Леонід Полтава

Командир невідомого полку

- От ти молодий, а вже учиш наших дітей і щось у тетрадь записуєш, може буде з тебе писатель, бо часто ти ночами не спиш, не досипаєш ти. А от може ти й не знаєш, яка красота наші річки, чи, к'приміру, ліси? Що от вони тобі пояснюють?
Я міг би відповісти, що Україна має десь біля 13% лісу з загальної площі, що треба б 25%, тоді б не було потреби ввозити дерево, що Англія має лише 4% лісу, а Франція 16 %, що лише за дев'ятнадцяте століття наш край — Полтавщина — втратив яких 400 гектарів лісу, вирубали його по-дурному, бо рубали не господарі, хоч господарськими руками, а ось тепер в нас і посуха...
Але дідові не цього було треба.
— В наших лісах, синку, чуда, чудеса є, про одно з тих чудес я тобі розкажу, як постарію... — Дід весело мружив дитячо-блакитні очі, набивав люльку і, залишаючи при мені запашну тютюнову хмаринку, йшов собі — дуже міцний, з доброго дерева тесаний дід Сквир.
Я вчителював і мешкав таки в шкільному будинкові. Дід Сквир сторожував у колгоспі навпроти. Вечорами він підходив до мого вікна, ми закурювали й говорили, понад півстоліття лежало між нами, але дружба мостом над проваллям років лягла.
— От що я признаю в колгоспі це трактори і вообще машини. А все остальне — ну, я б сам розкрав і розкидав, дарма, що оце я стережу...
Інколи дід приносив кріпкого меду в стільниках і казав:
Їж, бо це тобі в пользу. Хто думає — треба мед і рибу їсти, я ось тобі наловлю. Риби в нас, слава Богу, доста, права я не питатиму, бо рибу не совєтська власть на ріку пустила, а Бог. А от як я хочу в Ніжин під'їхати — тоді я питаю в совєтської власти: чи можна на автомобіль підсісти, я заплатю. Бо це вона машину зробила... нашими руками, не забувай! — і дід сумовито всміхався, потім поважнів, потирав дебелою долонею височенне чоло і йшов до комор.
Дійсно, я тоді багато читав і писав, і часто дід Сквир будив мене вранці, стукаючи в шибу і примовляючи: „Бачив, що ти цілу ніч не спав, того й будю, а то б і не подумав. Уставай, синку, вже діти йдуть у школу, а їх треба гарно вчити, щоб росли мудріші за нас..."
Одного разу я приїхав з Києва, бадьорий і свіжий, окрилений надіями, повен творчих плянів, які були мені тоді явно не під силу, словом, я бачився з нашими видатними письменниками. Тієї ж ночі я сів за переклад „Думи про Опанаса" Багрицького. Скільки романтичного в цій поемі!...
З тією романтикою прийшла й інша, рештки романтики, що ще трималася в селах: запугав пугач. І так щоночі: раз над школою, другий — над колгоспними коморами. Я грав на роялі, як умів, відганяючи літаюче нещастя, дід бив у калатало. Обоє ми були забобонними на пугача, мене дід цього навчив.
