О ней рассказал общественный активист Андрей Букин.

«Гуманітарна експедиція ХІІІ
На початку другого телефонний дзвінок. Дзвонить громадянин В.: «Як ти? Все добре? Ти народився в сорочці, сьогодні розбили 9-ку». Це з чого почався, мій робочий день. Вчора ми їздили на Схід в дев’яту батарею 27 АртПоклу. 
Дорога довга і виснажлива. Заїхавши за Старобельськ, ми почали спостерігати картину. На зустріч масово їхала військова техніка. Величезні танки, автомобілі з військовими, якісь тягачі, колесо яких більше за наші автомобілі. Це вселяє страх. Якщо військові масово їдуть в іншу сторону, то куди їдемо ми? Це питання висить в повітрі і цькує тебе з середини. 
Приїхавши на місце дислокації батареї, побачили що техніки майже не залишилось. Аеропорт був пустим, ЗІЛи теж відсутні, людей в десятки разів менше. Ми знайшли наших, точніше тих що лишися на старому місці дислокації. Це була не велика група людей, яка нас зразу впізнала. Вони виглядали заклопотаними та не на жарт стурбованими. Ми навіть не встигли вийти з автомобілів, як нам сказали що вони брати нічого не будуть, тому що самі не знають, як їм вивезти свої речі. Солдати пояснили, що проходить передислокація військ і нам треба їхати на нове місцеперебування штабу. 
Старе місце дислокації, наводить жах. У радіусі десяти кілометрів, чорні поля. По нашим хлопцям пристрілювалися десь з тиждень. Від того всі поля згорівщі і перепахані снарядами. Це жахливе відчуття, яке розриває тебе з середини. Це технологічна війна, і вона відрізняється від ІІ Світової, тим що стрілковою зброєю в ній не перемогти. 
Дорога в тил, завжди здається коротшою. Прибувши на місце дислокації штабу, довго шукали своїх. Начальник Штабу, запевнив що нашим все передасть і ми розвантажили автомобіль. Але я наполіг на пошуку командира артилерії і по завершенню розвантаження, знайшли наших артилеристів. Поговоривши з комбатом, ми знову завантажили в автомобілі все що привезли і переїхали до своїх. 
На одному з військових автомобілів був в жахливому стані наш прапор. Не дивлячись, ні на що він гордо майорів на вітру, даючи знати про те як би його не тріпало, він все одно буде жовто-блакитним. Такі речі додають силу та віру в майбутні перемоги. 
Закінчивши розвантаження, ми показали що до чого. Ми привезли багато дорогих речей, було багато запчастин на бойові автомобілі. 
Розуміючи складність ситуації, ми не лишалися на довго. І за пів години після виїзду з Штабу вже були на трасі, що вела нас додому. 
На Ізюмській трасі, ми попрощалися з водієм, що поїхав забирати своїх хлопців в 5-ту батарею.
Водії – це окрема оповідь, яку мають знати сумчани. Всі водії, що їздили в зону АТО, вже є героями. Але є людина, що регулярно їздить в зону АТО. Він працює на заводі «Керамея», і вони (працівники заводу) допомагають «своїм». Якщо наші маршрути співпадають, тоді ми їдемо спільним караваном, але часто він їздить,щоб передати свої посилки солдатам, що колись працювали на заводі. Я пишаюсь, тим що знаю цю людину.
На таких людях, як Сергій тримається волонтерський рух. Якщо б не було й***тих водіїв, то б не було і й***тих волонтерів, які лазять на передовій не знаючи страху. Це та робота, яку не побачиш, але вона є важливою в нашій справі. А наша справа - права!
Я ніколи не міг подумати, але я радий з того, що наші відступають. Це єдиний шанс зберегти солдатські життя. Ми маємо перегрупуватись і вибрати оборонну стратегію. У гіршому випадку, ми втратимо величезну кількість кращих синів України.
Вічна пам'ять всім загиблим. 
Герої не вмирають!
P.S. Я дякую всім, хто допомагає ЗСУ та добровільним загонам. Низький Вам уклін. 
Разом, ми переможемо!»