Окупанти обстріляли прикордонні населені пункти з "Градів", а потім пішли танками й БТРами по всій протяжності кордону – а це 560 кілометрів.

Однак буквально за пів дня – день область, яка мала стати транзитною на шляху до Києва, стала для окупантів кісткою поперед горла. 

Партизани нового часу, тобто місцеві жителі з "коктейлями Молотова", рушницями та автоматами Калашникова палили та розстрілювали танкові колони, які заходили на їхні вулиці, городи та ще не засіяні поля.

Майже півтора місяці війни на Сумщині можна описати двома фейсбук-обкладинками голови Сумської ОДА Дмитра Живицького: 

1 березня – "НАТО – Наша А*уєнна Територіальна Оборона"

5 березня – "Найвеличніша армія світу могла б перетворити Америку на попіл, але на її шляху трапилося село на Сумщині".

Втім, це далеко не повна картина подій. 

В інтерв'ю "Українській правді" Дмитро Живицький спростовує кілька популярних міфів про оборону області, розповідає про організацію партизанських рухів, публічне прохання до Зеленського про зброю та готовність Сумщини реагувати на можливий новий напад росіян. 

Перший день війни, тероборона та кадетський корпус

– З першого дня війни оборона Сум і Сумщини оповита не лише невідомістю, а й легендами. То Арестович заявив, що через Суми не пройшла жодна колона російської техніки, то окупанти це повторили в перехоплених СБУ розмовах. 

Тому пропоную почати наше інтерв'ю з розмотування хронології подій цієї війни. 

24-е лютого – що відбувається в Сумській області, звідки заходять російські війська?

– 4:20 на годиннику, мені телефонує голова однієї з територіальних громад Сумщини, от буквально пам'ятаю цей момент, і каже: "Олексійовичу, почалося". Я кажу: "Юра, що почалося?" – "Почалася війна, нас поливають "Градами". – "Вони уже у вас?" – "Ні, по нас стріляють з території Російської Федерації".

Я глянув у вікно, а в напрямку тієї громади якраз встає сонце, і побачив, що "сонце" встало на дві години раніше... Замість пів на сьому – о пів на п'яту. 

Увесь горизонт був залитий червоним світлом. Усе горіло. Росіяни почали заходити по всіх дорогах, по всіх напрямках вздовж кордону Сумщини. 

– І в сумських чатах посипалися повідомлення про поранених, розстріляних прикордонників… 

– Так. Тоді вони взяли в полон прикордонників і місцевих мешканців, які були на пункті пропуску "Бачівськ" (північ області – УП) і рухалися далі. 

– Ви готувалися до війни?

– Ні. Ми були впевнені, що за відсутності передумов, причин до нас ніхто не зайде. Нащо воювати на нашій території? Ми думали: от, може, після політичних рішень у Росії буде якась ескалація в Донецькій і Луганській областях. Але повноцінний наступ з боку Сумщини – ні, цього ніхто не очікував. 

"Сумщина багато в чому була першою: ми першими зустріли ворога, першими взяли в полон російських військових, першими захопили їхню техніку, автомобілі"

 

– Якими були ваші перші дії після дзвінка голови згаданої громади?

– Ми (керівництво області – УП) раніше домовилися: якщо починається війна, усі збираємося в ОДА, у моєму кабінеті, і далі плануємо свої дії. Так і відбулося. 

Буквально о п'ятій ранку я вже був у себе, зібралися мої заступники, керівники структурних підрозділів, голова облради та нардепи, які були на місці. Ми почали отримувати інформацію і розуміти, що взагалі відбувається. 

Десь до 12-ої години дня 24-го лютого ми знаходилися в приміщенні ОДА, поки танки, бронетехніка не зайшли в Суми. З центрального входу будівлі, це на Майдані Незалежності, стояли російські війська, а з іншого боку ми її покидали.

– Спершу росіяни просто їхали через Сумщину на Київ з думкою "взяти Україну за три дні"? Нікого ще не чіпали?

