Про складнощі, з якими стикаються внутрішньо переміщені особи, розповіла Данкору керівниця Громадської організації «Північна правозахисна група», координаторка громадської приймальні Української Гельсінської спілки з прав людини Наталія Єсіна.

Розуміння проблем ВПО через особистий досвід

Проблеми людей, яким довелося покинути власні домівки через російську агресію відомі Наталії не з чуток – у 2014 році вона з родиною виїхала з рідного Щастя Луганської області в Суми.

Як розповіла правозахисниця, тоді після першого візиту в Департамент соцзахисту стало зрозуміло, що в країні не готові до нової реальності.

«Я кажу, порахуйте нас – плюс три, бо я бачила в новинах, рахують переселенців. А мені кажуть, ми не ведемо облік переселенців. На той момент його ще не вели. Обліку немає, системи немає.

Не було жодного законодавчого акту щодо внутрішньо переміщених осіб. Нічого. Україна була не готова до ситуації внутрішнього переміщення.

Єдині переселенці, про яких знали на той момент, це чорнобильські.

Потім почалося потрошку: якісь волонтерські рухи, самоорганізація на місцевому рівні. Ми бачили потребу переселенців в поясненнях, в роз'ясненнях», - згадує Наталія.

На той час ще не було стільки організацій і стільки пропозицій на надання юридичної допомоги, як зараз, після повномасштабного вторгнення. Тоді цим займалися одиниці, і одиниці донорів це підтримували.

«Ми бачили  людей, які приходили в соцзахист, які тиняються, не знають, як їм перевести документи.

У людей попит на юридичну допомогу був шалений. Не знали, як переводити пенсії, не знали, як переводити справи по інвалідності. Вони там залишаються, тут люди нічого не отримують - що їм робити? Або людина входить у пенсійний вік, як їй тут оформлюватися, якщо всі документи там?

Дуже багато втрачених документів під час переїзду, під час обстрілів. Це ми почали консультувати абсолютно на волонтерських засадах».

Саме тоді, у 2014 році Наталія з однодумцями - такими, як і вона переселенцями, об'єдналися задля допомоги ВПО.

Від волонтерства до повноцінної громадської організації

У 2015 році пані Наталії та її колегам надійшла пропозиція від Данської ради у справах біженців працювати офіційно з фінансовою підтримкою, а в 2016 році Українська Гельсінська спілка з прав людини запропонувала відкрити приймальню, яка б опікувалася саме постраждалими внаслідок бойових дій, переселенцями.

Сумське представництво допомагало переміщеним особам не тільки консультаціями, робили навіть зразкові судові справи по переселенцях. З початком повномасштабного вторгнення роботи додалося.

В середньому представництво опрацьовує близько ста звернень на місяць. Люди звертаються із найрізноманітнішими запитами. Серед інших – соціальні питання, фінансові, відновлення документів на право власності, народження дітей і смерть рідних на окупованій території, а це документи печатками, які тут не мають ніякої сили, їх треба переводити в українську законодавчу площину. Багато звернень, пов'язаних із відшкодуванням за пошкоджене або зруйноване майно. Що є надзвичайно актуальним для багатьох ВПО та місцевого постраждалого населення. Мова про відновлення документів на право власності, підтвердження права власності, оформлення житлових сертифікатів, алгоритми дій у межах програми «ЄВідновлення». І кількість цих запитів не зменшується.

Перші переселенці обирали Україну серцем, сучасні – життя чи не життя

Спираючись на багаторічну роботу з переміщеними особами і на особистий досвід, Наталія відзначає, що ВПО початку російської агресії в Україні і теперішні – все ж різні:

«Переселенці, які їхали в 2014-2015 роках, вони обирали Україну серцем.

Тобто у них не у всіх були обставини, коли їхати треба під обстрілами. Були фактично обставини, коли ти маєш вирішити, де ти хочеш жити: чи в квазі-республіці, невідомій, самопроголошеній, під незрозумілим керівництвом, чи ти хочеш жити в Україні.

А сучасні переселенці, після 22-го року, вони обирають жити чи не жити. Бо у них немає вибору політичного. Вони обирають життя чи не життя.

