Общество

Лариса Брежнєва

http://dancor.sumy.ua/articles/community/415974

18.04.2022 11:472462

Удень – пік хліб, а ввечері збирав тіла загиблих: історія волонтера із Тростянця

У перші дні окупації Тростянця успішний бізнесмен Мирослав Шило повісив над своїм кафе білий прапор із червоним хрестом і став годувати людей.

І так усі 30-ть днів окупації міста... і досі продовжує рятувати людей від голоду. Далі - історія Мирослава та його команди від Спецкор.

00000.mts snapshot 00.00 2022.04.15 20.28.08

Усі ці люди від самого ранку шикуються до кафе, яке Мирослав з перших днів окупації Тростянця перетворив на пунк видачі гуманітарної допомоги.

00011.mts snapshot 00.01 2022.04.15 20.24.47

"Коли російські військові зайшли в місто і оточили його, я зрозумів, що це надовго. Найперше, що ми зробили - це розпродали всі ті продукти, які були в магазині та кафе. Поселилися тут же. Я роздобув залишки борошна на місцевих підприємствах і прийняв таке рішення - будемо випікати хліб на нашій кухні", - розповідає Мирослав Шило.

278256301 4840182242775338 4209076198403415396 n

фото Павло Зленко

Працівники кафе і родина підтримали рішення Мирослава і приступили до справи. Від самого ранку починали збиратися люди. Для більшості хліб був чи не єдиною їжею в складні часи окупації.

00259.mts snapshot 00.03 2022.04.15 20.28.44

Рашисти обчистили всі магазини і тримали місто в кільці. Тоді, розповідає Мирослав, почалася продуктова криза. Люди хотіли їсти.

Спочатку, поки була електроенергія, ми видавали по буханці хліба. Далі росіяни пошкодили підстанцію. Тоді ми знайшли генератор – і об’єми стали менші. То по пів буханки хліба. Оце так протягом 3 тижнів і відбувалося. За день забезпечували свіжим хлібом понад півтори тисячі людей.

00268.mts snapshot 00.05 2022.04.15 20.29.27

Працювати доводилося цілодобово, зізнається одна із волонтерок Олена Панченко. Свіжі буханці виходили з-під її рук.

00017.mts snapshot 00.01 2022.04.15 20.27.47

Під обстрілами, під бомбардуваннями... Отак і пекли. І вночі навіть. Так, було страшно. Але ми мали це робити. Це було те, чим ми могли допомогти людям, своїм же землякам, аби вижити у ці складні часи.

Олена Панченко

В Олени два сини на фронті. Один - захищає Дніпро, інший - Житомир. Ще один маленький син - 10 років - теж допомагав мамі весь час. Поїхати з міста зеленими коридорами не захотіла, бо ж каже, тут дім і саме сюди в Тростянець повернуться її сини з перемогою. Тому лишилася чекати їх.

Удень пекли хліб і годували людей, а як стемніє, розповідає Мирослав, їздив із товаришем ховати загиблих. Бо тіла розстріляних місцевих лежали просто на вулицях. Орки не давали їх хоронити.

Жигулі... Ми приїхали туди – завантажили тіла в багажник. Провезли їх таким чином через все місто до моргу. Там лікарі зробили записи відповідні, хто похований. Ну ви ж самі розумієте, що ні гробу, ні якоїсь поховальної атрибутики не було. Ми вимушені були поховати людей просто в яму і все.

Мирослав Шило

00044.7688