– Так. Їхня колона розтягнулася від "Хімпрому" до фонтану Садко по всій вулиці Харківській (це 7 кілометрів протяжності – УП). Потім вони заїхали на Майдан Незалежності й пішли в обхід міста на Київ.

А вже, коли тероборона, місцеві мешканці почали їх закидати "коктейлями Молотова", обстрілювати з гранатометів, стрілецької зброї, зупиняти просто голіруч, ми побачили плани, карти, накази їхні. І там було, що через 3-5 днів вони вже мали бути в Києві. 

– Уточню: тобто першою перешкодою на шляху російської армії на Сумщині стала саме тероборона? Не ЗСУ?

– На той момент на території Сумщини майже не було регулярних військ ЗСУ. Трішки було в Охтирці, в інших містах, але їх було дуже мало. Усі очікували наступу в Донецькій, Луганській областях, тому навіть ті частини, які постійно дислокувалися на Сумщині, відбули у східному напрямку. 

У нас була тероборона, партизани, місцеві з "коктейлями Молотова". Коли ми зранку зрозуміли, що нам нічим "зустрічати" росіян, ми зідзвонились з Генштабом, з керівництвом ЗСУ – нам рекомендували робити "коктейлі" та закидувати ними колони. Ми так і робили.

– Коли почалися перші протистояння місцевих з окупантами? Це друга половина дня 24-го лютого? 

– Десь так. Сталося як? Вони не планували воювати у нас на території, і ми в принципі не були готові воювати в Сумській області. Вони пройшли крізь Суми, вийшли, і тоді ми почали "закривати" міста – облаштовувати блокпости, розставляти тероборону. Тероборона вийшла на всіх в'їздах і виїздах з Сум.

І коли вже вони вдруге спробували зайти в місто, то почалися вуличні бої, перестрілки. Це було з "Хімпрому", Курського проспекту і вулиці Герасима Кондратьєва (тобто росіяни намагалися зайти в Суми одночасно з трьох різних напрямків – УП). 

– І місцевим, наскільки я пам'ятаю, тоді вдалося зупинити російські танки? 

– Так. На Курському проспекті вийшли сотні місцевих мешканців! У когось були автомати, хтось вже встиг отримати стрілецьку зброю як тероборона. Тоді ще були перші полонені росіяни… 

Сумщина багато в чому була першою: ми першими зустріли ворога, першими взяли в полон російських військових, першими захопили їхню техніку, автомобілі. 

Коли на території 27-ої бригади (пункт дислокації, розташований на вулиці Герасима Кондратьєва, про яку згадано вище – УП) зав'язався бій, він три доби йшов, нам вдалося відбити чисельні підрозділи РФ! Їхні БТРи, автомобілі були спалені прямо на в'їзді в бригаду. Тоді ми зрозуміли, що реально можемо давати відсіч, виганяти їх і долати російську армію.

– Біля пункту дислокації 27-ої бригади також розташований Сумський кадетський корпус (СКК) – він сильно горів. Це були авіаудари? 

– Так, це були ракетні обстріли авіацією. Приміщення кадетського корпусу значно пошкоджені. 

– Уже кілька днів я бачу у фейсбуці пости колишніх вихованців, викладачів СКК, які просять не переносити цей навчальний заклад, гордість міста, у Хмельницький. Наскільки реально його залишити в Сумах? 

– Залишити – реально. Його можна відбудувати і відновити, і я на 100% прихильник того, щоб залишити його в Сумах. Це не просто гордість, це наш центр патріотичного виховання. Більшість його вихованців – це жителі Сум та області, нащо їм їхати в інший регіон?

Я вже звернувся і до прем'єр-міністра, і до голови МВС, якому підпорядковується Держприкордонслужба, під якою перебуває СКК. Ми будемо робити все, щоб залишити його в місті. 

