Його серце зупинилося о 8.45, три роки тому. Ще напередодні, вдень ми бачилися, обговорювали серйозні питання, розглядали тактику ведення «складних» хворих, увечері здзвонювалися. Він був налаштований оптимістично, жартував. І раптом ми виявилися накритими цим горем... Пам'ять. Подяка. Щастя, що залишив слід на Землі... Згадаймо... Пом'янемо...

Мені пощастило працювати з Андрієм Сніцарем багато років. Він був ідеалом, втіленням кращих людських якостей – людиною слова та справи, яка ніколи не підведе, завжди виконає обіцяне, на яку можна покластися. Він мав нестримну енергію, скажену працездатність, почуття відповідальності. Терпіти не міг необов'язковості та розхлябаності. Якщо ставив собі за мету, робив все для її досягнення.

Існують люди, які готові працювати в режимі багатозадачності, у форматі 24/7. Вони знають відповіді на найнезручніші питання. Вони ніколи не втомлюються і виконують свої обов'язки, часто нелегкі та складні, відчуваючи задоволення – це все про нього.

Він приїжджав на роботу вранці і був тут допізна. Знав усіх нас, знав пацієнтів. Тричі на тиждень робив клінічні обходи, оглядаючи хворих. Щодня особисто приймав здачу зміни черговими лікарями, часто знаючи більше, ніж вони самі. Ми жартували: «Зараз від головного дізнаємося, що трапилося вночі». Він вникав у все: перебiг хвороби, що зроблено, що ще потрібно. Пацієнт завжди для нього був найголовнішим. При цьому лікував не хворобу, а хворого.

Скільки разів привозили безхатька, напівживого, брудного. Усі знали – треба нагодувати, вимити, дати чистий одяг та розпочати лікування. Увесь час у нього юрмилися відвідувачі. за допомогою йшли вдень та вночі. Будучи інфекціоністом, Андрій Олегович лікував усе. До нього часто зверталися з останньою надією, після невдалих спроб лікування навіть у закордонних клініках. І скільки було випадків, коли він справді знаходив якесь правильне рішення – діагностичне чи лікувальне! Але навіть тоді, коли здолати хворобу не вдавалося, після зустрічі зі Сніцарем, як колись після зустрічі з нашим Вчителем, Зіновієм Йосиповичем Красовицьким, після його переконливих слів, нескінченної віри у погляді, спалахувала надія у хворого, загорялася надія навіть у нас. I ми, разом із Андрієм, разом із пацієнтом, починали вірити! Раптом станеться диво... Ніколи в нього не було слова «ні» для хворого, який йшов окриленим. Іноді Андрія Олеговича називали Сумським доктором Хаусом. І це, на жаль, стало пророцтвом. Тому що згодом, вже будучи хворим, він змушений був спиратися на тростину, що ще більше посилювало його схожість із знаменитим телевізійним колегою.

Андрій завжди для всіх знаходив час, завжди щось писав, комусь дзвонив, був із усіма на зв'язку, знаходив добре слово, підтримував. Він мав нереальну інтуїцію, нетривіальний гумор, віртуозне володіння рядком. А як він співав!

Я тримаю в руках книгу Андрія Сніцаря «Нариси інфектології» або книгу чудес, як її називаю. Серед сьогоднішнього нелегкого життя, у практиці лікаря всеж трапляються дива. І в Андрія завжди було для них місце. Адже це диво, коли, начебто, безнадійні пацієнти починають одужувати. Диво, коли на світанку, після метушні чергування, ти розумієш, що всі важкі хворі живі. Коли малюк, який здавався спочатку безнадійним, прийшов до тебе своїми ніжками розповісти віршик і подарувати намальований ним самим малюночок... І реанімація, що успішно закінчилася. I почуття гордості за своїх колег, коли вони впоралися. Диво, коли знімаєш із апарата хворого, вирваного з лап КОВІДа. І телефонний дзвінок ще живих батьків, як завжди не вчасно, але з тривогою про твоє здоров'я та прохання відпочивати побільше і берегти себе. A іноді просто фраза: «Дякую Вам від щирого серця і дай Вам Бог здоров'я!»

Я часто думаю, що давало сил Андрію жити і працювати останніми роками, коли він мужньо боровся з підступною недугою? Cили жити, безумовно, давало почуття необхідності та корисності людям, можливість залишатися у улюбленій професії, ділитися своїми знаннями та досвідом із колегами. Любов до одного разу обраної професії він передав своїм дітям. І син його сьогодні знаходиться там, де він найпотрібніший. Бережи тебе, Жорик, Бог... Вірю, що сьогодні твiй батько допомагає нам зі свого далекого далека та наближає Перемогу.

Його немає вже три роки. Але тут, у коридорах лікарні, раптом майне його тінь, рипнуть двері. Згадую ті хвилини, коли ми з Андрієм після обходу заварювали ароматну, дивовижну каву, часто привезену ним з далекої поїздки, і ділилися думками з приводу того чи іншого клінічного випадку. Обидва вважали, що з чашкою кави в руці це набагато цікавіше і плідніше. Тепер я розумію, що це була найсмачніша в моєму житті кава...

Він пішов три роки тому. Світла пам'ять. Земний уклiн. Щастя, що залишив слід на Землі...

Ірина Троцька