А видання «Доця» отримує першу премію щорічного конкурсу «Книга року BBC» 2019 р. Я її не читала, але доходили якісь відгуки: десь у стрічці новин, десь у друзів друзів інколи щось траплялось про цю незвичну Горіха Зерня.

  Історія нашого знайомства з пані Тамарою – трохи нереальна. Першого травня лив дощ. Я сиділа у фейсбуці, гортаючи, як кажуть «ленту за лентою». Хтось репостнув інформацію видавництва «Білка» про те, що якраз зараз триває онлайн зустріч з авторкою «Доці». Зайшла. Бачу, кілька тисяч глядачів, коментарі з Іспанії, Дубліна, пів України дивиться. Половина людей бідкається, що через карантин відмінені авторські презентації, інша мріє про автограф. Авторка чомусь сидить у машині на передньому сидінні, читає текст. Якщо чесно, я особисто дуже погано сприймаю інформацію на слух, маю бачити букви. Я візуал. Тому, послухавши хвилину, відволіклась. Авторка читала, а я роздивлялась. Що? Щось у них за вікном. Уже звечоріло. І за вікнами машини чітко виднілась якась ілюмінація. Новорічна така, синя. Подумала, що не тільки у Глухові до сих пір комунальники не зняли гірлянду. Стоп. Чому це «не тільки…»? Це ж Глухів! Сто пудів!

  Справді, Тамара Горіха Зерня вела пряме включення з Глухова. Виявилось, що на час карантину вона з родиною приїхала в село Сваркове. Інтернет там поганий. Тож вони приїхали у центр Глухова, щоб мати надійний сигнал. Написала їй повідомлення. Просто сказала: «Давайте познайомимось» – і вже наступного дня ми пили каву і говорили. Я тримала в руках подароване видання з автографом і розуміла, що було б методично правильно спочатку прочитати книгу, а вже потім готуватись до інтерв’ю. Але в той же час відчувала, що кожне моє спонтанне питання є справжнім. «Чому Горіха Зерня? Чому Доця? Чому Донецьк?» До чорта щось правильне, коли мова йде про книгу, до якої, ніби наркомани до дози, дорвались читачі.

  Ми говорили про Україну, а це значить, потроху про все, про те, що болить і що дає надію. Чому на Донбасі стала можливою війна, чи маємо право, не розібравшись, призначати поголовно винними місцевих жителів. А з іншого боку – ми ніби застрягли в подіях 2014 року, у часі активних бойових дій і шаленого волонтерства, яке втримало країну. Війна ж за шість років не просто не припинилась: вона перемістилась з поля бою на інформаційне. За словами Тамари, Росія сьогодні видає сотні книг про сучасний Донбас, які пишуться колективом авторів чоловік по 20 на замовлення дуже швидко. Шедеврів літературних там нема, але вони і не потрібні, головне – забити нішу, заполоскати мізки. Й Україну не показують жертвою, навпаки, наша армія – це тільки карателі, а от Росія – визволитель і захисник. Їхня легенда про громадянську війну в Україні, про звірства армії і прекрасних визволителів кочує із книги в книгу.

  Я киянка, народилась у Києві. Але у той же час – наполовину сумчанка, бо мама родом із села Сваркове на Глухівщині, а тато – з Недригайлівського району. Усе моє дитинство, літо, усі городи пройшли на Сумщині. У Сварковому навіть рік ходила до школи, коли сталася аварія в Чорнобилі. Ми перебудували бабусину хату, докупили сусідню ділянку і маємо, куди приїжджати на літо.

  Отримала дві освіти: за першим фахом я – ваш колега, журналіст, а за другим – перекладач. Навіть пару років працювала журналістом. Але потім зрозуміла, що я людина більш камерна, бо важко витримую ритм, командну роботу, коли дуже залежиш від інших. Добре, що це вчасно зрозуміла. Мені подобається, коли сама в кімнаті і працюю на себе. Перекваліфікувалась на перекладача, і до 2013 року вийшла на досить пристойний рівень заробітку. Я могла дозволити собі і дітям поїхати на будь-який курорт, на океан. Маю квартири в Києві, машини…

  А потім почався Майдан, війна, і я чітко і гостро розуміла, що може бути далі, коли наступ Росії не припиниться. Ми втрачали країну, втрачали державність. З літа в Київ у шпиталь пішли поранені. Ми ходили туди допомогти. У той момент у мене були два шляхи: або тікати за кордон, емігрувати, або треба включатись у боротьбу.

