Про себе на війні Олександр Ніколов каже підкреслено без пафосу, з буденною прямотою: "Війна сама себе не виграє. Треба воювати. Ну, якщо, звісно, цікавить результат".

Якщо робити практичні висновки з цієї максими, виходить, що результат цікавить усіх дорослих чоловіків сім`ї Ніколових: Олександр служить водієм-парамедиком евакуаційного екіпажу; його 25-річний син Юрій – артилеристом у "Вовків да Вінчі". Є ще старший брат Олександра – 50-річний журналіст-розслідувач Юрій Ніколов. У того – своя війна, хоча і в тилу, але проти корупціонерів з великими можливостями. І воює він також успішно: його стаття про "яйця за 17 гривень від Міноборони" наробила багато галасу і прибрала з державної корупційної годівниці схему у сотні мільйонів гривень.

Але співрозмовником "Цензора" у цьому інтерв`ю став 47-річний Олександр. Який не тільки допомагає рятувати поранених з передової і напрочуд влучно формулює, а ще й малює – воєнні скетчі ви побачите у цьому матеріалі.

- Сашко, як зветься і де приблизно базується твій екіпаж?

- Південний напрямок, беремо участь у наступальній операції. Як зветься екіпаж, не скажу – але ми собі вигадали назву: "Месники". Справжні позивні, вибач, теж не скажу. Лише ті, про які написав в інтернеті: Безстрашний фельдшер (лікар), Спайдермен (це я, бо як людина доросла заскакую на маскувальну сітку на машину дуже граціозно) і Пані Чую Розбираю Погано – вона наш санітар. Ну це так, поржати про себе самих.

- Тобто вас в екіпажі троє?

- Так. Лікар (він - старший екіпажу), санітар і водій.

- Ти – водій евакуаційного екіпажу. Це означає, що Олександр Ніколов  за кермом воєнної швидкої, а коли не керує автівкою і потрібна ще пара рук, допомагає лікарям у салоні?

- За необхідності вони мене можуть залучати. Але таких випадків поки не виникало.

- Але ти все одно якісь нові навички здобуваєш? Яких медичних маніпуляцій за цей час навчився?

- Перед цим пройшли навчання, і я, як всі, освоїв MARCH.

- Чого вчили?

- Надавати першу допомогу, проводити огляд пораненого, оцінювати ситуацію; як надати якусь первинну допомогу, зберегти пораненого до появи лікаря.

- А які дії/маніпуляції входять в оце надання першої допомоги?

- Базове, що я наважусь зробити, - це огляд і зупинення кровотечі. Якісь базові препарати дати, знеболювальне, щось таке. А от лікувати не полізу – бо можна так допомогти, що не довезеш.

- А є якісь навички, яких хочеться навчитися?

- Так вийшло, що я прийшов на війну в березні цього року. Тобто в той час, коли довелося навчатися по ходу. Війна – штука динамічна: не було ж так, що ворог чекав, поки Сашко прийде, навчиться – а потім будемо воювати. Не так було, трішки інакше. Я прийшов уже тоді, коли і з сином побалакав, і з товаришами, які воювали і сказали мені, що просто вже не вистачає людей. Притому – додали – людей адекватних. А я не дуже скромна людина – і вважаю, що я адекватний. І сказав, де треба, що для армії вмію лише кермувати. Тому що бойовий досвід у мене дворовий, цього явно недостатньо для штурму. А так, щоб приїхати і брати участь, а не навчатися, - тут я можу кермувати. А їм якраз потрібен був водій.

Тому ці марчі, стрільбу, - я вже по ходу робив. Без учебки. Не тому що її не було, а тому що я прийшов у той час, коли це вже не актуально. Залужний будував плани, не враховуючи моєї біографії (посміхається. – Є.К.). Як казав син, 8 років було, щоб навчитись.

- Які особливості роботи водія-парамедика порівняно з будь-яким іншим напрямом ЗСУ? Що для вас є найважливіше?

- Головне – швидкість, плавність руху та підтримка автомобіля в робочому стані. Тому що не картоплю везеш, а людей. І недбале керування може погіршити стан пораненого. Це як у маршрутці, тільки тут везеш людей поламаних і замість музики в салоні – симфонія арти за вікном. Часто буває, що везеш в темноті і певну частину шляху маєш проїхати без фар.

