до якоїсь однієї характеристики. Але насправді ж це не так. Коли ми говоримо про інклюзивне навчання, то правильно говорити саме «діти з особливими освітніми потребами». І це єдиний випадок, коли коректно говорити «особливий».

МОЖЕМО говорити так:

звертання за іменем;

 людина/хлопець/дівчина, який/яка пересувається за допомогою крісла колісного або який/яка пересувається за допомогою білої тростини;

 людина, яка не бачить;

людина, яка не чує;

дівчина/хлопець, яка/який спілкується жестовою мовою;

підліток з комплексними порушеннями розвитку (використовуємо лише у випадках, коли у розмові потрібно звернути на це увагу).

НЕ МОЖНА говорити:

люди дощу;

сонячні діти;

«інклюзивні» діти

Варто утримуватись від узагальнень, що базуються на стереотипах («усі люди з інвалідністю», «цигани» тощо).

Треба пам’ятати, що дитина з особливими освітніми потребами — це людина до 18 років, що потребує додаткової підтримки в освітньому процесі.

Це можуть бути:

 діти з інвалідністю;

 діти з родин, що опинились у складних життєвих обставинах;

 безпритульні діти;

 діти, які живуть із ВІЛ/СНІД;

діти-сироти;

 діти, позбавлені батьківського піклування та інші.

Дитину, яка на деякий час випала з освітнього процесу через хворобу чи інші причини, також можемо назвати дитиною з особливими освітніми потребами, бо вона може потребувати додаткового часу, аби наздогнати однолітків.