- Особисто для мене, війна почалася за кордоном, на навчанні в університеті.

Прокинулася чомусь о 5 ранку, і одразу полізла в соцмережі, а там вже пишуть про ракети, обстріли, вибухи. Спочатку я не повірила, потім – хвилини 3 плакала і била від безсилля подушку, і нарешті – почала пакувати рюкзак з речами, бо вже взяла квитки на потяг до Парижу. Найскладнішими, на той час, були ті 10 годин очікування рейсу в аеропорті, і постійний перегляд новин.

Якщо чесно, то мабуть вже за тиждень до початку повномасштабного вторгнення, було відчуття того, що буде загострення конфлікту. Особливо після розгляду хаотичних і термінових законопроектів як то «Про зброю» та «Про ТрО». Але все ж, сподівалася, що я помиляюся. Пам'ятаю, що в січні та лютому мені, чомусь, дуже часто снилася війна, хоча я не дивлюся новини.

Я повернулася, бо інакше не могла вчинити. В 2017 я давала присягу на вірність. Дуже легко давати обіцянку «захищати та боронити» у відносно мирні часи, і дуже важко їй слідувати, коли йде війна.

Я планувала приїхати до батьків на весняні канікули. У мене був куплений квиток на 6 березня до Києва, ще й візу потрібно було продовжити. Це трохи смішно, але я була страшенно зла, що вова путін зіпсував мої плани і я страшно переплачую за квиток. Мама була в шоці, коли почула «Мам, я перетнула кордон, я – в Україні», а люди в черзі на польському кордоні, взагалі дивилися на мене, немов на самогубцю. Потім, мама мені чесно сказала, що очікувала від мене такого рішення, що інакше й не могло бути, і я абсолютно з нею згодна. Це – реально найправильніше моє рішення, на сьогодні, не шкодую.

- Що було коли приїхала і що робиш зараз? Чому потрапила в госпіталь?

- Коли приїхала, я спробувала доїхати до мого підрозділу. Я тоді була зарезервована за ТрО Сумської області, однак – місто вже було окуповане, з транспортом були страшні проблеми, міста обстрілювали.

Я встигла доїхати лише до міста Рівне, і в першу чергу пішла шукати воєнкомат. Там була страшна черга з бажаючих, я сказала, що я – офіцер і хочу служити, і мене швиденько оформили. Тоді всі чекали, що кацапи підуть з території Білорусі, і брали всіх. У ТрО я прослужила днів з 10, потім почалася бюрократія та полювання на відьом.

Я лишила військовий квиток вдома, в мене тільки фото його було, і мені сказали «вибач, ти нам не потрібна». Було звичайно трохи «псіхів», але я зібрала речі і поїхала в Київ, бо там активно формували добробати і видавали зброю. В Київському Азові мене знову чекала невдача, бо в них офіцерські посади не були передбачені, а в ТрО були страшні черги, батальйони були вже сформовані, ба навіть черги були.

І таким чином, мене мій друг відвів у шпиталь, до волонтерів, де я займалася тактичною медициною та забезпеченням військових всім необхідним. Зараз - я займаюся специфічною, більше розвідувальною та аналітичною роботою в одному з провідних підрозділів ЗСУ.

- Що для тебе ця війна? Як ти її бачиш (причини і кінець)

- Для мене, ця війна перейшла в категорію «особисте». Це виклик мені, перевірка на міцність і вірність, справа честі. А вірність, вона має бути в усьому: в принципах, ідеалах, покликанні.

Як я бачу цю війну? На мою думку, незалежність, при виході з ссср, далася нам відносно безкровно. Ми просто недоцінили її, не знали, що це і що з цим робити. Ми були несвідомі.

Під час війни 2014 року, ми почали здобувати справжню незалежність, відстоювати свій вибір і цінності. Далі – конфлікт заморозили, і ми знову опинилися немов в дрімоті. Ця війна має закінчитися для нас перемого, а не миром. Бо з Росією миру не буде ніколи. До поки вони не отримають «по зубам» - вони не заспокояться. Тому, лише так. Іншого вибору у нас немає.

- Як виглядає реальна війна? Не та, що в соцмережах. Щоб ти хотіла розказати тим, хто її не бачив?

- Реальна війна – це кров, бруд, сльози, страх, і біль. Це кусюча арта, не розуміння того, чи ти прокинешся завтра вранці і усвідомлення того, що когось із твоїх братів, в один момент може не стати. Це пустота в середині, коли пакуєш в мішок свого друга. У війні немає нічого красивого, гарного і крутого. Та й зараз війна не така, як була раніше. Вона набагато підступніша. Однак, є адреналін і є спражнє братерство – це єдине хороше, що в ній можна знайти.

