Росіяни вже мають достатньо сил на Сумському напрямку, аби розпочати атаку. Про це заявив речник Державної прикордонної служби Андрій Демченко. Просування російських військ та розширення анонсованої Путіним «буферної зони» в Сумській області фіксує моніторинговий ресурс DeepState. Відстань від «сірої зони» до обласного центру складає вже менше 30 км.

Голова Хотінської громади Микола Торяник в інтерв’ю «Главкому» розповідає, що відбувається в частково окупованому прикордонному районі, скільки людей лишається в ньому на свій страх та ризик та чому не запроваджується примусова евакуація.

- Коли ситуація погіршилася кардинально?

- Коли ворог знову повернувся на кордон після того, як їх раніше відігнали під час Курської операції.

- Від чого зараз найбільше шкоди – КАБи, дрони, ДРГ?..

- Б’ють по військових чи просто зносять села?

- Думаю, наші військові – це не привід для них, тому що у такому разі це було б більш точково. Діють просто: є населений пункт – роздубасили його, зайшли, потім накривають наступний. Тактика не змінилася – що на Донбасі, що на Харківщині. Зноситься населений пункт – а потім йдуть штурмові дії.

- У серпні, коли обстановка була ще більш-менш спокійною, на території громади лишалося 3,5 тисячі мешканців. Скільки зараз?

- Думаю, вдесятеро менше – десь в межах 350. В основному, в Хотіні та Писарівці.

- В основному, це літні люди, яким важко виїхати на нове місце, чи ті, хто просто не хоче виїжджати з якихось причин, чи просто ще не встиг?

- Є літні люди, є ті, у яких господарство… Є ті, хто виїхав, потім повернувся. Але таких, що твердо лишилися, десь 300. Хоч і стріляють, КАБи прилітають…

- …але жити поки можна?

- Так, ще збираються. У нас же, знаєте, кажеш людям: «Виїжджайте, поки можна виїхати, поки може прийти техніка». А вони до останнього тягнуть і потім лишається певна категорія тих людей, які кричать, щоб їх вивезли, а вже ніхто туди не може доїхати.

Буває таке, що людина просить її вивезти, ми приїжджаємо, а вона не готова, просить ще до завтра часу зібратися. Завтра приїжджаємо (при цьому комусь відмовляємо, бо за машиною черга стоїть), а вона каже, що домовилася, аби син забрав. А потім приходить до нас син і дорікає, що батька не забрали, а він його вивезти вже не може, бо це неможливо. Ну що – бери тоді корабель у Ілона Маска, сади в нього своїх родичів і вивозь… І таких нюансів багато всюди в прикордонних регіонах.

- Аби такого не відбувалося, на тій же Харківщині була примусова евакуація. Чи ви такого механізму не застосовуєте?

- Для того, щоб була примусова евакуація, треба, щоб хтось прийняв відповідальне рішення. У нас, на жаль чи на щастя, ніби ж демократія, ми дотримуємося законів про приватну власність, принаймні, намагаємося це робити. Якби була примусова, 10 днів – і все, люди лишилися б живі і все нормально було. А так, на жаль, доводиться ризикувати і Червоному Хресту, і «Білим янголам», і поліцейському офіцеру громади – витягувати тих людей, які не хотіли їхати. А гірший варіант – тоді, коли вже ніхто людей не витягне, бо ми знаємо, що вони вже неживі. Їх ніхто навіть не забере, щоб поховати. І все тому, що не слухали, коли говорили, що треба виїжджати.

- А яка мотивація у людей ризикувати життям та лишатися під обстрілами? Зрозуміло, що у всіх різні обставини.

- Чи вам щось відомо про долю тих людей, які лишилися в окупованих нині селах?

- Невідомо. У нас одна бабуся залишилась в Біловодах, в Костянтинівці люди залишились. Ми не знаємо, що з ними, тому що нема ані електроенергії, ані зв'язку – нічого. Там, як правило, все повністю розгромлено.

- Які зараз комунікації працюють в Писарівці і Хотіні – електрика, газ, вода?

- Ну, ми ще тримаємося, стараємося, світло робимо щодня, тому що його постійно перебиває. Дуже героїчно працюють наші працівники енергетичних служб. Наш Сумський РЕМ – мабуть, єдині хлопці на прикордонні, які не виїхали під обстрілами. Зараз світло є, комунальне підприємство забезпечує водою.