На других напрямках ще не був, тож порівняти не можу.

- А окуляри нічного бачення у тебе є?

- Так, є.

- Там же ж різні модифікації бувають, яка у тебе?

- У мене такий прилад, що на шолом вішаєш і дивишся в око. Тому, що те, де екран на скло, він демаскує, світить на весь салон – і тебе тоді видно. Мені пощастило з друзями: назбирали на толковий, нормальний.

- Чи русня, як і раніше, прицільно б’є по евакуаційних машинах, стабпунктах, польових шпиталях?

- Нічого не змінюється. Не знаю, наскільки це прицільно, але по-моєму вони *башать… Не знаю, наскільки навмисно.

- А що у вас в медроті розповідають досвідчені люди?

- Є хлопці, які вже рік воюють, були на різних напрямках. Вони розповідають, що одна з головних цілей на нулі – це бойовий медик. Щоб завдати максимальних втрат. Вимикаєш медика, командира, а потім вже…

- Багатьох від чужої крові або важких поранених спершу нудить. У тебе з цим як?

- Мене – ні, не нудить. З пальця кров боюсь здавати, а чужу – нормально (сміється – Є.К.). До того ж я недавно воюю, у мене тільки місяць активної праці на війні. До цього була тилова робота, підготовка. Там взагалі крові не було. А тут… я ще, може, мало бачив. А може, я нормально кров переношу.

- Про саму евакуацію. Я правильно розумію, що завдання вашого екіпажу – довезти людину до стабпункту?

- Так. Ми приймаємо машину, екіпаж, який привозить з самої передової. І ми – оця перша ланка, яка везе до стабпункту. Працюємо на відстані десь від 3 км від нуля. У нас не броньована машина.

- І скільки часу у вас займає кожна така ходка?

- Я два рази засікав. Вийшло так: вночі я 13 хвилин віз – але там, мабуть, і точка була ближче і дорогі пусті, а може, циферблат не розгледів вночі (посміхається. – Є.К.) . А вдень був дещо легший поранений, то було 17 хвилин з моменту його розміщення в машині..

- Є якісь закони евакуації, які є непохитними? Чого точно не треба робити, коли евакуюєш пораненого?

- Головне – це бути постійно на рації, щоб швидко зреагувати на виклик. Плюс – бути завжди відкритим до того, що кажуть колеги у процесі роботи.. Бо крім того, що я кермую, ще маю чути свій екіпаж: чи потрібна моя участь як медика, чи ні. Ну і їхати.

- Який у вас графік роботи? Коли працюєте, а коли спите?

- Ненормований. Ми на зв’язку 24/7. Перші дні операції, здається, дві доби підряд працювали. А потім воно вже якось вирівнялося – і вийшло, що десь добу працюєш, дві доби відпочиваєш. Але це в теорії. А на практиці бува рівно навпаки – добу спиш, дві працюєш. Все залежить від активності бойових дій.

- Смикають вас, будять?

- По-різному буває. Залежно від того, що на фронті робиться.

- Твій колега, теж водій-евакуатор, Саід Ісмагілов, розповідав мені про те, як змінюється характер поранень залежно від завдань, які стоять перед підрозділом. За нашого контрнаступу це, на жаль, переважно поранення від підриву на мінах і кульові поранення.

- Осколкові, так. Я кульових, здається, не зустрічав. Стикався з мінами і осколками від міномета.

А, ні, забув, один таки був з кульовим.

- Важко уявити собі, що відчуває людина, яка підірвалася на міні. Окрім фізичного болю, він їде в машині і думає, що буде з ним далі. Ти з-за керма чуєш, що кажуть медики, як вони намагаються психологічно пораненого підтримати?

- В нашому евакуаційному екіпажі є дівчина-санітар – і нам це дуже великий плюс. Вона розмовляє з пораненими про життя, а не про те, як їх поранило. Вона навпаки спілкується так, щоби висмикнути з того смислового поля і не розпитує ні про втрати, ні про здобутки. Навпаки, з людиною треба говорити про життя, а не про смерть.