Будівля на території військового містечка, де розташований Сумський кадетський корпус і 27 бригада 

Крик про допомогу, партизани та окупація  

– Повернусь до оборони Сумщини. 1-го березня ви записали відеозвернення зі словами: "Наша тероборона, гола і боса, захищає мільйон сто тисяч жителів області – дайте зброю!". На нього була оперативна реакція від Офісу президента чи Генштабу ЗСУ?

– Так. Насправді рішення записувати це відео було дуже складним. Ми десь добу з командою зважували всі за і проти й зрозуміли: якщо ми цього не зробимо, до нас не буде сильної уваги, бо ж і так є широкий фронт. Росіяни йшли від Чернігівської області до Чорного моря – це майже тисяча кілометрів. 

Можливо, Сумщина не була в пріоритеті, але ж нам важливо було захистити область, людей. 

І буквально на наступний день після звернення до нас підтягнулася артилерія, почали працювати "Байрактари", з нами почали активно комунікувати з Генштабу, ЗСУ, Міноборони, Офісу президента. 

Тоді ми разом з усіма, хто передавав координати, інформацію про рух колон – де, скільки одиниць, стоять чи їдуть, – почали атакувати як артилерією, так і з повітря. Ми володіли 100% інформації. Це було дуже ефективно.

Ми зрозуміли, що вони такі… сцикливі. Коли у великій колоні на 300, 500, 1 000 одиниць техніки підбивали один-два танки, вони розбігалися в розсипну! А тоді вже тероборона, місцеві з мисливською зброєю їх просто відстрілювали, зупиняли, забирали техніку, брали в полон.

– Ви вже кілька разів згадували про роль місцевих мешканців і партизанів у цій війни. Як ці люди взагалі самоорганізувалися? 

– З обіду 24-го числа наші студенти збирали по підприємствах пляшки, бензин, ганчірки. Зламували пункти прийому склотари. Люди вдома штори знімали і несли на "коктейлі Молотова". 

У кого не було зброї, то брали в руки арматуру, ломи, заточки, палки, і зупиняли ворога чим могли. 

Нашою першою лінією оборони були студенти та місцеві мешканці. У гаражах і на СТО ми заготовили тисячі "коктейлів Молотова".

– Тобто Сумщина продовжила свою партизанську традицію часів Другої світової?

– Так, вона нікуди не дівалася. Якщо це є в крові, якщо це в генах зашифровано, то воно нікуди не дінеться ні через 100, ні через 200 років.

– Після вашого відеозвернення була реакція з Києва – на Сумщину дали зброю. Але росіянам таки вдалось окупувати деякі міста, зокрема Тростянець, який не сходить з язиків. Як далі розвивалися події? Куди рухалися російська війська?

– На той момент ми не думали про окупацію, нам треба було зупинити наступ на Київ.

У перший тиждень до нас заходили, як ми кажемо, парадні війська. Вони йшли нарядні, з георгіївськими стрічками, у танках не було боєкомплектів. Здебільшого це були строковики, які їхали "на навчання". 

У деякі дні на території Сумщини знаходилось до 10 тисяч одиниць бронетехніки й артилерії країни-агресора. Це практично всі центральні дороги, всі проїзди були нею зайняті. Найдовша колона сягала близько 200 кілометрів – це від Великої Писарівки до Андріяшівки!

 

– Що росіянам вдалося окупувати на Сумщині, крім Тростянця? 

– Боромля, Краснопільська громада, села Лебединської громади (південь області – УП) – це те, що з перших днів було під їхнім контролем. Далі пішов Конотопський район… Усе від Конотопу до Білопілля було захоплено росіянами (центральна частина області, протяжність між цими пунктами складає майже 100 км – УП) . 

Практично всі траси, всі основні дороги, кордон контролювали росіяни, вони абсолютно вільно переміщалися до міста Суми. Але між їхніми підрозділами багато де не було зв'язку, під Сумами вони якось навіть танками воювали між собою. 

