Разом з матір’ю вони тиждень жили у підвалі у Суджі, доки їх не вивезли у Суми українські військові. Чоловік вважає, що їм пощастило. Мріє повернутися на батьківщину, коли закінчиться війна, пише Суспільне.

Олег Грищенко народився в Курській області. Чоловік розповідає, що в 1994 році виїхав у США, має американське і російське громадянство. У Суджі на Курщині жила його мама, якій зараз 89 років. Чоловік каже, що на момент початку бойових дій в Курській області був у Москві, зв’язку з Суджею вже не було.

Екіпаж військових проїжджає повз розбитий контрольно-перевірочний пункт пропуску "Суджа" з російського боку кордону в Курській області, 16 серпня 2024 року. Військові жартують про те, чи потрібно готувати документи для перетин кордону. Суспільне Новини/Тарас Ібрагімов

7 серпня він виїхав за матір`ю, хоча знайомий сказав, що дорога на Суджу небезпечна.

Попередив мене, що в Суджу повернутися можливо, але існує небезпека, що машину спалять дрони. Я з Москви вночі приїхав у Курськ, взяв машину й о 6 ранку виїхав у Суджу. Їхав дорогою, ніхто мене не зупинив, ніяких не було перешкод, ніяких відступаючих військ. Були якісь машини цивільні, в яких були військові, але це не були військові частини. Єдине, що я на дорозі бачив – кілька КАМАЗів "Ахмату".

Неподалік від Суджі, розповідає чоловік, його машину атакував дрон.

Тіло цивільного чоловіка, який, ймовірно загинув від уламків під час обстрілу, лежить прикрите гілками на одній із вулиць Суджі. Росія, 16 серпня 2024 року. Суспільне Новини/Тарас Ібрагімов

 

Дрон вдарив у правий бік автомобіля, пробив колесо, посік уламками весь той бік. Я був поранений у руку, одразу відчув, що потекла кров, перев’язатися було нічим, потрапило в артерію, бачив, що кров пульсує, швидко йде, бачив, що часу мало. Машина була на ходу, тому що повнопривідна.

Український військовий біля пам'ятника Леніну у місті Суджа Курської області РФ. Кадр з відео

 

Я під’їхав до кільця, кільце було забите машинами, стояло з десяток машин, розстріляних дронами, з відчиненими дверима, і дорога була закладена протитанковими мінами у шахматному порядку.

Олег каже, що проїхав цей шлях у шоковому стані, дістався дому. Його мати, в минулому лікарка, надала медичну допомогу. Облаштувалися у підвалі із запасом їжі та свічок.

Вже російських військ у Суджі не було. Це було 8 серпня, четвер. З наступного дня почалися атаки. По-перше, повисли дрони, які атакували будь-який автомобіль, який намагався вибратися з міста або заїхати в місто. Почалося бомбардування Суджі, зокрема, центральної вулиці Леніна. Була зруйнована адміністрація, всі будівлі, які вище другого поверху, зазнали артобстрілу.

Чоловік розповідає, що майже постійно були у підвалі, їжу готували, коли затихали обстріли. Через деякий час у двері постукали.

Це було двоє військових ЗСУ. В мене перевірили документи, поклали мене на землю, обшукали, спитали мету мого перебування, побачили, що я поранений, що знаходжуся з мамою, звірили прописку, що я прописаний по цій адресі, є господарем будинку. Сказали, що в нас у цьому будинку буде позиція, ви не маєте права заходити в будинок, поки ми не підемо. Ми вас не будемо ні грабувати, ні вбивати. Це маму дуже вразило, тому що вона, як стара людина, дивиться багато телевізор. Чекала неприємностей. В мене такого не було, тому що я в Сумах був достатньо часто, в мене є друзі тут.

Військовий 33-го ОШБ допомагає місцевій жительці полагодити ліхтарик. Жінка прийшла в центр міста в супермаркет "Пятьорочка", де, за її словами, купила корм для котів і собак. Курська область, 16 серпня 2024 року. Суспільне Новини/Тарас Ібрагімов

 

За кілька днів, каже чоловік, українські військові пішли. Олег з матір`ю залишалися у підвалі, але, за його словами, це ставало дедалі небезпечніше.

Артилерія стала довбати і довбати. І коли вже на 5-й день ми зрозуміли, що ситуація катастрофічна, тому що в мене почалося зараження на руці, потрібна була медична допомога, руку роздуло, потрібна була чистка, і в мами закінчилися ліки, вона сердечниця, вік, потрібна була медична допомога.

Через тиждень життя у підвалі чоловік звернувся до українських військових з проханням про допомогу.

Це був єдиний вихід, щоб вижити. Можливості виїхати в інший бік фізично не було. Ми вдячні тим людям, звичайним людям, які нас вивезли звідти. Кажуть: "в нас немає наказу про депортацію". Потім на наше прохання вони доставили на швидкості, по полях, у поліцію міста Суми. В поліції нас прийняли, здивувалися, тому що ми були перші люди, які потрапили в Суми з Суджі. Привітно зустріли, це було дивовижно.

Наразі Олег з мамою отримують медичну допомогу в одній із сумських лікарень.

Олег Грищенко. Суспільне Суми

 

Мама моя знаходиться в палаті, лікується, дві жінки її віку з нею розмовляють, їй допомагають, вона весела, вона почувається як вдома. Єдине, за що ми хвилюємося – це за наших двох котів, яких ми не змогли вивезти. Ну я думаю, що влітку з котами буде все добре.

Чоловік говорить, що якоїсь матеріальної допомоги або житла у Сумах не отримали.

Це неважливо. В нас є ставлення людей, що ми себе тут відчуваємо не чужими. В мене є руки, є голова на плечах, є знання. Повірте мені, що я зароблю де завгодно. Відчуття, що ми приїхали в чужу країну, тим більше у ворожу, немає. Я себе відчуваю тут щасливою людиною, якій пощастило, і яка зробила те, що мала зробити.

Олег Грищенко. Суспільне Суми

 

Після війни, каже чоловік, мріє повернутися на Батьківщину.

Ми в Америку якщо і поїдемо, то для того, щоб там підлікуватися. Ну ми повернемося, ми хочемо повернутися. Ми хочемо повернутися в Суми, поки можна буде їхати в Суджу і там буде безпечно. Моя Батьківщина – це моя Батьківщина, це не змінити. Я не вважаю, що росіяни хотіли війни.

Не забудьте підписатись на наш телеграм-канал. Там ще більше оперативної інформації!