  Тоді я всі гроші вклала у квартиру, було трохи на ремонт, у принципі, нам би вистачило десь за кордоном на пів року. А що я там буду робити – перекладачка на українську мову? Перспектива мити підлогу мене не тішила. Тому прийняла рішення боротись. Гроші, залишені на ремонт, я вклала в закупки для армії, в екіпіровку.

  У госпіталі тоді багато хлопців лежали з осколковими пораненнями очей. Я знала, що на Заході у військових є тактичні окуляри. У воєнторгах вони коштували по 700-800 гривень. Але я знала, що у Штатах на урядових аукціонах часто продають спорядження підрозділів, які вивели із зони бойових дій. Подивилась – смішна ціна. Але треба там реєструватись тільки громадянам США, виграти аукціон, потім самому їхати кудись у пустелю на ці армійські склади. Ще й відправити в Україну. У нас усе вийшло. І люди знайшлись, і за розмитнення не платили. Загалом, я викупила там на аукціонах більше 10 тисяч масок.

  Потім почала писати на різних мамських форумах, мовляв, дівчата, купіть своєму чоловіку маску за 70 гривень, але за умови, що другу придбаєте для чужого бійця. Спрацювало. Зареєструвалась у фейсбуці, почали надходити перекази по 100-200 гривень.

  Ми все відправляли на фронт. Але в якийсь момент прийшло розуміння, що краще самим возити, щоб тримати під контро­лем. Почали їздити особисто, були фактично у всіх точках по лінії фронту, крім Донецького аеропорту: Слов’янськ, Попасна, Піски, Станиця Луганська, Щастя, Курахове.

  Ми там багато бачили, це був такий досвід, що якби просиділа в тилу, я б ніколи нічого не зрозуміла. Потім усе трохи помінялось. Армія вже не була голою і босою. У 2016 році в мене народився син. Ми перестали активно їздити, та й потреби не було. Хіба що пісень поспівати, час із друзями провести. Солдат уже був не у шльопанцях, форма не плавилась, тушонку можна навіть їсти.

  Війну ми не програли, це точно. Але з 2016 року почалась інша – інформаційна. Росія давала вал книжковий, а в нас тільки почала з’являтись ветеранська література. І всі критики говорили, що ще рано писати про війну, що треба переосмислити, зрозуміти тощо. «Наш Ремарк народиться років через 15», – говорили експерти.

  Якось ув’язалась у суперечку на фейсбуці, не розуміла, чому критики так гноблять ветеранську літературу, чому члени спілки письменників самі нічого не пишуть. У мене було кілька тисяч підписників, і пообіцяла, що сама напишу книгу.

  Знала, що вона буде про Донецьк. Бо кожен міг потрапити в ситуацію Донецька 2014 року. Чи проаналізував хтось, які там були використані технології, як працювали з людьми? А чи хтось подивився на це очима тих, хто там залишився?

  Робота тривала півтора роки. Я передивилась відео заходу росіян у Донецьк, мітинги, кадри новин про Боїнг… Читала місцеві форуми, шукала людей, які виїхали. Зараз уже все почищене, нічого нема. Мене цікавило все-все. Був і реальний прототип. Але в кожній із нас є частина «Доці».

  Я не письменник. Пишучи цю книгу, орієнтувалась тільки на себе. Інколи викладала щось у фейсбуці. Там мені аплодували. Але розуміла, що фейсбук – то маленька тепла ванна, де твої друзі просто не можуть сказати щось погане. Рукопис віднесла одразу у два видавництва. І вони обидва взялись друкувати за свій кошт. Зупинилась на «Білці», бо там запропонували зібрати дизайн, зробити кілька обкладинок на вибір. От потрогайте, відчуваєте рельєф, де куля вікно пробила? Вони працювали довго, але мені це імпонувало. Ми не встигали до «Книжкового Арсеналу», надрукували тільки 100 примірників. Їх розкупили за годину. І пішло-поїхало. Мала презентації по всій країні, чекають за кордоном.

  Чому Горіха Зерня? Та треба ж було взяти якийсь псевдонім…

  P. S. «Доцю» я прочитала. Запоєм, до дна за ніч. Тепер заздрю тим, хто ще не читав, бо в них попереду ця ніч.

Оксана Коваленко, НЕДЕЛЯ