- Альона, ти з нами? Чи поїдеш додому? - питає в мене Дмитро, піднімаючи погляд від телефону.

Ми стоїмо посеред його робочого кабінету, де зібралось з півтора десятка людей.

Фоном постійно звучить тихий гомін, хтось говорить між собою, хто по телефону. Час від часу чути нервовий короткий сміх. На столі лежить карта області - всі, хто біля неї - з телефонами, ставлять позначки.

Повітря навколо, здається, можна різати ножем, напруга неймовірна. Усе зятягнуте димкою і пропитане їдким запахом гарі.

У підвалі адміністрації вже кілька годин палять секретку. Дівчата курять айкоси без перестану. Усі двері закритого, зазвичай, кабінету - відчинені.

Я стою в піжамі і джинсах, в руках телефон і штатив з-під нього. Щойно закінчилась ранкова пресконференція, журналістів вивели з приміщення і що робити далі - я не уявляю. Але кажу до Дмитра впевнено:

- Да, конєшно я з вами, я в ділі, що треба робити - кажіть.

- Відповідаєш за інформацію. Це буде твій сектор роботи, розберешся? - вже не відриваючи погляду від екрану свого телефону, цілком спокійно і з тихою надією в голосі каже Живицький.

- Да, але мені потрібні військові, за все ж відповідають тепер вони, як і з ким зв'язатися...

- Їх немає.

- Кого немає?

- Військових.

- В сенсі?

- Отак.

- А як ми, а шо тепер і... - я дивлюся перед собою, різко замовкаю. В голові, здається, одразу з'являється тисяча питань і думок, але не можу вхопити жодної. Це вже не вперше так за сьогодні. Новин за ранок було як за рік, і всі наче на підбір - нереальні.

Я дивлюсь на Живицького, питаю знову. Бо може щось не так зрозуміла.

- Ну тобто немає військових, а де вони? Хтось же є! Ну хтось має бути, це ж війна! - вже впевнено і навіть трохи стартуючи, перепитую я в Дмитра.

- Їх вивели за межі області, лишилась тероборона, вони зараз збираються, але там поки точно не до цього, а далі розберемось.... - швидко вводить в курс діла Живицький і бере трубку; знову йому хтось дзвонить.

- Океей, - кажу я і лишаюся стояти посеред всього цього, намагаючись вкласти у себе в голові.

За півгодини ми дізнаємося, що з області вивели ще й нацгвардію, а поліція, прокуратура та СБУ - евакуювались майже повним складом. У тому числі, знявши охорону з приміщення адміністрації.

У Суми зайде російська техніка зі сторони Харківської.

В Охтирці в цей час почнеться бій: трохи наших військових там все ж було, місто оборонялося, попри геть нерівні сили. Я побачу перших, вбитих росіянами дітей у садочку.

Ще за кілька годин бій розпочнеться і у Сумах біля артяги. Трупи росіян ніхто не забиратиме з вулиць ще три дні.

А ми з покинутого приміщення адміністрації переїдемо до імпровізованого запасного командного пункту управління. Бо у справжній вже зайшли росіяни.

За кілька годин нас звідти попросять. Бо ми - мішень і загроза для людей. Переїдемо у шкільний підвал, утім це буде лиш початок.

За півдня ми станемо називатися військовою адміністрацією, але крім назви це не додасть жодних військових сил.

Київ скаже, що наша область - у глибокому тилу ворога і запропонує чекати поки звільнять. Колись. А зброї - немає, скажуть. Запропонують робити коктейлі Молотова і навіть скинуть рецепт.

Але ж поки я всього того не знаю, але вже підписалась - слова назад не забирають. Відтепер на мені уся внутрішня і зовнішня комунікація з людьми та медіа, це основна задача.

Що робити на ділі - поки не придумала, поради не дасть ніхто, хоч і шукатиму. Прокинутись не вийде, сни стали реальністю.

У ці ж миті всередині зростає нерушима впевненість і глибокий спокій, ніби я маю всю підтримку Всесвіту водночас.

Відтоді Слово стало зброєю.