- Як ти вважаєш, воювати мають тільки військові? Чи правильно те, що повістки роздавали на вулиці без розбору? І чи правильно, що дехто обрав для себе позицію перечекати за кордоном?

- Воювати мають ті, хто розуміє куди він йде, і що з ним може трапитися. У військових є певні переваги, вони вміють виживати і мають відповідний досвід і освіту, але сьогодні, багатьох з них ми втратили.

Тому, я вважаю, що кожен, хто відчуває в собі обов'язок і має щире прагнення йти й захищати свій дім_ свою родину – має право і гідний того, щоб взяти до рук зброю. Саме таких людей треба навчати, не зважаючи на те, що вони – цивільні. Якість має брати верх над кількістю, мотивація – має бути рушієм і спонуканням.

Такі люди будуть битися до останнього подиху, а з примусу і в якості покарання... – вони скоріше в полон підуть. Це в кацапів можна все робити з під палки, ми – іншого гатунку люди, ми вільні. Більше того, в мене декілька однокурсників – офіцери, які в 19-20-му присягу складали, і вони чекають за кордоном, коли закінчиться війна. По клубам ходять... По поверненню, я навіть вітатися з ними не буду. З 5 офіцерів, нас лише двоє повернулися на війну, що тут вимагати від простих цивільних...

Для мене вони – жителі України, а не громадяни. Кожна ситуація, звичайно ж, індивідуальна, але я свій вибір зробила.

- Існує думка, що жінкам не варто братися до зброї. Що ти про це думаєш?

- Думаю, що кожен воює в той спосіб, який йому доступний. Є справді, військові спеціальності, які по об'єктивним причинам для жінок не дуже підходять, щось на зразок роботи з причіпною артилерією. А є такі, які ніби створені для жінок – типу лікарі, юристи, психологи. Взагалі, досвід Ізраільської армії показує, що дівчата часом можуть працювати навіть більш ефективно, ніж чоловіки. Не важливо, по суті, якої ти статі, важливо те, чому саме ти йдеш на війну.

- Ти народилася вже в незалежній Україні. Що для тебе означає незалежність?

- Незалежність, для мене, це можливість вільно висловлювати свої думки, притримуватися власних поглядів навіть тоді, коли вони розходяться з загальним уявленням. Для мене – це можливість говорити тією мовою, яка є для мене рідною та яку я знаю. Незалежність – вона у всьому, у праві та можливості в кожен момент життя обирати те, що я вважаю для себе правильним чи необхідним, не озираючись на режим чи владу.

- На війні є місце коханню? Що для тебе любов?

- Це складне питання для мене, якщо чесно. Я не будую і не будувала б стосунки під час війни, по одній простій причині – не час і не місце. Це повага до полеглих побратимів, які віддали життя за те,щоб я жила. Кохання, смерть та адреналін – вибухова суміш, а голова має бути чистою. Однак, на війні є місце любові.

Любов – вона різна, і це не історія про «я люблю тебе за...», любов – це в супереч. Я повернулася, бо я щиро люблю свою країну, знову ж, часто «в супереч». Все в нашому житті будується на любові, і вона є в усьому що ми робимо, навіть у війні.

Я вбиваю ворога, поважаючи його, та з любов'ю. З любов'ю до тих, кого захищаю на цій війні, з любов'ю до своєї країни, до дітей які будуть рости у вільній країні. Та й взагалі, нам не слід недооцінювати кацапів, вони дуже хитрі і розумні супротивники, а війна не пробачає помилок. Війна має свої закони і правила, і якщо ти не слідуєш ним – ти заплатиш за це велику ціну.

- Про що мрієш і де себе бачиш в майбутньому?

- Мрію, як приїду в вільний, відбудований український Маріуполь. Сяду на березі моря і буду пити какао та дивитися на захід сонця. Мрію, що зайду в улюблену кав'ярню в Авдосі і буду довго блукати містом. Про багато таких дрібниць мрію.

Всі вони складаються в один великий пазл – і це все описується одним простим словом «щастя».

У майбутньому, я б хотіла все ж таки завершити своє навчання за кордоном, отримати диплом і почати, як людина з юридичною освітою, змінювати свою країну на краще. Можливо – через роботу в якихось міністерствах чи відомствах, а можливо в міжнародних структурах по типу ООН, але змінювати і будувати. Я не покину її, вона одна така.