- Чоловікам у цьому плані складніше достукатися до чоловіків; жінка якось знаходить слова.

- Мабуть, що так. Я поки не був пораненим, але, здається, мені було б прикольно, якби мене жінка забалакувала. Я з пораненими не говорю. Про те, як справи на фронті, розмовляю з побратимами, коли зустрічаю на виїзді. І нема проблем запитати при нагоді нашого командира про ситуацію, він вміє сформулювати так, шоб не увігнати в депресію та не викликати нездорового оптимізму.

- Дівчина ваша, я так розумію, має до цього хист – якось людину заспокоїти, підтримати?

- Жодного сумного, що вийшов з нашої машини, я ще не бачив. Всі веселі (посміхається. – Є.К.).

- Як її звати?

- Яна.

- Привіт їй від читачів "Цензора"!

- Яна служить приблизно стільки ж, скільки і я. Вона приїхала з Польщі прямо воювати – тому, що всі її знайомі з України казали, що людський ресурс закінчується. А захід допомагає зброєю, але не людьми.

- Тобі вже доводилося не довозити пораненого до стабпункту живим?

- Ні, але це не моя заслуга. Просто такий збіг.

- Коли за цей час тобі було найбільш стрьомно?

- Перші три години с початку наступу. І страшно, і смішно. Ми приїхали на точку передачі. Точка виявилася на цвинтарі. Ми замаскували машину, думаємо: ото п**дато, сусіди тихі, пташки цвірінчать. Нічого "не віщувало біди". І чи то в девятій, чи о десятій, як почали наші х**чить з кожного куща. Ми думали, що десь подалі, а виявляється, серед арти сидимо! І з кожного куща як почали х**чити. Зі мною це взагалі перший раз таке було. Я ж за великим рахунком бомбувань не застав, не чув їх. Бачив у селі, як ракета пролітала, та у Львові, де жив пів року, - палаючий трансформатор чи щось таке. А самих бомбардувань не бачив. Якось не зросталося. А тут як почалося! З кожного куща! Ну, може, перебільшую, але з усіх чотирьох боків – це точно. А кацапи були за півтора кілометра від нас попереду і х#ярили по нас у відповідь. В общєм, як під веселкою сиділи.

Почали наші, причому потужно. Мені здавалося, що навіть з космосу х**ачили. Летіло все: і гради, і міни, і хаймарси. Взагалі все.

Ну і за добу до початку наступальної операцї напрягся так нехіло. Перший раз на війні все ж таки, хз шо воно таке, а що як я себе поведу не в уявах про себе, а в ділі? Бо пісні про війну співати і воювати – все ж таки різні речі.

- Було таке відчуття, що от, блін, не вистачало ще від своїх загинути на фронті, та ще й в перший день?

- Ні. Тоді не так було. Тоді я почав терміново вчитися, що таке вихід, а що прильот. А ще прикольно, коли працює град; звук йде не одразу, як вийшла ракета, а трохи із затримкою. І він так працював, що розриви було чутно буквально над нами. Буквально. Ми думали: все, нас фосфором х*ячать. Такий звук шиплячий, а потім з‘ясували що це не по нас летіло а від нас. Авіація стрьомно інколи по тобі працює. Там не чув виходу - а відразу прильот.

ПопАдали одразу до "сусідів" на могили. Трохі повалявшись та освоївшись почали копати собі окопи. Вранці вони нам на могили класу люкс були схожі.

- Сашко, а евакуйовувати поранених росіян тобі ще не доводилося?

- Ні. Наказ такий є, що приймаємо і їхніх поранених. Але, на щастя, ще не приймали.

- А чого на щастя?

- Немає впевненості, що бензин не кончиться у дорозі та встигнемо довезти.

- Мені одна твоя колега-парамедикиня з позивним Ромашка казала, що взагалі-то наші надають допомогу пораненим російським полоненим так, як і нашим. Але тут важливо стримуватися, не дивитися на них довго, бо інакше можна і придушити…

- Я ж кажу, всяке може бути, може пігулок не виявитися…

- А як же потенційний обмінний фонд?