Пугач — птиця настирлива і мудра, хоч і непоказна з вигляду. Коли щось вона віщує — жени не жени — скаже. Дід Сквир не вірив ні в чортів, ні у відьом, а в пугача вірив і навіть любив його, адже запорожці в тієї птиці навчилися голос подавати. Любив і знав, що віщує смерть. Так він і сказав:
— Знай, що один із нас скоро пропаде. Тебе жаль. А мені... Хоч і я ще хотів би трохи землі придержатися, бо у мене є тайна велика, на всю, може, нашу землю. Вір-не-вір: я ще не маю права вмирати, я — був вояком і ним у душі є, а не виконав одного наказу. От як. Інакше мені й життя не миле було б, подивись но, що вони з народом виробляють, і пали-не-пали, те саме робитимуть, бо така їх природа, а наш народ довго надумується. Ти казав — революція?! Ну, яка ж це революція? При царі Бог був у душі, а казьонний — у церкві, а тепер і з душі виганяють. При царі Петро Петрович Петров правив отією цукроварнею, і тепер — як на зло — Петро Петрович править, він навіть з лиця на попереднього похожий, тільки той біліший був, а цей червоніший (дід Сквир при цих словах лукаво посміхнувся). Колись машин не було — от що ми собі оставимо, — і дивився на мене пильно, чи все розумію, — оставимо машини і додамо Бога, отоді й буде настояща Україна, глянути буде любо. А як буде Бог — тоді все по-Божому: їдь, втікай, товариш Петров, у Москву, доки ніг не перебили! Ти знаєш, шо таке душа народу? (Дід начитаний, ще й тепер читає). Її пробували гнути і варяги, і половці, і монголи, і тевтонці, і поляки, ось і Росія гне, а душа народу — це не бляшаний лист! Її в руки не вхопиш! — Він радив мені читати Шевченка, ще й святе Євангеліє, та ніде його дістати. Тому дід говорив: «Хай тобі „Кобзар" покищо святим Євангелієм буде. Там є про душу, про народ, і як тільки большевики це печатають! А якби не печатали, то з-за границі прийшло б, бо і там є наші люди, є аж в Америці». Часом дід говорив, як пророк, забуваючись і забуваючи, що не все можна говорити в «країні найбільшої свободи». — «Душа народу мудра, вона бореться, то одступає, то наступає, було так, що і в лісах крилася. Візьми, к'приміру жидів: живе народна душа — яка вже не є — а народу наче й немає. Ще будуть у нас завірюхи воєнні, і чужі народи прийдуть — та й підуть, бо нас нікому покорити; ми наче покірні — бо так збоку може й треба — а кожен з нас як граната, і ти побачиш, що ще буде!»
Сич пугукнув, там, над коморами. Дід Сквир сплюнув і пожартував:
— Це він нам на добраніч каже. Будеш писати? Ну, пиши, я розбуджу. Але якби в твоїй книзі була правда про наше життя, щоб було трошки ліс описано, і щоб було про тайну, про наказ, який дається на все життя, такий, що через нього і вмерти не можна...
***
Був вітер і присмерками мело, як темним снігом. Та це вже був і справді сніг, морози наступали, дід Сквир взув високі гумові чоботи („одеських рибалок подарок") і частіше, ніж завжди, брав у мене „Комуніста" — у ноги від паперу, як обмотати, тепліше. Від часу до часу я помічав, як в отакі пороші розтавала дідова постать, у полі, в напрямку до лісу. Я догадувавсь щось мав у лісі мій дід.
Сич пугукав.
Прийшли німці.
Важкі танки викочувалися з літньої спеки, як із заводу, ще розпечені, ще свіже залізо. «Красна армія не відступає —поправляв дід Сквир нарочито спокійний голос московського диктора (ми уважно слухали радіо), а втікає по домах. Підійшов додому — і будь здоров, товаришу Сталіне! Бач, от тобі вже й озвалася душа народу!»
Німці були людьми чужими, другої мови і віри. Бога носили фашисти на пряжках військових ременів, віра їх була в Берліні, серця може вдома полишали, а голови — «їх ніколи не мають німці, як наступають, завжди вдома залишають голови, тільки руки беруть, щоб грабувати, та ноги — щоб втікати, як припече», — це також слова діда Сквира.
Доки одні до одних придивлялися, дід відчинив колгоспні комори для людей: «Беріть, це ваше добро, бо ті заберуть». За ніч спорожніли комори, небагато добра, але своє. «От і виходить, що я не даром стеріг, синку...» По селах дівчата вишиті сорочки повдягали, котра не мала собі к'стиду, ночі не спала, вишивала, корсетки в бабів позичали старовинні, молодь навчилася нових пісень і часто в імлі широченної ночі лунало «Ой радуйся, земле, Син Божий народився»,—не знали, що такого на колодках не співають, але Бог їм пробачав; хлопці щиро любили, Фріців-зальотників гнали в три шиї, бійки зводили. З Ніжина, замість потягів і товарів, ішли чутки: нова влада, німці тільки поб'ють комуністів та й підуть — хлібом заплатимо за їх кров, солоним потом нашим за їх солону кров; інші казали, що буде українська держава, тільки треба українцями бути, і на чужих не надіятися, а що робити й самі не знали ще, вичікували, аж ось уже й очевидці з'явилися, і вони свідчили: «Буде українське государство, у Білій Церкві прапори вивішено, я бачив оцими очима — такі гарні прапори, блакитножовті, аж серце радується».