– Але після 24-го числа в самі Суми їх більше не пускали? 

– Не пускали. Втім, Суми постійно обстрілювали з боку Верхньої Сироватки, Сироватки та району "Хімпрому" (з півдня – УП).

– Де в області були найжорсткіші бої?

– Мабуть, найжорсткіші бої були якраз за звільнення Сумщини. Це Тростянецька, Боромлянська, Краснопільска громади, частина Лебединської, Охтирка. 

Бій за Охтирку йшов 4 дні, Охтирка змогла себе відстояти. Там були Збройні сили, місцеві мешканці – вони щодня російські танки й БТРи палили "коктейлями Молотова", вбивали гранатометами, стрілецькою зброєю.

– Але найбільше, певне, перепало Тростянцю? 

– Так, на жаль, голова громади і керівництво в перший день покинули людей. Місто було повністю окуповане.

– Міський голова Тростянця Юрій Бова узгоджував з вами виїзд з громади? До початку війни в нього була дуже хороша репутація. 

– Абсолютно ні, і це насправді серйозна проблема. Краснопільська, Тростянецька громади, які покинули голови, від цього тотального терору постраждали найбільше. Найбільше проблем, найбільше загиблих мешканців від обстрілів, якщо не брати до уваги авіабомбардування.

– Чи були на Сумщині міські голови, старости, які, як-от на Луганщині, Донеччині, здали свої міста і перейшли на бік окупантів? 

– Таких явних, щоб робили публічні заяви і переходили на бік ворога, на щастя, на Сумщині не було. Але зараз по деяких головах громад, лідерах громадської думки іде перевірка СБУ. Наразі підтверджених фактів у нас немає. 

– На днях я була в Бородянці на Київщині, там просто по гарячих слідах СБУ, інші правоохоронні органи вишукують колаборантів, зокрема тих, хто здавав людей з проукраїнською позицією, військових. Чи йде така робота на Сумщині?

– Так, але я думаю, що вона недостатня. Хочеться, щоб активніше працювали по тих сигналах, які надходять від місцевих жителів – і по співпраці голів громад, і по волонтерах, і по мешканцях.

Сьогодні в нас уже є керівник обласної спілки афганців, який, можливо, передавав представникам країни-агресора дані по людях з тероборони, з військових частин, з органів влади. Уже є відповідна підозра.

Дмитро Живицький: "Перші, хто до нас зайшли, просто хотіли пройти до Києва, але їх зупинили. А от наступні, як ми для себе зрозуміли, уже йшли грабувати, вбивати, чинити геноцид"

 

Деокупація Сумщини та її наслідки

– Як почалася деокупація області, та хто зіграв у ній ключову роль? Це вже була не тероборона? 

– Першочергова заслуга у звільненні Сумської області належить 93-ій бригаді "Холодний яр", яка почала працювати у Лебединській громаді та селах Тростянецької громади, потім у самому Тростянці, далі в Боромлі, Краснопіллі, і так південна частина Сумської області була звільнена. 

Далі тероборона зі ЗСУ, спецслужбами, Нацполіцією кілька днів зачищали територію – знаходили, відстрілювали і відганяли російських військових. 

– А коли 93-тя бригада зайшла на Сумщину?

– Точно сказати не можу, але це приблизно тоді, як почалися бої за Тростянець (орієнтовно 20-ті числа березня – УП). 

Це були запеклі бої… Коли ми в перший день після звільнення приїхали в Тростянець, то місцеві просто захоплювалися 93-ою бригадою, казали, що вони дуже ювелірно працювали. Навіть коли 10 метрів було між будинками, били дуже чітко, щоб жоден снаряд української армії не потрапив у житло. 

– Після звільнення Київщини ми почули дуже страшні речі: про сотні вбитих, закатованих, зґвалтованих українців. Яка ситуація була на Сумщині? Чи відрізнялася чимось поведінка окупантів?