- Слава богу, у мене ще такого вибору не було. Може, і не буде. Я взагалі дуже радий, що не всі рішення в цьому світі я маю приймати. Радий, що не командир і не приймаю рішення про те, чи йти на штурм, чи ні. Що я не жінка і не приймаю рішення, робити аборт чи ні. Це всі питання – дужа важкі, і ті, хто сміливо оцінює той чи інший вибір, мене дивують.

Але, звісно, як треба буде - повезу, наказ є наказ.

- Розкажи, чого вам в роті зараз не вистачає? Бо наприкінці тексту хочу розмістити картку, аби читачі могли допомогти, хто скільки може. То на що потрібні гроші?

- На ремонт машин, бо постійно вилітають. У нас осколками ріже машину. Лобовуху вже міняли. Іншим екіпажам пощастило ще менше. Там попробивало радіатори. Тому база – це ремонт машин.

- Набагато раніше за тебе на війну пішов твій син. Де він воює?

- "Вовки да Вінчі". В артилерії.

- Скільки йому років?

- 25 повних.

- Як у сім’ї поставились до того, що він сказав: я іду в армію?

- Там було так: спочатку пішов у військкомат я. Мені сказали: іди нах*р, дирижери нам потрібні, але на парад, вже потім. З моїми скілами… а тоді черги до військкомату були шалені.

- А ким ти працював за мирного життя?

- За мирного життя я гроші добував у дизайні, рекламі. А за освітою – педагог, музикант, щось безробітне…

- Тобто дирижери в перші дні на фронті не знадобилися.

- Ні, тільки на парад. То ж пішов малий. Ну, тобто старший син. Він готувався ще у 2014 році.. Слава богу шось не зрослось, не поїхав, бо йому тоді було 16. Він вчитель історії за освітою. З тих, що називаються вмотивовані, осмислені. Я трошки постарше, цинічніше дивлюся на світ. Цинізм – це ж навичка віку, а не моралі чи духовного росту або занепаду.

- А він, мабуть, каже: це моя країна, не хочу її віддавати русні.

- Так. Я його не бачив давно. Що він конкретно зараз каже, я про це з ним не балакаю. У нас в переписці – плюсик, плюсик. У нас короткі переписки. Коли їхав – так і казав: це моя країна, мої люди.

- А що в родині сказали з приводу того, що ти йдеш на війну?

- Те саме. У нас не заведено довго нервуватися. Точніше, нервуються, але немає бесід з пустого в порожнє. Так треба. Як сказати? Ти ж розумієш, в цьому нема нічого героїчного. Це побутова річ…. Мовне ж питання вирішується дуже швидко: люди розмовляють тією мовою, якою заробляють. Аби українізувати суспільство, треба зробити так, щоб воно заробляло українською. Все ж просто: зробіть так, щоб українською стало вигідно саме заробляти. Вся Туреччина, узбережжя розмовляла російською, бо туди привозили російські бабки. До 2014 року ще. У Польщі всі знають англійську, тому що розмовляють, заробляють англійською. А у нас чому розмовляють російською? Тому що заробляли російською…

Так само і війна. Для мене це не є щось трагічне чи неочікувне. Трагедія для мене – це якась жахлива невиліковна хвороба. А війна – це побут, просто х***ий. Війна несе потворство, розлюднення. Все некрасиве, що існує в людстві, війна пропонує концентровано. А мені нельзя некрасиве, мені лікар заборонив бідність і некрасиве; сказала, що в мене на це алергія. Тому й треба змінити умови побуту. Варіант "виїхати, шоб змінити побут" - це не варіант. Неможливо виїхати від війни, яка пришла до тебе в дім. Це називається – кинути дім. І все одно війна від тебе не відчепиться, куди б ти не виїхав. Просто не ракетами буде бомбить, але "бомбить" - буде.

От я і знайшов рішення - допомагати вбивати ворога тим, хто це вміє робити краще мене. Звичайно, можна було б і в "сторіках" креативом воювать, але воно ж і перемога буде віртуальною; та і підписників у мене – далеко не армія, щоб вести таку війну)) Війна сама себе не виграє. Треба воювать. Звісно, якщо цікавить результат.

- За статтями старшого брата слідкуєш? Бо у мене враження, що ви з сином б’єтеся у лавах ЗСУ на фронті, а Юра з тилу дбає про бойову спроможність і некорумпованість армії.