А сич пугукав над зачиненою школою, над спорожнілими коморами, над повішеними при шляхах, над палаючими оселями, над голодними валками полонених, над простягнутим — останнім, що мали — шматочком хліба для нещасних, та й те германець вибив з руки старенької. «Анцихрист прийшов», — шепотіла вона, і сич пугукав, як і при тім, червонім анцихристі. Мудрий птах, часом мудріший від людейі
Дід Сквир трохи приодягся: перешила йому сусідка стару шинелину, ще й шапка вийшла, а жартував він мало, мовчки дивився на зміїні валки німецьких авт, мотоциклів, танків, танкеток, що божевільно перли на схід. «Всіх тягне туди, де сонце сходить, от дивись: страшна машина без Бога», — казав дід і туманіли його дитячо-блакитні очі.
— Кінець підходить. Жаль. А й нічого, бо кінець мого життя — це тільки твого початок і так воно йде та й ітиме. Дурні накази герман вивішує та ще й по-московськи! І хіба він думає, що нам шкіл не треба? І всього для життя? Б'ють большевиків — добре діло, але дурний за нього взявся; таки самим про себе треба думати, синку. А германа пісня одспівана, от тільки біда, що й моя кінчається, і діло може початись. Ну, нічого, не журися, і Наполеон умер, не то дід Сквир! — Це був останній жарт мого діда. Прощаючись, він сказав і голос його був урочистий, як говорять на святах:
— Я маю одно письмо. Якби зі мною що случилося — візьмеш його в моїй хаті на сволоці там, де хрести випалено, і почитаєш. Тоді ти всю мою тайну знатимеш, і я свій наказ виконаю. Ти скоро будеш писателем, тоді й перекажи про все людям, багато таких, як я, та всіх не пізнаєш. Жди мене, синку, два дні. Ось тобі ключ. — І подивився дід Сквир так гарно мені в очі, неначе сама його прекрасна добра душа подивилась на мене.
***
Італійці й мадяри переходили шляхом — наймити нещасливі. «Цигани ж ви, цигани»,— говорили села, давали картоплю, брали патрони. «Про всякий случай, про всякий случай, — ішло містами й селами, — бо прапори то наші висять, а діло наше— в повітрі...» Літаки здіймали куряву в небі.
Німці ловили гусей і геготали, як гуси. І тільки один на добру сотню говорив те, що всі знали, що всім було зрозумілим: «О, нікс ґут, нікс гут..»
***
Привезли мого діда через два дні — як ждати казав. Був він у тім пальті з шинелі і гумових чоботях — подарунку йому, споконвічному хліборобу від споконвічних одеських рибалок — тільки на сивій голові не шапка, а прегарно пошита папаха з чорним шликом, і здавалася кров на чорному тлі вишивкою смерти. На грудях у діда Сквира, як він ще вулицями міста ішов — так розповідали — сяяв свіжо почищений мідний тризубець, а в кишені той генерал, що діда застрілив, знайшов старого нагана. Німець, як стріляв, того ж нагана в кишені не бачив, то він за тризуб діда застрілив — за українську власть.
Тоді я побіг до дідової хатини, і руками моїми біг електричний струм, і в голові шуміло, як шумлять в бурю ліси, що їх так любив мій дід.
На сволоці я знайшов листа, запечатаного сургучевих хрестом. Ось той лист:
«Я, Сидір Миколаєвич Сквир, роджений на Херсонщині, літ сімдесят, пишу оце при повнім здоров’і і пам’яті. У Н. лісі, між трьома дубовими пеньками, закопав я в 1923 году бойовий прапор українського повстанського полку, підвладного армії Отамана Петлюри. Я тим полком руководив, це була остання наша армія на Україні.
Хто читав, хай йому буде заповітом: берегти той прапор, як себе самого, а як доб'єтеся до своєї правди, повезіть оцей прапор у Київ і поставте на найвищому місці, а держално виріжте в Н. лісі, — бо там під цим прапором пропало за нашу свободу багато людей.
Хай нова Україна і їх згадає.
Сидір Миколаєвич Сквир
А писав дня 18 августа 1942 року»
***
Правду ти казав, дорогий діду Сквире: славні ліси в Україні, багато вони знають про душу народу!

______________________________________________
Архів УІС. Сучасна Україна. – 18 лютого 1952 р. – С. 7-8.