В Україні створено Міністерство інформаційної політики. Протидія російській інформаційній агресії стала темою окремого указу Президента, РНБО прийняла безліч рішень з даного приводу.

На фоні цього залишається абсолютно не зрозумілим, а чому ж ми й надалі програємо інформвійну? Ні, ну ясно, що Росія почала раніше, ми тоді ще й «не чухались» і на старті програвали «в суху». Але зараз? Коли всі чудово розуміють важливість цього напрямку? Може, ми щось не те робимо? Не так воюємо?

Наведу два приклади. Одного сумського журналіста зі стажем роботи на телебаченні більше 10 років, з досвідом створення авторських програм, ведення прямих ефірів і всього що тільки можна уявити на телебаченні, мобілізують до армії. Рядовим артилеристом. Бо ні досвіду служби в армії, ні, зрозуміло, військової спеціальності він не має. І вже три місяці він справно «подає снаряди» в одній з військових частин. Іншого сумського журналіста з п’ятнадцятирічним досвідом роботи у ЗМІ, відповідною освітою і т.д. і т.п., призивають рядовим мотострілком. Бо, знову ж таки, не служив в армії і не має військової спеціальності.

Найстрашніше, що в обох випадках військкомати знали про фах і досвід мобілізованих. А воєнком у бесіді тет-а-тет навіть щиро розповідав про… вгадайте, про що? Ну, звісно ж, про те, як він розуміє важливість інформаційної війни.

Може, воєнкоми якось по-іншому уявляють собі, що таке інформаційна війна? Може, в їх розумінні, інформаційна війна – це війна журналістами? Тобто підсилювати позиції України в інформвійні – це дати автомати до рук якнайбільшій кількості журналістів і послати їх на фронт?

Зрозуміло, що на військкомати тиснуть графіки і цифри мобілізації. І загроза отримати «по шиї» за зрив призовної кампанії є для них значно конкретнішою і важливішою, ніж розуміння важливості постачання фахових кадрів на інформаційний фронт.

Але, з таким підходом до проблеми, на перемогу в інформаційній війні можемо найближчий час не розраховувати.