- Так і є. І ще не зрозуміло, де справжній фронт. У нас просто стріляють. Я не думаю, що Юрець менше ризикує. Саме фізично. Війна у нас, вона ж не ідеологічна. До нас зло прийшло у великій частині через корупцію. Це моя війна, тому що прийшло зло, а не політичні інтриги борються за якийсь державний лад. Це війна проти суцільного зла. Вони прийшли, зґвалтували наших жінок, дітей, принизили наших батьків, повбивали, покарали. Вони це зробили "просто так". Нічого їх не змушувало вбивати батька на очах донькі, нічого їх не змушувало гвалтувати матір на очах сина. Окрім свого вибл#дства.

І це – наслідок корупції. Корупцією зручно розбещити людину та керувати потім нею. Потвори, які прийшли в Бучу, лише анатомічно людей нагадують. Це не міститься ні яку релігію що вони витворяли.. Хіба шо сатанізм може, і то не впевнений.. Це не наслідок якихось візантійських змов. Наші "еліти" брали участь в корупції, брали російські гроші. То що ж дивуватись, коли вони прийшли…Ці еліти виросли з нас, тому що ми самі мали лояльність до корупції. Не інопланетяни ж підкинули "обанців". Вони довго розповідали, що у нас є мовне питання, сварили по принципу "разділяй і властвуй".. Так от: я мовного питання не зустрічав, хоча прожив у Львові пів року. Жодного разу не стикнувся з цим питанням.

- Але ж ти там українською розмовляв?

- Я розмовляв, як мені зручно. У мене українська навряд чи ідеальна якась… міг і російською каву замовити… По-різному. Відповідав мовою, якою до мене звернулись.

У Львові я один раз стикнувся з мовним питанням. І то інтелектуальні можливості цієї людини у мене викликали сумніви. Я паркував машину. Львів – місто з тісними вулицями. І переді мною жінка ставить машину одразу на два паркомісця. Я опускаю вікно, кажу: девушка, не можете поставить машину, чтоб я мог припарковаться. Я сказав це російською, тому що напружена ситуація позаду – бібікають і так далі. А вона мені каже: я кацапської не розумію. Я не витримав, у мене вирвалося: що ж ти паркуєшся, як кацап, одной жопой на два місця! Це я озвучив уже солов’їною.

Більше я не зустрічав проблем ніде – ані зауважень, ані побажань. Ніде цього не було. Тому мені здається, що всі ті срачі – у публічному просторі… А, ще спостерігав п’яних малолєток, що в кабаку сперечалися про те, яку пісню співати, а яку ні. Суперечка точилася за пісню Бабкіна "Солдат".

Цим займаються ті, кому нех*й робити. Колись я зайшов в соцмережі після зміни, було таке, що ми дві доби поспіль чергували і були без зв’язку.. А коли пізніше я зайшов у Фейсбук – а там щось люди пишуть про акулу – то ніх*ра не зрозумів, бо не в контексті був. А потім за кілька днів виявилося, що десь якась акула кацапа з’їла – і це стало предметом обговорення. І я так і не зрозумів, чи це наблизило перемогу, чи віддалило.

- Не наблизило і не віддалило, просто люди всі ці місяці – у стані напруги – тому хапаються за хоч щось із зони чорного гумору. Щось таке, що хоча б тимчасово вгамує їх жадобу помсти; від чого їх попустить. Тобто це не для перемоги, а для себе самих. Хоча якщо дивитися по кінцевому результату – саме для перемоги.

- Ну, то є більш корисні методи спустити пар. Піти записатися і марч пройти; або згадати про лікарні, де лежить дох*ра поранених. Підіть, поносіть – допоможете, спустите пар…Заразом можна побачити ціну можливості сидіти в соцмережах в тому числі. Бо у концтаборах не буде інтернету. Поставте на ноги пораненого воїна, помстіться. Що значить спустити пар? Ви спускайте пар якось… осмислено… Ну, покричали про акулу. Що це дало окрім того що пересрались? Що змінилося у світі окрім того, що знайшли чим ще роз‘єднатись? На що це вплинуло?

- Коротше, ти – апологет ефективності: якщо вже спускати пар, треба робити щось корисне.

