Андрій Крамченков, шеф-редактор «Суспільне.Суми»:

«З таких історій мені врізався в пам'ять сюжет, який ми зняли у квітні 2022 року про жінку, яка хотіла безкоштовно віддати будинок у Над'ярному для родини переселенців із зони бойових дій. А уже 25 травня нас запросили туди зняти продовження, бо у будинку оселилася родина з Попасної: двоє стареньких бабусь, мати з батьком та дівчина-підліток. Сім'я з Попасної дізналася про цей будинок з нашого матеріалу, зателефонувала жінці з Над'ярного і так переїхали.
Там їм безкоштовно надали будинок із опаленням, водою і всім необхідним. Гараж, всі господарські споруди, город. Згодом сім'я завела там господарство і жила більше року, коли зібралася переїхати в Німеччину. За рік заговорили українською і були вражені гостинністю».

Олексій Туча, головний редактор онлайн-журналу ЦУКР:

«Думаю, один із найважливіших кейсів того, як журналістика вплинула на життя регіону — робота медіа на початку повномасштабного вторгнення, коли ЗМІ включилися й змогли об’єднати довкола себе людей, інформувати їх про волонтерські збори та важливі події. Думаю, наші медіа посприяли згуртованості, яку ми маємо зараз.

Ще один із кейсів — дерусифікація сумських вулиць. Завдяки розголосу у ЗМІ Суми змогли позбутися більшості назв, пов’язаних із радянським та імперським минулим. В цьому випадку було важливо пояснювати, як працює процес перейменування, чи потрібно витрачати на це власні кошти, чому історія СРСР не така вже й позитивна для нас. Це яскравий приклад, як інформування у медіа допомагає змінювати місто на краще.

Для себе б відзначив відключення світла, коли медіа публікували пояснення, навіщо вони потрібні, ділилися корисними рішенням про інтернет без світла, пояснювали роботу генераторів тощо. Думаю, це допомогло мінімізувати паніку й підвищити розуміння в людей».

Максим Едель, редактор, журналіст, наразі – військовослужбовець ЗСУ:

«Я працював журналістом 10 років, з 2012 до повномасштабного вторгнення 2022 року. Загалом, коли я був молодший і з більшим зарядом ентузіазму, я рвався допомагати простим людям. Наші перемоги як регіональних журналістів у ті роки були не такими значними, але все ж маленькими перемогами. Були випадки, коли ми знімали сюжети про діряву покрівлю або ж несправну каналізацію у багатоквартирних будинках і після того місцева влада ці «дірки» латала і робила там ремонти. Звісно, для мене як для молодого журналіста це було справжнє щастя, мені дзвонили мешканці тих будинків і їх вдячності не було кінця, бо для них то були реально глобальні проблеми. Ми намагалися висвітлювати проблеми громади максимально, звичайно, що місцева влада нас за це щиро ненавиділа, нас називали провокаторами або ж «заказушниками, які заважають жити».

Звісно, після повномасштабного вторгнення суспільство і влада, нарешті, зрозуміли всю важливість роботи журналістів. Ми переключилися з комунальних проблем на роботу, від якої залежить життя людей. Я працював журналістом з 24 лютого по 26 березня у Охтирці, тоді фронт проходив там. Включався в ефіри єдиного телемарафону і різних міжнародних телеканалів, показував ситуацію, як вона є. Нас дивився весь світ, ми давали зрозуміти, які цинічні, небезпечні і безпринципні визволителі з болот. Тепер ми зрозуміли, наскільки наша професія важлива, що вона здатна рятувати життя людей буквально. Багато колег загинули, виконуючи свою роботу. Хочеться, аби суспільство не забувало цього ніколи.»

Олена Адаменко, журналістка «Голос Америки», головна редакторка онлайн-медіа «Sumy.Today»:

«Власне, це історія, яка ще не знята і не написана, але вірю, що дуже скоро ви її побачите. Якось продавчиня магазину розповіла про свою знайому, прийомний син якої зник безвісти у Бахмуті. Жінка тижнями переглядала російські телеграм-канали типу "впізнай хохла по чубу" і на одному з відео впізнала свого сина. Прийшла до поліції з цим відео, питала, куди звернутися, щоб сину змінили статус з безвісті зниклого на "перебуває в полоні". В поліції лише наполягали на ДНК-експертизі (здати його електронну сигарету і навушник, які прислали з військової частини). Я відмовила жінку від цього - ви ж розумієте, що відбувалося у Бахмуті у травні цього року, в яких умовах хлопцям доводилося там воювати і де гарантія, що той навушник та електронну сигарету використовував лише цей хлопець? Натомість ми обдзвонили усі гарячі лінії: СБУ, штаб з питань поводження з військовополоненими, червоного хреста, уповноваженого ВР з питань осіб, зниклих безвісти. В офісі останнього нам і підказали, що треба провести портретну експертизу. Коли ми прийшли до слідчої і спитали, чому цього досі не зроблено, вона відповіла: "Так ніхто ж не клопотав!" І мене це вбило. Бо слідча, яка два тижні мала у справі відео хлопця у полоні і могла сама винести постанову про призначення тієї експертизи, виявляється, чекала, поки його мама, яка не юристка, а молодша медсестра в оперблоці і з поліцією стикнулася ледь не вперше, подасть клопотання про призначення експертизи! Довелося мені писати те клопотання, дякую небайдужим адвокатам, які підказали, як правильно це зробити. Портретна експертиза показала, що на відео з російських телеграм-каналів і фотографії з військового квитка, ймовірно, одна й та сама особа. Зараз вже цей хлопчик має статус військовополоненого і ми тримаємо кулаки, щоб він якнайшвидше повернувся до мами. Хлопцю тільки 20 років. Він по закінченню коледжу пішов служити за контрактом, аби захистити Україну. Розповісти його історію - ось заради чого я працюю зараз».

