Суспільне побувало в гостях у довгожительки.

Антоніна Тимофіївна говорить, що не помітила, як дожила до такого поважного віку: "Дожила я до семидесяти років, а тоді як полетіли роки. За тією роботою та турботами я ніколи не помічала, що мені вже виповнились такі роки. Я постійно працювала, лише цей рік я вже все – мало допомагаю доньці, але все одно не сиджу склавши руки, все на ніжках, і на ніжках. Я жодного дня не лежала".

Антоніна Тимофіївна розповідає: навіть не могла уявити, що у старості їй знову доведеться зіштовхнутись з війною: "Скільки ж можна вже жити і переживати? І японську, і польську, і два голоди, рахуйте, я пережила. В 1933 році я пам’ятаю, як з України йшли люди і тут падали від голоду. Я пережила: все в горі і в горі. Військові, полонені ходили. Ми в Хутір-Михайлівський їжу їм носили, хоч і самим не було чого їсти, а якісь деруни, якусь картоплю носили. Надивилась, настраждалась".

Суспільне Суми

Довгожителька розповідає, що майже все своє життя прожила у Свесі. Працювати почала ще до повноліття: "З шістнадцяти років я працювала на насосному заводі. У тому віці ще не приймали на роботу, але я працювала по шість годин на день. А коли мені виповнилось 18 років, то я стала працювати вже самостійно. Раптом розпочалась війна, я добровільно записалась в армію, але батько був проти і забрав мою заяву. Німці забрали мене в Німеччину, там я була три роки, а коли нас звільнили, то мене розподілили у госпіталь, який знаходився за 25 кілометрів від Кенігсбергу, там я пів року працювала, а потім розпочалась війна з Японією".

Суспільне Суми

Потім Антоніна Тимофіївна їздила до сестри на Далекий Схід, де зустріла своє кохання, але залишатися у чужих краях не захотіла – і разом з донькою повернулась в рідну Свесу.