- Експерименти можна робити в якихось корпоративних історіях. Коли, припустимо, ми працюємо в якійсь корпорації, займаємось івентами – і там: нумо пофарбуємо у синій! – Нумо пофарбуємо в зелений! Там можна експериментувати. А у нас же тут трошки інший "івент". Тут експерименти – чиєсь життя, а не бюджет "на перекрасить"… І це не жарти. Це ж саме так і є.

Акулами ми війну не виграємо. Звичайно, соцмережі, медійна війна, журналісти – це все дуже важливо і це теж фронт, бо це – перша війна "онлайн". Але коли це перетворюється на fun – я цього не розумію. Хочеш спустити пар? Може, я просто не розумію, але це не означає, що я правий; може, просто настрій такий зараз.

- Перейдімо до твоїх воєнних малюнків-скетчів. Гарно виходить! Чим працюєш – олівцем?

- Так, друзі мені надіслали олівці, блокнотики. Просто така доля солдата в армії: чекай і доганяй. Воюєш набагато менше, ніж чекаєш. І в цей час, щоб щось робити, а не мріяти про пиво і не палити, я сиджу і малюю. Ще такий збіг, що телефони забрали, тому фотографувати або не можна, або просто незручно – як людину фотографувати, не знаючи його реакції? Чи станеш фотографувати техніку – а тебе спитають: навіщо ти це робиш? У мене ж можуть у будь-яку хвилину підійти, перевірити телефони: а що це таке, з якою метою це робиш і зберігаєш? Тому почав малювати.

- Мене вразив портрет малого хлопця з солом’яним волоссям. Де і за яких обставин це було?

- Там взагалі не пафосний момент був. Коли ми дислокувалися у зону операції в одному з населених пунктів, була зупинка у нас. Я зайшов в ларьок – купити морозиво, цигарки. А там малеча… ну як малеча? Думаю, йому років 7-8. Він, мабуть, побачив, що я в машині їхав – і каже: дядя, а вы не едете случайно в Мариуполь? А то у меня там папа потерялся, надо его найти, мы его с мамой ждем. Кажу: так, в Маріуполь. Все. Як звати тата? Пошукаю. Нічого не обіцяв. І звалив швидко. Тому що мене в цій війні ріжуть тільки діти. Не тому що байдужий до інших якийсь. Просто я себе вимкнув, сказав собі, що поплачу один раз на перемогу. Бо кожного знайомого оплакувати – сліз не вистачить.

А от діти – тут я не витримую. Тому намагаюсь уникати контактів.

- А які вони, діти на війні? Які у них очі і про що розмови?

- У мене професія така, що я переважно у машині. Якщо їду якимось населеним пунктом, мій контакт полягає в тому, що машуть мені, честь віддають, я їм честь віддаю, розумієш? У мене немає можливості залишити розташування і піти шаритися. Такого нема. Тому якихось задушевних діалогів з дітьми нема… У мене з дорослими місцевими можуть бути діалоги. Знаєш, я їхав і готувався до того, що тут будуть на мене дивитися дивно і не дуже привітно…

- І що в реальності?

- Повністю все не так. Не знаю, наскільки це глобальне явище. Але мені дуже щастить з людьми. Всі, кого зустрічаю, місцевих цивільних – ох**нні люди; всюди приютять, помиють. Цікаво було слухати одну жіночку. Вони родиною переїхали на схід України років 17 тому, бо повінь зруйнувала їхню домівку на Закарпатті. Розповідала, як вони обживались на новому місті серед нових людей.

Тому переселенці бувають не тільки із-за війни. Із-за погоди – також.

- А ждунів ти бачиш чи якось відчуваєш?

- Відчуваю. Я пару разів помітив, що є люди, яких можна назвати ждунами, але вони чекають на закінчення війни. Намагаються не сильно взаємодіяти з військовими, тому що ними, мабуть, керує острах – бо ж стріляють по військових, а отже, стрільнуть в мене. Тому вони не дуже хочуть, щоб біля них перебували - і так далі. А ми ж, щоб не було скупчення, розділяємося, живемо невеличкими групами. По 3, по 5.

- Я так розумію, ця категорія ждунів – вона не стільки про ідеологічні відмінності, скільки про людське. Просто отакі люди.

