— Марино, як з’явилася можливість продовжити свою професійну кар’єру?

— Із початком війни я поїхала до сестри у Швейцарію, але згодом керівництво Комітету арбітрів УАФ у нашій соціальній групі намагалося пропонувати всім допомогу. І я дуже вдячна голові комітету Лучано Лучі, який, знаючи, що я в Базелі, домовився, щоб я змогла продовжити свою роботу за фахом, мала практику й зберегла відповідну кваліфікацію.

— Як тобі допомагає місцева влада?

— Тут немає слова «біженець», просто люди, які приїхали сюди через воєнні дії, підпадають під категорію людей зі статусом S. Тому, оформивши всі документи, за два тижні можна отримати допомогу, яка дозволяла б знімати житло, та кошти на харчування.

— Ти вже відпрацювала на одному з поєдинків третього швейцарського дивізіону (аналог другої української ліги). Які відчуття?

— Оскільки я не обслуговувала матчі майже місяць, то невелике хвилювання було. Але, як то кажуть, зі стартовим свистком все налагодилося. Рівень ігор відповідає нашій другій, а десь і першій лізі.

— Як спілкуєшся на футбольному полі?

— Тут переважно всі спілкуються німецькою мовою, якою я не володію. Можу розмовляти англійською. Війна допомагає, але колеги часто забувають про це, та потім виправляються (усміхається).

— На яких умовах ти працюєш у Швейцарії?

— Я маю гонорар перед кожною грою, такі тутешні умови. Але не це головне, для мене важливо, що я при ділі.

— Як у Швейцарії ставляться до російського вторгнення в Україну?

— Усі вони співчують нашому горю. Але оскільки Швейцарія є нейтральною країною, люди тільки вчаться допомагати стражденним. Знаю, що тут багато сімей, які мають вільну кімнату чи дві, то вони запрошують людей до себе. Усі швейцарці сподіваються, що війна незабаром закінчиться, адже немає нічого кращого, ніж мирне небо над головою. Я сама кожен день починаю з новин з України, дуже хочеться додому. У мене валіза завжди зібрана…

УАФ