючи що ці 200 метрів - це часто допустима похибка для кацапських ракет, ми вирішили максимально підготуватися і як "досвідчені" воїни максимально заклеїли вікна. Зробили - і Вітя пішов стригти Толіка.
- І що було далі?
- В ту ніч пронесло, але як повернулись з відпустки – деяких вікон вже не було в будівлі. Мабуть, скоч паршивий (посміхається. – Є.К.).
- Крута історія! Йдемо далі. Як щодо цього малюнка?
Цей малюнок з підписом Валерія Залужного було продано на благодійному аукціоні
- А це Рома на Коксохімі. Виліз з укриття на сонечку перекурить - а поруч з ним впав снаряд. Але не розірвався. "Куріння мене колись точно вбʼє", - бурмотів, стрибаючи назад.
- Хух, дяка Богу, що пощастило. А ось цей малюнок?
- Тушили хлопці "Бредлі" з пораненим екіпажем. Вогнегасник взяли з евакоавтівки. І - героічно попередили триндець, бо не дали загорітися БК. А потім на базі отримали люлєй від техніка за те, що використали вогнегасник з евака. Ну, і палке рукостискання за те, що все ж таки використали вогнегасник (сміється. – Є.К.).
- А от у цій роботі – схоже, замальовка зі шпиталю. Про кого вона?
- Це поранений каже: "Воно не вгадаєш, бачите? Жили собі люди в Чернігові - і вбило ракетою. А хлопцям, шо на фронті 3-й рік, в метрі від бліндажу КАБ прилетів - і всі живі, лише один з осколком…".
- Справді не вгадаєш. А оцей скетч, він не з церкви?
- Не вгадав. Є у нас побратим з позивним Чорний. І є позиція Ліана. Йому говорять:
"Чорний ти завтра на Ліану".
І він такий:
"Бл#. Це тому шо я Чорний"?
- Ніколи не знаєш, коли на фронті буде смішно. Слухай, у тебе про звірів – ну дуже гарні малюнки. Наприклад оцей, із псом. Очі у нього – це щось!
- На цьому напрямку з позивними котам та собакам особливо не кретивив. Якщо кіт, то Авдій, як пес – Авдос.
- Кіт дуже виразний. То його звати Авдос?
- Якраз цього кличуть Кокс, бо хлопці "евакуювали" з його з "Коксохіму".
- А ось цей малюнок, від якого щемить у серці?
- А це я у відпустці вкладав молодшого сина спати, і він так спокійно каже:
- Папа, а віднесеш мене в коридор, якщо буде повітряна тривога?
Мене вштирила буденність інтонації малюка. Кажу:
- Звісно, тихої ночі.
А потім під ранок була тривога. І був приліт. Далеко але гучно. А я просто укрив його своєю курткою. Я більше нічим не міг його захистити.
Я не знаю, як ви це вивозите…
- Неймовірні малюнки. А тепер скажи мені, на що вам, парамедикам, які рятують життя побратимів, більше за все потрібні гроші? Минулого разу, пам’ятаю, ти відповів так: "На ремонт машин, бо постійно вилітають. У нас осколками ріже машину. Лобовуху вже міняли. Іншим екіпажам пощастило ще менше. Там попробивало радіатори. Тому база – це ремонт машин".
Це те, що ти казав минулого разу. Ситуація змінилася чи така сама?
- Змінилася в тому сенсі, що не осколками фігачить, а вилітають саме мотори. Тому що їзда дуже агресивна і дороги дуже "не дуже". Тупо вилітають запчастини. Але, повторюся, ситуація може змінитися до публікації цього інтерв’ю; тож можуть бути і уламки. Все дуже швидко змінюється.
Живі гроші дають швидкість вирішення проблеми. Чим швидше ти купив запчастину - тим скоріше евакуаційна машина стала до строю; тим швидше вона вийшла на рейс.
- Тим імовірніше ви врятували пораненого.
- Ну, да. А ще на сам стабпункт нам постійно потрібен одяг для поранених. Тому що з поранених ми одяг зрізаємо, а транспортувати голим – не добре. Його треба в щось одягати…
Увага! Охочі допомогти підрозділу Олександра Ніколова можуть донатити сюди:
Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"
Фото і малюнки – з архіву Олександра Ніколова