Вони вимушені їхати через постійні обстріли».

Пригадуючи свої перші роки в Сумах, правозахисниця каже, що відношення до ВПО зараз інше. У 2014-2015 роках переселенці зі сходу країни часом відчували на собі відлуння негативного ставлення до донецьких через певні політичні процеси на Сумщині.

«Наразі змінилось відношення до людей, ми більше розуміємо їх, вони вже свої. Вже багато поламаних стереотипів щодо переселенців. Це з одного боку радує, а з іншого боку...

Вже пішло це розуміння, чому вони не хочуть виїжджати.

Якщо раніше «а чого вони не виїхали, значить вони обрали ту сторону», то тепер розуміння є: бо у кожного там бабуся, яку ти не затягнеш на мотузці з того прикордоння, бо у неї кози, кури, свині, і вона до останнього, поки не прилетить у двір, не зголошується їхати. Розуміння з'явилося у людей, бо, можливо, почали задумуватися більше, як воно, коли війна до тебе прямо в город приходить.

Ситуація по відношенню стала краще. Шкода, що такою ціною».

Фото Кордон.Медіа

Майже 70% ВПО на Сумщині – мешканці області

До 2022 року на обліку по всій області було близько 12 тисяч переселенців. Здебільшого з Донецької, Луганської областей, трохи з Криму. Після повномасштабного вторгнення додалися Харківська, Херсонська, Миколаївська. І наразі тільки Охтирська громада має 12 тисяч ВПО.

На початок квітня в Сумській області обліковуються 96,5 тисяч ВПО, з яких 70 тисяч – люди, які перемістилися в межах області. І це унікальна ситуація: жодна з областей не має скільки внутрішньорегіональних переселенців.

Пояснення цьому просте: люди не хочуть їхати далеко з надією, що все ж повернуться додому.

Поки вони не усвідомлять, що багатьом вже немає куди повертатися.

У людини мають бути закриті базові потреби

Найбільшою проблемою у людей, яким довелося виїхати з рідних домівок, є житло. Для Сумської області, враховуючи кількість переміщених, це дуже болюче питання – як для самих ВПО, так і для влади та волонтерів, що допомагають у пошуку притулку. Місця компактного проживання та гуртожитки проблему не вирішують.

Фото Суспільне

«Перш за все, людина, коли переїжджає, окрім того, що їй важко психологічно, в неї мають бути закриті базові потреби в безпеці й житлі. Одне пов'язане з іншим. Людина, поки не має житла, не відчуває себе в безпеці.

Після того, як людина вже розуміє, що в неї є де жити, починаються всі інші процеси.

Але у нас величезна проблема з житлом – просто нереальна. Дуже важко їм знайти щось тут. Тому що питання попиту набагато більше, ніж пропозиції. Все, що можна було зняти, знято вже.

Ті, хто їдуть, наприклад, за кордон або в інші регіони, вони не дуже готові надавати своє житло з різних причин. Ті, хто був готовий, вже давно надав.

 І, відповідно, ціни злетіли. Це дуже вагомо, адже людина отримує - 2 тисячі дорослі, 3 тисячі діти.

А місця компактного поселення, на жаль, не всім підходять.

Родині, яка жила в своєму приватному будинку з курами, козами і простором, дуже важко. Їм важко навіть в квартирах, особливо людям похилого віку.

Дуже вони себе відчувають некомфортно в чотирьох стінах. А в гуртожитку зі сторонніми людьми їм нереально важко.

Коли закрите житлове питання, тільки потім – робота. Адже поки людина не відчуває, що вона в безпеці, в теплі й накормлена, вона не починає активний пошук, бо вона ресурсу не має на активний пошук роботи».

Знайти роботу самостійно важкувато, відзначає Наталія. Особливо жінкам старшим за п'ятдесят років.

Але є певні державні програми на відкриття власної справи. Є донори, які готові співпрацювати з громадськими організаціями, аби допомогти з працевлаштуванням ВПО.  Але не всі готові. Люди бояться.