Хоча туди зараз навіть доїхати важко в таких умовах. Шукаємо інші шляхи, бо по центральних дорогах вже не можна їздити. Хоч вони і сіткою накриті, але все одно дрони її пробивають, палять машини і тому їздимо об’їзними шляхами.

- Які органи влади лишилися у громаді?

- Сільська рада лишилася у такому форматі: голова, секретар, начальник Центру надання соціальних послуг. Бо там лишилися люди, які у них на обслуговуванні стоять і всього цього потребують. Весь ЖКГ працює, бо щодня триває ліквідація наслідків обстрілів. Сміття вивозимо, воду надаємо…

Медицину ми сьогодні перевозимо, сімейні лікарі переїхали до Сум і вже з понеділка почнуть працювати в обласному центрі. Відділи освіти та культури переїжджають.

- Як виплачуються пенсії?

- Це ж пересувна «Укрпошта», не відділення?

- Уже пересувна, теж героїчні люди. Екстрена допомога вже давно не їздить у нас у жоден населений пункт, ДСНСники також. Сільський голова вже буде виїжджати останнім – кине гранату у сільську раду в кабінет, поллє бензином і тихенько поїде.

- Ви бачите динаміку бойових дій. За вашими прогнозами, коли може статися, що вже не буде можливості лишатися у тих двох селах?

- Може бути за пів року, а може й зараз, поки ми з вами говоримо. Буває, що одне село беруть рік.

- Чи самі військові допомагають місцевим мешканцям, що залишилися, чи їм, м'яко кажучи, не до того?

- Скоріше, другий варіант.

- Є інформація, що гуртожитки в облцентрі, де розміщують евакуйованих, вже переповнені. Чи є проблеми з розселенням?

- Проблеми можуть бути, бо багато громад евакуюють – Краснопільську, Миропільську, Юнаківську, Білопільську, Ворожбянську… А Краснопілля, Білопілля – це ж колишні районні центри по шість-сім тисяч населення.

Але, в цілому, поки все організовано нормально. Ми ж розуміємо, що не на курорти їдемо. І це – ситуація тимчасова, бо війна в країні. У нас всі співробітники знімають квартири, платять власні гроші, хоча все трохи подорожчало в Сумах. 

- Так, хто працює і в кого є можливість, винаймають і платять за більш-менш нормальні умови. Та і в гуртожитках умови непогані. Суми – обласний центр, і тут купа інститутів, технікумів, ліцеїв, де зараз ніхто не вчиться. Тому гуртожитки стоять порожні. Просто нема волі дати команду на примусову евакуацію і сказати, куди селити людей.

- Хто в цю команду має дати – військова адміністрація?

- Я не знаю – може, президент чи Кабінет міністрів, це не мій рівень. Але всі бояться, що за ці доручення колись доведеться відповідати. От ви поселили людей – а хто буде за електроенергію платить, інші видатки? Вже були прецеденти: коли ті, хто багато допомагав військовим і приймав ризиковані рішення, потім за це відповідали. Так, у Сумах засудили чоловіка, який в перші дні війни мінував дорогу та перерозподіляв зброю, давав її хлопцям з тероборони, щоб вони боронили землю. Так він отримав термін. У тих, хто найбільше допомагав, – у всіх уже є проблеми.

Все ж залежить від того, хто підпише те ж розпорядження про примусову евакуацію, як вона буде проводитися. Але ніхто не хоче бути як Сталін, який виселяв татар з Криму. Всім гілкам влади простіше казати, що вони людей попереджали, а ті самі не послухали.

- Чи багато евакуйованих їдуть з Сум далі, бо в місті також не дуже безпечно?

- Звісно, є такі. Суми – невелике місто, ми всі один одного знаємо, хто куди поїхав. Більшість евакуйованих виїхали до Сум, але багато хто поїхав на Львівщину, Івано-Франківщину, Київщину, у Кіровоградську область, Вінницьку…

- Якщо зараз розпочнеться той великий наступ росіян на Сумщину, про який багато говорять, ситуація погіршиться кардинально? Чи це вже не матиме для місцевих мешканців, які і так живуть під постійними обстрілами, особливого значення?

- Особисто для мене це абсолютно не має значення. Я, в принципі, з цим уже живу три роки, навіть більше.

Павло Вуєць, «Главком»