- Знаєш, у мене інтонація буває категорична, тому може здатися, що вчу життю – але це не так. Я нікому не суддя. Ми ж всі люди, і мають право на реакцію – боятися, не боятися, Так само і військові мають право на реакцію, і цивільні.

Одні розуміють, із зацікавленістю ставляться; вони організовують тобі гігієну – помитися і так далі. А є такі, що хочуть перечекати, щоб військові скоріше поїхали з цього села. З такими просто не вступаю в діалог. Не дуже розумію, про що мені з ними балакати. Бо цивільний – він теж на війні. Це ж не та війна, що ми пішли в гості і десь воюємо. Ми ж навпаки зі свого села виганяємо кацапів. Якщо тут будемо не ми, то тут будуть кацапи. Воно ж пусте не буде. Так не буде, що ми пішли – і прийшов мир. Миру без перемоги не буде.

- За твоєю військовою спеціалізацію ти бачиш ціну, якою нам дається наступ. Одночасно, у нас в тилу є досить велика категорія людей, які вимагають наступу за замовленням. Типу: я не пойняв, а чому так повільно наступаємо? А чому тільки на кілометр триста метрів просунулися?

- Я, звичайно, можу про війну розповідати тільки з власного окопу. Не знаю, як планують у штабі. Я – птиця не того польоту; не знаю, як там влаштовано. Та і взагалі до того в армії не служив. Я військовий усього 3 місяці, тому у мене нема компетенції оцінювати, як і що. Але з того, що я бачу, у нас не вистачає хлопців і літаків. А ще ворог за цей рік, щонайменше на нашому напрямку, дуже сильно укріпилися. Дуже сильно. Бетон, міни, зариті танки. Тобто вони готувалися серйозно. А у нас, я так зрозумів, не було ракет, щоб їм завадити будувати ці споруди. І у них була змога це зробити. Те, що вони там зробили, за місяць не робиться. Там же не просто окопчик, бетоном залитий – там цілі нори. Там п*здець. І наші хлопці ці укріплення беруть. Все одно беруть.

Тож кому здається занадто повільним наступ, ласкаво просимо до ЗСУ – приходьте прискорюйте, вакансії є і хлопцям, і дівчатам. Або помовчте, бо не футбол дивитесь.

- Бачив твої малюнки працюючої артилерії – обережно так зроблені, щоб нічого не видати. Як тобі, як людині зі сторони, яка зараз потрапила на фронт, західна зброя в наших вмілих руках? Справляє враження?

- Це є*ейша естетика. Я тобі "як художник художнику" кажу. У вибуховій хвилі не дуже шарю, але…Більш за все мене вражає хаймарс. І звук, і швидкість: під’їхав, відпрацював, поїхав…

- Це ж на одному з малюнків у тебе – саме хаймарс?

- Так. Це хаймарс намальований з життя – там де на горизонті ракети вилітають з посадки. Було так, що я вийшов зуби почистити – а там хлопці з хаймарсу відпрацювали – і поїхали.

- А можеш словами розповісти, які відчуття, коли хаймарс працює?

- Знаєш, мене просто пре… У мене ж професія така, що я бачу тільки втрати. Демотивуюча професія.

- Розумію – тобі життєво важливо оцей кислотно-лужний баланс підтримувати.

- Авжеж. Так як екскурсії тут заборонені, я ж не можу по фронту поїхати погуляти, подивитися, як стріляють. Тому насолоджуюсь тим, що вдається побачити.

- Сашку, наостанок у мене для тебе дуже пряме запитання: ми переможемо у цій війні?

- Звісно! Бо якщо не переможемо, ми цього просто не узнаємо. Бо будемо мертві.

Увага! Охочі допомогти підрозділу Олександра Ніколова з поточним ремонтом автопарку, який становить 22 одиниці, можуть донатити сюди:

4149629358092211 Запорожец О. О. Помітка: "ремонт 47"

Або: https://send.monobank.ua/jar/8NBRUvfKgs

Пам`ятайте: будь-яка ваша копійка важлива, її буде використано з максимальним ефектом! Дякуємо наперед!

Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"

Фото і малюнки – з архіву Олександра Ніколова