Оксана Кириленко, журналістка, редакторка, екс-продюсерка «Суспільне.Суми»:

«Журналістика впливу - цікава штука. Впевнена, що Суспільне такими проєктами як «Виборчий округ: експертиза», «Дебати», «Своя правда», «Звіти наживо», «Пряма мова» сприяло розвитку публічності й підзвітності влади.  Іноді саме озвучення  питання сприяло вирішенню проблеми.

Найвпливовішими є журналістські розслідування - кілька сезонів «Під прицілом» на Суспільному - також і мої нерви й недоспані ночі як продюсерки. Орієнтовані на зміни у житті громади й відстоювання прав і свобод - то практично про всі проєкти Суспільного, яке ставить перед собою саме такі завдання й виробляє (або замовляє виробництво) саме такий продукт. Аутсорсний проєкт «Сковорода.Гастробайки» популяризує кулінарні традиції Сумщини й одночасно є географічною і гастрономічною експедицією регіоном. Я сама з цього проєкту купу нового дізналась. «Край пригод» популяризує нашу область й цікавезні локації, традиції, ремесла, людей.

Щодо початку війни - безперебійне інформування вирішувало проблему доступу до інформації. Чи є інформування про тривоги журналістикою? У перші тижні, коли ми в ручному режимі виставляли на каналах ті оголошення, ніхто про це не задумувався. Головне було інформувати. Не знаю, чи можна вважати вирішенням проблем оприлюднення інформації у ЗМІ про потреби - крові, ліків, грошей, їжі, хліба. Забезпечення збору всього переліченого відбувається завдяки пересічним і небайдужим людям. Маємо багато більш глибоких проблем - від реабілітації військових до інтеграції ВПО у громадах, міграції, безробіття тощо. І вони так само мають бути озвучені у ЗМІ - для усвідомлення суспільством і пошуку рішень.

Точкові успіхи від матеріалу - як то залатана яма на дорозі чи відремонтована труба, то, мабуть, більш наочно у форматі «вирішення проблем». Я вважаю, що журналістика все ж має ставити перед собою глобальніші завдання. Побудова громадянського суспільства - одне з них і починається все з комунікації».

Анна Валевська, журналістка, редакторка та телеведуча, співзасновниця онлайн-медіа «Спецкор»:

«Цінність незалежної журналістики тепер не просто гасла, а питання виживання. Те, що відбувається з суспільством, де немає вільних ЗМІ, ми бачимо на прикладі Росії. Тому для нас незалежна журналістика - це одна з опор, якими ми маємо видертися в розвинений світ. Тільки суспільство, де є вільні ЗМІ, здатне до опору, впливу і змін як всередині себе так і зовні.
Після початку війни у 2015 році ми в Сумах створили незалежний медіамайданчик. Тоді ще не було так багато грантових проектів, не було культури донатів. Тому телеканал, сайт чи газету міг утримувати тільки місцевий олігарх. Але ми знайшли спосіб стати рупором і впливати в медіа полі без них. Ми заробляли гроші на продакшн-студії, робили контент для всеукраїнських ЗМІ і частину з них витрачали на створення та функціонування власного медіа. Так нам вдавалося бути незалежними і робити свій внесок в демократичне суспільство як основу спротиву і виживання.
Безумовно, журналістика - це сила прямої дії. Ми багато разів словом, мікрофоном, камерою, текстом, відео допомагали людям відстояти їхні права, змушували владу діяти і виконувати свої функції, давали поштовх до якісних змін, підтримували дієвих людей і відправляли у відставку «не дієвих».
Наприклад, ми змусили владу побачити сміттєзвалище медичних відходів у Старому селі, спрямувати бюджетні кошти на потреби лікарні під час пандемії ковіду в Сумському районі, виділяти землю військовим - і це постійна робота незалежних ЗМІ.
Особливо пишаюся нашим проєктом «Свідомі», який ми робили три роки тому. В центрі міста збирали розумних людей, молодь і у форматі ток-шоу говорили на камери про важливі зміни, які нам потрібні для євроінтеграції і виживання: про війну, реформи, роль людей і влади, самоврядування. Зараз переглядаю ті відео і аж мурахи. Багато чого посіяного тоді, зараз проросло в людях і процесах. Хтось воює, хтось з молоді пішов у політику, журналістику, місцеве самоврядування чи громадський сектор.
Тішуся, що попри війну, зʼявляється багато можливостей для незалежних медіа і тому починається багато крутих проєктів. Закордонні фонди готові підтримувати активніше регіональні ЗМІ, сайти отримали можливість зареєструватися, зʼявляється культура донатів, що, має перерости у культуру оплати якісного контенту споживачами. Люди мають розуміти, що журналісти - їхні лобісти і інструмент демократії. Утім нам ще належить навести лад з питанням репутації в професії, бо як і в усіх сферах, вистачає агентів, відкритих і кого використовують. І це теж про запит і культуру споживання. Хочеться, щоб люди ідентифікували і хотіли якісну, незалежну, смачну журналістику. Хай так і буде. Амінь».