– Поведінка була однакова. Ті, які зайшли в область на другий тиждень, поводили себе зовсім не так, як "парадні війська". Ці вже стріляли в місцевих мешканців, не давали можливості забрати вбитих. 

У Тростянці повністю знищили ритуальну службу, розстріляли всі автомобілі, знищили станцію екстреної меддопомоги. Спочатку стріляли в людей, які тримали в руках мобільні, потім просто в усіх на вулиці. Розстріляли лікарню, спалили п'ятиповерховий будинок. Центральну частину Тростянця практично знищили.

На жаль, ми майже щодня знаходимо тіла загиблих, закатованих, розстріляних людей. 

– За спостереженням мера Бучі Анатолія Федорука, росіяни почали розстрілювати людей у його місті після того, як зрозуміли, що Київ їм не взяти. У вас є схожі відчуття? 

– Ні, вони просто такі по природі. Перші, хто до нас зайшли, просто хотіли пройти до Києва, але їх зупинили. А от наступні, як ми для себе зрозуміли, уже йшли грабувати, вбивати, чинити геноцид.

Я думаю, що і політичне керівництво Росії, і військове зрозуміло, що нас військовими методами не взяти, і дозволили їм робити що завгодно, щоб налякати і чинити геноцид. Хоча, мабуть, я не знаю такого слова, щоб описати все те, що вони робили. Це гірше за геноцид.

Дмитро Живицький: "Інфраструктурні збитки у грубому підрахунку сягають близько 10 мільярдів гривень, це без економічних збитків підприємств, недоотриманих прибутків, зарплат"

 

– Скільки цивільних загинуло в області за час окупації, обстрілів?

– Більше 120 – це офіційно зареєстровані, опізнані. Але є ще десятки зниклих безвісти, десятки взятих у полон. І на цей момент порахувати загиблих, навіть у тому самому Тростянці, неможливо. Там хто у дворі похований, хто на городі, хто виїхав. 

– На Сумщині були братські могили?

– Як таких, то ні. У братських могилах в основному ховали загиблих орків. Хоча вони самі не ховали ні своїх загиблих, ні наших, не давали можливості зробити це нашим людям – обстрілювали цвинтар. 

У Тростянці, наприклад, лише пару людей вдалося поховати. Далі вже не працювала медична система, екстрена медична допомога – люди не могли дістатися до лікарні й помирали вдома. Їхні родичі жили по тижню, два, три з померлими, і нічого не могли з цим зробити. 

Якщо розстрілювали на вулиці, то сусіди, хто мав можливість або сили, затягали тіла у двори, зберігали їх у погребах, а пізніше закопували на городах. 

Економіка області та готовність до повторного наступу

– Які підприємства в Сумській області постраждали найбільше за час окупації, обстрілів?

– Внаслідок бомбардувань у нас практично знищена Охтирська ТЕЦ, розбомблена котельня північного промвузла в Сумах, яка постачала тепло і гарячу воду в місті. Розбомблена підстанція Сумиобленерго, яка розподіляла електрику на Сумську і частково на Чернігівську, Полтавську області. 

Це також виробничі підприємства, зокрема, з виготовлення лакофарбової продукції "Полісан", "Сумихімпром", свинарник у Великій Сироватці, нафтобази в Охтирці. Вони були розбиті й розграбовані.

У Конотопському районі, на елеваторі крупного сільгосппідприємства ми побачили просто страшну картину: вирізані всі електроди, які містили мідь! Те, чим у нас займаються бездомні люди, у Росії займаються військові. Це напів дикі люди.

Місцеві розказували, що як гнали їх з Київської, Чернігівської, Сумської областей, то не можна було відрізнити танк від БТРа – усе було завішане награбованим. Везли плетені корзини, ковдри, килими, живих овець, баранів, телят, листи шиферу!

– По виходу з області: я правильно розумію, що українська артилерія накривала їх так, щоб до кордону вони живими не дійшли? 