«Тут і місцеві не дуже готові на відкриття власної справи. Не те, що людина після переміщення, яка має стрес, психологічні проблеми, в якій ще в голові не вклалося, що вона переїхала, наскільки вона переїхала. І тут про власну справу дуже важко говорити».

Є варіант знайти роботу через центри зайнятості. У них багато інструментів для працевлаштування переселенців. Також є програми з навчання. Але звернень від ВПО в центри мало попри обсяг можливостей.

Абсолютна більшість хоче повернутися

Спілкуючись багато часу з ВПО, перебуваючи постійно в курсі їх проблем – і зараз, і до повномасштабного вторгнення, Наталія відзначає, що далеко не всі адаптуються на новому місті. Є ті, хто багато разів переїжджав у пошуках кращого життя.

«Є люди, які четверте переміщення відчули вже. Вони переїхали з Донецької області в Угроїди, з Угроїдів у Краснопілля, з Краснопілля зараз в Суми.

Це просто страшно. По факту: люди без дому, без коріння, які думають, що вони постійно вимушені щось кидати.

І я не уявляю собі, який психологічний стан у таких людей».

Переважна кількість людей, яким довелося переміщуватися внаслідок російської агресії, воліють повернутися додому.

«Це ті, хто взагалі не збирався виїжджати, але довелося. Якщо про першу хвилю, навіть серед них ще є, хто хоче повернутися. Ті, хто себе не відчув вдома, ті, хто не знайшов себе, ті, хто поміняв професію, ті, кого не влаштовує, як вони живуть, у кого немає власного житла. Це більшість. Вони б із задоволенням повернулися, але немає куди, бо окуповано, а вони обрали Україну.

Якщо говорити про другу хвилю, більшість хоче повернутися додому. Тому вони далеко не їдуть. Якби вони не хотіли повертатися, вони б їхали далі», - розповідає Наталія.

Переміщення – великий стрес, який заважає інтегруватися на новому місці

Переїзди, невизначеність на нових місцях, проблеми в базових потребах, роботі, небезпека, нереалізоване бажання повернутися додому – все це тримає в стресі і не дає можливості адаптуватися до нового життя. І характерно це як для переміщених на початку російської агресії, так і для нової хвилі.

«Дуже бракує хорошої системи психологічної допомоги. Маю сподівання на програму «Ти як?».

Вона має хороший задум. Але поки що я бачу, що величезний попит на психологічні послуги.

У мене є клієнти, які переїхали в 2014-2015 роках, їх діти вже вважають себе місцевими, вони вже асимілювалися, виросли тут. І діти нервують від згадки, що вони донецькі чи луганські, а батьки досі подумки хочуть повернутися додому, бо вони вчасно не отримали підтримку, психологічну допомогу і залишились на рівні тому, в якому вони перемістилися, на жаль, - ділиться наболілим Наталія. - Дуже багато тих, хто виїжджав з Луганську, Донецьку, вони виїжджали з окупації. Можливо, вони мають ще ціле житло, але вони не можуть до нього повернутися.

А зараз навпаки. Можливо, і могли б повернутися за умови, що обстріли припиняться, але зруйновано вже. Тому різні психологічні стани, різний стрес.

Знов таки, ті виїжджали в безпечний регіон, бо не було обстрілів, інші виїхали трохи далі, і все одно є обстріли, все одно є загибель, все одно є пошкодження. Тобто, стрес на стрес накладається, і це дуже складно. Знов таки, є низка людей, які додому не повернуться вже.

Це саме прикордоння, це п'яти кілометрова зона і не тільки. І вони ще цього не всі усвідомили, але додому вони вже не повернуться, враховуючи кількість замінованих лісів, земель, полів, і того, що там відбувається, ту буферну зону, яку планують зробити з обох сторін, обидві сторони війни, то навряд чи вони повернуться, і ми маємо вже про це зараз думати, як їм тут асимілюватися, чи їм їхати далі, як інтегруватися. Але поки люди самі не усвідомлять, що їм нема куди повертатися, то процес інтеграції не почнеться».

 

Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.

Не забудьте підписатись на наш телеграм-канал. Там ще більше оперативної інформації!