Олеся Боровик, журналістка, редакторка, співзасновниця онлайн-медіа «Спецкор» та «Кордон.Медіа»:

«Після нашого втручання діда, який сам жив у жахливих умовах у сараї, бо хата згоріла і рідних не було, його Миколаївська громада помістила в приватний пансіонат для старих і платила гроші на його утримання.

У Яструбиному молочна компанія переглянула ціни на молоко, яке вона купувала в селян.

Санстанція закрила ларьок у Ромнах, в якому ми купили пиріжки і здали на експертизу, яка показала, що там собачатина. Після розголосу як Кукса, заступник начальника управління молоді, душив араба на луні, його звільнили і навіть в причині звільнення вказали цю ситуацію, яка стала відома завдяки журналістам».

Наталка Гончарова, директорка телекомпанії «СТС»:

«Від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, аби зафіксувати жахливі події тимчасової окупації області, ми створили проєкт «Рік війни». У матеріалах детально висвітлюються злочинні дії окупантів і відважна боротьба місцевого населення.
Про керівників територіальних громад Сумщини, їх роботу під час війни, відомі і невідомі факти, які допомогли вистояти, про те, що додає сили жити і працювати далі, мрії та плани на майбутнє - проєкт «Жити громадою».
У циклі сюжетів «Освітянський фронт» розповідали про педагогів, які також наближають перемогу. Ми висвітлюємо питання інклюзії і доступності міського простору для маломобільних груп. Ще до початку війни в ефір вийшла авторська програма «Необмежені» про людей, які успішно долають суспільні бар’єри, просуваючи необмеженість як нову суспільну норму. Також ми втілюємо в життя соціальні ініціативи, спрямовані на підтримку військовослужбовців та їхніх родин».

Лариса Якубенко, медійниця, представниця Національної Ради з питань телебачення та радіомовлення у Сумській області :

«Конотоп і Шостку єднає з Києвом залізничне сполучення - зручне та, на відміну від автобусів, швидке. Проте до війни «Укрзалізниця» час від часу намагалася скасовувати кількість поїздів або змінювати розклад руху. Це викликало обурення серед жителів найбільших після обласного центру міст краю. Дмитро Власенко, редактор конотопської радіостанції «УКРМАЇЛ» (позивний «Експрес радіо») постійно тримав на контролі ситуацію, надсилав публічні запити керівництву «Укрзалізниці», Сумської ОДА, Міністерству інфраструктури, долучав депутатів всіх рівнів, висвітлював цю проблему на радіо і соцмережах. Він домагався поновлення кількості поїздів та більш зручного для людей розкладу руху.

У Сумській області значна кількість жителів є внутрішньо переміщеними особами, оскільки змушені виїжджати з прикордоння, яке постійно під обстрілами. Особливо ці процеси прискорилися після оголошення евакуації з пʼятикілометрової прикордонної зони. Люди перебувають у розпачі, не розуміють, куди їхати, де і як облаштовувати своє нове життя.

Журналісти Шосткинської комунальної телерадіокомпанії «АКЦЕНТ» зробили сюжети про готовностість громад Собічевського і Тиманівського старостинських округів надати житло для проживання ВПО. Відразу до старостів стали звертатися люди і вже одна родина скористалася можливістю та переїхала.

Взимку 153 окремий батальйон 117 бригади ТРО терміново перекинули на Бахмутський напрямок. Військові заїжджали на необладнані позиції, з мінімумом речей і продуктів. У родин шосткинців це викликало паніку. «ТРК «АКЦЕНТ» звернуло увагу на проблему органів місцевої влади і організувала збір допомоги для тероборонівців. Після цього до збору долучилися благодійні фонди Шостки. Але показово, що жителі шосткинської громади стали приносити продукти, засоби гігієни, устілки прямо у приміщення телерадіокомпанії, тим самим демонструючи довіру до локального медіа. Телерадіокомпанія не тільки змогла у короткий термін зібрати допомогу та відправити під Бахмут, але й своїми матеріалами та діями посприяла зниженню рівня напруги серед родин військових».

Альона Яцина, регіональна представниця Інституту масової інформації в Сумській області