21 дитина і жодного крику: як родина з Чернівців творить дива любові

Тиша. Це перше, що вражає, коли переступаєш поріг їхнього дому. Хоча дітей тут чотирнадцятеро. Тетяна та Юрій Венгренюки з Чернівців за 19 років виховали 21 дитину у будинку сімейного типу. Знають секрет, якого не знайдеш у жодній книжці — як створити рай там, де інші бачать лише хаос. Найменшій Софійці з Ірпеня п'ять років, у неї синдром Дауна, і війна змусила її шукати дім. Тепер він тут. На Буковині ця родина стала легендою.

Про це розповідає чернівецьке видання BUK media.

Тетяна виросла без батьків. Завжди мріяла про велику родину. З чоловіком Юрієм працювали в дитячих таборах, недільних школах, знали інтернати зсередини. Коли народилися два власні сини — взяли ще двійко дівчаток. А потім створили будинок сімейного типу.

Зараз у родині 14 дітей. Софійка — найменша. З Ірпеня на Київщині. Війна забрала у неї дім, але подарувала родину. Дівчинка з синдромом Дауна, яка могла залишитися сама, тепер знає, що таке обійми перед сном і голос, який каже: "Доброго ранку, сонечко".

У цьому домі немає криків. Є любов. І розпорядок, який не душить, а дає опору.

Спершу діти можуть протестувати. Але звикають — бачать любов і відповідають тим самим. Прийти, переодягнутися, скласти одяг, поїсти, виконати уроки. А тоді — вільний час. Граються, малюють, ліплять, співають.

Тетяна каже головне: не бійтеся старших дітей.

"Всі прагнуть до маленьких. Але не бійтеся приймати дітей, яким 14 років. Вони так само потребують любові. Ми приймаємо від двох до 16 — особливої різниці немає", - каже вона.

П'ять років тому Христина переступила цей поріг і більше не відчувала себе чужою. Особливе тепло — одразу. Навіть не думала, що вони не рідні. З перших секунд стали батьками.

А потім народилася Аніта. Рідна донька Тетяни та Юрія. Лікар-генетик одразу сказав: синдром Дауна. Запитав, чи залишать.

"Звісно, залишаю. А коли чоловік забирав нас із пологового, взяв дитинку на руки: 'Яка гарна дівчинка, у нас все буде добре'. Ми це назвали 'синдромом любові'", - каже Тетяна.

Синдром любові. Не Дауна — любові.

Пізніше, під час війни, прийшла Софійка з Ірпеня. Теж із синдромом Дауна. Тепер дівчатка ростуть разом. Аніта вже навчається, малює, здобуває призи на міжнародних конкурсах.

У великій родині кожен має обов'язки. Молодші роблять уроки, старші доглядають за меншими. На кухні працюють усі — без винятків. Юрій переконаний: готувати повинен кожен, незалежно від статі.

Двадцять один вихованець. Дехто вже давно має власну родину. Але любов не має адреси. Юрій зізнається: серце не вміє рахувати, скільки дітей поруч — воно просто відчуває, коли когось бракує.

"Коли їх немає вдома — чогось не вистачає. Наче частини тебе немає. Переживаєш за кожного", - каже він.

Наталка потрапила в родину в чотири роки. Зараз доросла — і мріє колись теж відкрити серце для дітей, які залишилися самі.

"Знаючи, через що проходять діти в інтернатах — це дуже важко. Я вдячна Богу і батькам. Вони вклали в мене цінності. Тепер я зовсім інакше дивлюся на світ", - каже дівчина.

Дев'ятнадцять років тому Венгренюки створили будинок сімейного типу. За цей час 21 дитина знайшла тут родину. Віру. Впевненість. Відчуття, що вона потрібна цьому світу.

Дехто має власні сім'ї. Дехто повертається просто так — бо серце знає дорогу додому.

І в цьому домі, як і 19 років тому, панує особлива тиша. Та, яка буває лише там, де живе справжня любов. Де синдром Дауна називають синдромом любові. Де дитина з Ірпеня, яка втратила все, знову відчуває себе вдома.

Двадцять одна доля. Чотирнадцять дитячих голосів. І жодного крику.

®