Зараз імперіалістична Москва в черговий раз надуває пузир «великой победы». Маю на увазі 75-у річницю закінчення війни з Німеччиною. Це надування з тисяч рашенських горлянок гострослови вже охрестили «побєдобесієм».

Коронавірус змішав карти кремлівському негіднику.  Адже цей малорослий суб’єкт мав намір в черговий раз провести помпезний військовий парад біля стін червоного від крові Кремля.

Підтримують  «победобесіє» і  деякі українські діячі комуністично-регііонального штибу.

Публікую два уривки зі спогадів про війну російського льотчика-винищувача Дмитра Панова. Цей пілот воював у Криму з червня 1941 року до травня 1945 року і збив 13 ворожих літаків. Був політруком льотного полку.  Був претендентом на звання Героя Радянського Союзу, але не отримав його через занадто незалежний характер. 

Панов згадує: «Вже кілька разів саме у Криму наші війська мали великі втрати. Німці взяли Севастополь, вщент розгромили в тому ж 1942-му році Керченське угруповання, ...відбили, з дуже великими для нас втратами, декілька великих десантів на кримське узбережжя, які починалися вкрай вдало. Мій брат Іван, моряк торпедного катера, «висаджував» десант поблизу Керчі у 1942-му році. Виглядало це так: здоровенні матроси-слов'яни скидали у воду з палуб катерів, які підійшли мілководдям до самого берега, середньоазійську піхоту, яка жалібно кричала, адже їй не залишалося нічого іншого, як брести до берега ‒ на німецькі кулемети. Тільки висока народжуваність врятувала середньоазіатські республіки від виродження їхніх народів після тієї війни... Ми мали справу з іще серйозно не битими і готовими битися до кінця, не зламаними морально, німцями, які мали за плечима перемоги».                                                                      

«На схилах Сапун-гора вічним сном заснули більше ніж десять тисяч наших бійців. Я їх бачив. Це були молоді хлопчики і солідні літні люди з вусами, слов'яни та середньоазіати, кавказці та якути. Солдати похоронних команд працювали з хазяйською ґрунтовністю. Знімали з убитих новіші шинелі, обов'язково чоботи. Але більшість наших піхотинців були взуті в потворні черевики з онучами, які робили ноги особливо тонкими. Виробилося вже цинічне ставлення до нашої піхоти: навіщо видавати чоботи, якщо все одно скоро в землю. Багато солдатів, особливо молоді, були дуже виснажені й пострижені наголо. Вітер тріпав розмотані онучі. Валялися вигорілі, випрані пілотки, які, мабуть, вже не раз служили останній раз у житті хлопцям, які йдуть у бій... Крим був третім в операціях, терміни початку яких, збільшуючи кількість наших жертв, незмінно скорочував «дядько Джо» (дядьком Джо американці називали Сталіна). Тут же біля братських могил, над якими зараз споруджені пам'ятники, сиділа численна похідна канцелярія. Хтось уже шкрябав ручкою, заповнюючи стандартні похоронки, які засвідчать, що ваш син, батько або брат поліг за Батьківщину. Вічна йому слава! Нічого ціннішого та матеріального Батьківщина не обіцяла. Занадто вузьким було коло людей, які звикли жити добре, і вони не допускали зайвих до годівниці. Скільки планів, скільки надій, скільки трагедій опинялося на дні цих ям. Та й велике майбутнє Росії, власне, по-моєму, опинялося там же. Це була остання кривава баня, після якої наш народ так і не оговтався, як би ми не бадьорилися і не намагалися забути про те страшне, що було, випинаючи лише грім перемог, блиск орденів та скрип начищених чобіт наших маршалів на парадах», – пише Панов.