– Так, це були бої. Вони вже тікали, їх наздоганяли. На виході вони підривали мости, тому деякі їхні підрозділи були заблоковані – їх або розбили, або забрали техніку і взяли в полон, цих типу військових. Я не можу їх назвати ні людьми, ні військовими. Це якась орда, орки, терористи, бандити. 

– Якщо отак з ходу прикинути, то скільки відсотків російської армії, техніки, які зайшли на Сумщину, у підсумку змогли з неї вийти?

– Не можу сказати, не рахував. 

– Але це менше 40%, правильно?

– Ну, менше половини, точно менше половини.

– Чи підраховували вже ви приблизні збитки від війни на Сумщині, від вторгнення?

– Інфраструктурні збитки у грубому підрахунку сягають близько 10 мільярдів гривень, це без економічних збитків підприємств, недоотриманих прибутків, зарплат.

Дмитро Живицький: "На жаль, повної безпеки області, та й України, поки бути не може. Країна-агресор – підступна, жорстока, її політичне керівництво неадекватне і шизофренічне – від них очікувати можна чого завгодно" 

 

– Де ви плануєте брати ці гроші? 

– На жаль, відновити економіку області на даний момент повністю неможливо. Є багато зруйнованих підприємств, ще з багатьох люди евакуювалися, і ми не можемо повністю відновити їхню роботу.

Є прикордонні території, які сьогодні агрохолдинги та фермери не ризикнуть засіяти. Це близько 3-3,5 мільярда гривень неотриманих чистих прибутків. Наслідки дуже серйозні. На зарплати бюджетникам у нас вистачить на 3-4 місяці, що робити далі – будемо дивитись, звертатися до уряду, ОП, міжнародних партнерів. 

Нам виділили 250 мільйонів гривень на першочергові роботи з відновлення інфраструктури, розбір завалів. Але це лише заміна вікон, ремонт дахів, відновлення доріг, тротуарів, газових, електричних мереж, водопостачання і водовідведення. 

Після використання цих коштів мають дати ще мільярд. Але ми розуміємо, що цього буде недостатньо, щоб відновити все зруйноване після 24-го лютого. 

– До речі, чи почалася на Сумщині посівна? 

– Так, активно. Зустрічаємося з фермерами, аграріями, працюємо над забезпеченням дизпалива, посівного матеріалу, добрив, захисту та обробітку рослин. У нас, я вважаю, зараз досить хороша комунікація з бізнесами.

Є, на жаль, підприємства, у яких бенефіціарами є громадяни Росії чи російські компанії – ми чекаємо на законодавче рішення щодо їхньої подальшої долі. Хочемо їх запустити, хай вони будуть націоналізованими й працювати на нашу економіку, на відновлення тієї шкоди, яку завдали росіяни. 

– Останні запитання. Сумщина не потрапила в перелік областей, з яких влада просить терміново евакуюватися. Ви це розцінюєте як сигнал повної безпеки в області?

– Ні. На жаль, повної безпеки області, та й України, поки бути не може. Країна-агресор підступна, жорстока, її політичне керівництво неадекватне і шизофренічне – від них очікувати можна чого завгодно. 

Ми, звичайно, готуємося й укріплюємося, але загроза залишається. Тому ми закликаємо повертатися в область працездатне населення, а людей старшого віку, з дітьми чи інвалідністю просимо ще почекати. Бо в разі агресії знов будуть складнощі з евакуацією.

– На якій ділянці кордону нині російських військ найбільше?

– Вони майже щоденно передислоковуються. Є розвіддані, про які я не можу публічно говорити, але ми знаємо, хто, де, як знаходиться і готуємося до можливої "теплої" зустрічі ворога.

Уже точно не буде так, як раніше, коли вони себе абсолютно спокійно почували, і лише від їхнього бажання залежало – зайдуть вони на територію області чи ні. Сьогодні ми контролюємо кордон, і ми готові дати відсіч ворогу.

Ольга Кириленко, УП