Подібні зміни у ставленні до прибулих чітко діагностуються результатами соціальних досліджень. Наведемо лише окремі з них.

За даними Національного інституту стратегічних досліджень при президентові України, індекс національної дистанції українців зріс з 4,4 (бажання відособленості) у 1994 році до 5,1 (бажання ізольованості)[1].

У ході опитування іноземних студентів, яке проводилося Центром правових та політичних досліджень «Дума», майже 44% іноземців заявили, що вони, у тій чи іншій мірі, потерпали в Україні від переслідувань на етнічному ґрунті[2]

Дослідження, проведене Інститутом прав людини та попередження екстремізму і ксенофобії спільно з Київським міжнародним інститутом соціології, показало, що 37% громадян України вважають за необхідне обмежити перебування іноземців в країні, 23% опитаних заявили, що надавати можливість перебувати в Україні можна лише ліченим представникам іноземних держав, а 9% взагалі висловили своє негативне ставлення до в’їзду іммігрантів на територію країни. У випадку, якщо іммігранти є представниками бідної, в уявленні українців, країни, то проти їх прибуття категорично заперечують 19,4% опитаних респондентів.

За даними цього ж дослідження, майже 8% громадян України поділяють радикальні екстремістські погляди стосовно іноземців, у тому числі виправдовують можливість застосування щодо них фізичного насильства.[3]

Без сумніву, певні види ксенофобії стосовно іноземців можливо спостерігати у будь-якій державі світу, проте для України головна загроза полягає у зростаючий популярності серед населення ксенофобських настроїв щодо іммігрантів та підтримання тези про можливість і, навіть, доцільність їх дискримінації. Ідеологія мігрантофобії та можливості дискримінації іноземців, яка і раніше підтримувалася окремими групами населення, але на практиці проявлялася у соціумі приховано, в останні роки набуває все більшої популярності, укорінюється у людській свідомості, як норма у ставленні до іммігрантів, а її прояви поступово стають більш масовими й демонстративними. Подібні процеси можна вважати викликом для українського суспільства, яке, наразі, в силу певних політичних, економічних та соціальних проблем, перебуває на роздоріжжі і має зробити остаточний вибір: «Толерантність чи ксенофобія у ставленні до іноземців».

На сьогодні діапазон дискримінаційних проявів в Україні досить широкий: від діяльності радикальних організацій, що неприховано сповідують расизм і ставлять за мету видавлювання іммігрантів з України — до зверхнього та зневажливого ставлення до іноземців з боку пересічних громадян, від відверто шовіністських промов окремих політиків — до расистських графіті на стінах і просякнутих ненавистю матеріалів окремих веб-сайтів, на яких поширюється теорія расової нерівності та заклики до насильницьких дій.

Про ураженість українського суспільства хворобою мігрантофобії та його терпимість до випадків вчинення щодо іноземців дискримінаційних дій, свідчить і проведений у рамках проекту моніторинг повідомлень у засобах масової інформації.

Стаття «Неоголошена війна сумських скінхедів» (газета «Ваш шанс») повідомляє про поширення у місті Суми листівок із закликами до населення боротися з «іноземною чумою». У листівках іноземців звинувачували у поширенні в Україні наркотиків, інфекційних захворювань, з в’їздом іммігрантів пов’язувалось зростання безробіття та підвищення цін.

В Україні існує низка організацій з різним ступенем радикальності, які, проголошуючи або ідею необхідності підтримання чистоти білої раси у цілому, або тезу «Україна виключно для українців», здатні вдаватися до спланованих й організованих акцій фізичного переслідування іноземних громадян.

Моніторинг Харківської правозахисної групи зафіксував 62 злочини на ґрунті ненависті, в тому числі 27 нападів на іноземців з дальнього зарубіжжя, від яких постраждало 48 іноземців – це значно більше, ніж в 2009-2010 роках (у 2011 р. наш моніторинг насильства щодо іноземців з дальнього зарубіжжя засвідчив 35 постраждалих від насильницьких нападів, а за даними МВС було 33 постраждалих, але жоден з цих нападів не кваліфікований як злочин на ґрунті ненависті).

Оцінювати масштаби застосування до іммігрантів насильницьких дій на ґрунті расизму досить складно через низку причин – це і огріхи офіційної статистики правоохоронних органів, і відсутність об’єктивного розслідування подібних випадків, і наміри правоохоронців приховати їх від оприлюднення та перекваліфікація нападів у інші види злочину тощо. Проте, чи не головним фактором латентності «злочинів ненависті» є небажання іноземців офіційно повідомляти про напади, жертвами яких вони стали, через зневіру у можливості належного реагування на подібні звернення. У певній мірі це також є результатом поступової відмови українського суспільства від толерантного ставлення до іноземців, адже іммігранти розуміють – їх звернення за захистом від дискримінаційних посягань, за відсутності підтримки з боку суспільства, держава об’єктивно та ефективно розглядати не зацікавлена. Суспільство, яке допускає можливість тих чи інших видів дискримінації іноземців, відповідним чином впливає на владу, рівно як і остання може сприяти поширенню настроїв ксенофобії у суспільстві.

Так чи дійсно українське суспільство має підстави виявляти насторожене, а іноді і відверто вороже ставлення до іммігрантів?