Одного разу під час розмови з відомим громадським діячем, екс-головою Секретаріату Президента Олегом Рибачуком, ми зачепили тему політичної корупції. За словами пана Олега: «В Україні політична корупція – це норма життя. Я от згадую епізод, коли був у Канаді. Ця країна за населенням менша за Україну. Там є спеціальний комітет, ціла тисяча людей, який займається питанням виключно політичної корупції.

Голова комітету обирається на 8 років, а термін парламенту – 4 роки, тобто він абсолютно незалежний. І от там був випадок, коли на факті політичної корупції спіймали прем’єр-міністра, коли він для своєї партії використовував інформацію, яка була йому відома як прем’єру… То що ж говорити про Україну?»…

З Рибачуком не посперечаєшся. В українців подив може викликати швидше поведінка канадських антикорупційників, ніж прем’єра. Адже для нас це само собою зрозуміло, що доступ до інформації, який людина отримує за посадою, буде нею використовуватись на власну користь. А політичною корупцією в нас вважаються лише продаж місць у виборчих списках чи продаж свого голосу народними обранцями за якусь законодавчу ініціативу.

Нещодавно в приміщенні Комітету з питань протидії та запобігання корупції Верховної Ради України відбувся круглий стіл з питань важливості законодавства з політичного і виборчого фінансування політичних партій у запобіганні і протидії політичній корупції в Україні.

Передусім, обговорення стосувалось проекту закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання і протидії корупції в Україні». А сам законопроект, не зважаючи на гучну назву, яка охоплює широкий спектр політичної діяльності, стосується переважно питань фінансування політичних партій.

На круглому столі виступали народні депутати, представники АП та Мінюсту, ОБСЄ та Ради Європи. Експерти в один голос хвалили законодавчу ініціативу. Критика стосувалась виключно незначних нюансів Законопроекту, які виявили Венеціанська комісія і ОБСЄ у своєму висновку. Власне, саме цей висновок і презентували поважні іноземні гості на зібранні у стінах українського парламенту.

Вставлю і своїх «п’ять копійок» в дискусію навколо змін до законодавства. По-перше, прийняття даного законопроекту – це дійсно значний прогрес у формуванні політичної системи України. Законопроект передбачає державне фінансування партій і контроль за всіма партійними надходженнями. Його прийняття суттєво ускладнить вплив на політичні партії з боку олігархів. Однак, чи заблокує його?

Якби даний законопроект назвали, наприклад, «Про особливості фінансування політичних партій» - я аплодував би йому стоячи. Однак народні депутати наважились протидіяти політичній корупції, а вона аж ніяк не обмежується питанням фінансування. Цей законопроект дозволяє обмежити легальний зовнішній вплив, однак мало впливає на внутрішньо-партійні процеси. До чого я веду?

До того, що який би двигун ви не поставили на свій автомобіль і яке б пальне не заливали до його баку, він не поїде зі спущеними шинами і розрядженим акумулятором. Щоб вирішити проблему політичної корупції в Україні, не достатньо врегулювати лише питання фінансування.

Маємо визнати, що в Україні не працюють механізми внутрішньо-партійної демократії. Саме відсутність внутрішньо-партійної демократії не дозволяє рядовим членам партій ані вільно обирати керівництво, ані впливати на рішення і позицію власної політичної сили.

Саме внаслідок цього існує таке ганебне явище, як «партійна франшиза», коли партійне керівництво розпродує місцеві партійні організації місцевим «грошовим мішкам».

Саме це дозволяє партійним босам не радитись зі своїми членами, приймаючи принципові рішення про позицію партії щодо тих чи інших питань у парламенті або формату участі у виборах. Рядові партійці, ба й навіть народні депутати можуть дізнаватись про те чи інше рішення своєї партії з екранів телевізорів, а не з партійних заходів…

Чи гратиме роль процедура фінансування партійної організації, якщо процес купівлі-продажу партійних організацій чи політичної позиції політичної сили ніколи не проводиться через офіційні партійні рахунки. Вигодонабувачами завжди виступатимуть конкретні партійні боси.

Щоб запрацювали інструменти партійної демократії, відкритою для громади має бути не лише фінансова інформація, але вся інформація.

Перше, що необхідно відкрити партіям – це інформація про членів. Без адрес і інших персональних даних, але з прізвищами, іменами, фото, сканованою заявою про вступ, датою вступу, органом, який його приймав, та конкретним осередком, у якому стоїть на обліку.

Чому це так важливо? Тому що саме завдяки маніпуляціям з членами партій найчастіше призначають партійне керівництво осередків. Дана інформація, в більшості випадків, залишається невідомою для самих активістів, вона ніде не фіксується, окрім внутрішніх партійних органів. Ця можливість і дозволяє торгівлю парторганізаціями.

Друга необхідна річ – відкриті партійні заходи (збори та засідання керівних органів). У 99% випадків, на практиці вони не проводяться взагалі, а ті, що проводяться, як правило просто не відповідають партійним статутам.

Учасникам не повідомляють заздалегідь про місце та час проведення, про порядок денний та про інші важливі речі. Партійні конференції, якщо і відбуваються – то суто у вигляді постановочних вистав. Таким чином, партійні активісти не мають змоги підготуватись до заходу і вплинути на його результат.

Третя річ – рішення партійних органів. Не багато партійних організацій взагалі заморочуються їх хоч би якось зберігати, а якщо це з якогось дива відбувається, то вони, залежно від ситуації, завжди може бути «відкореговане» у потрібному ракурсі заднім числом. Простіше кажучи – підроблене.

Тому навіть тих «спонсорів», які вже заплатили за потрібне партійне рішення, можна легко «кинути», якщо хтось заплатить більше. Тим же способом завжди можна «заднім числом» усунути будь-якого неугодного активіста.

Ось такі три прості зміни здатні вирішити глобальні питання партійної корупції в середині партійних організацій. Точніше – вони дадуть інструмент, яким зможе скористатись будь-який активіст, запустивши механізми партійної самоорганізації.

Кожній партії – по офіційному сайту! Приблизно таке гасло варто проголосити для народних обранців. Саме відкритий доступ може стати запорукою оздоровлення української політичної системи.

Дмитро Сінченко