"Якщо буде вихід з мирного процесу, військове положення буде введено негайно", - заявив Президент Петро Порошенко під час соєї передноворічної прес-конференції.

"На жаль, інформація про трьох загиблих підтверджується. Бойовики втратили 14. Одного бойовика захоплено в полон. Це правда, але це – війна", - повідомив Порошенко на тому ж таки заході.

Дві взаємовиключні тези, озвучені протягом якихось десятка хвилин. То скільки ж має загинути українців, щоб головнокомандувач помітив «вихід з мирного процесу»?

Заяви нашого прем’єр-міністра Арсенія Яценюка не менш суперечливі. Нагадаю, не так давно саме він заявив, що ми більше не фінансуватимемо терористів Донбасу. Залишимо за дужками питання, навіщо досі було їх фінансувати – зараз не про це. Найцікавішим є те, що через деякий час він жалівся, що держава безкоштовно постачає на окуповану територію електроенергію, газ та воду.

Чому ж ми відчуваємо цей когнітивний дисонанс у заявах українських чиновників? З одного боку воюємо, в той же час з іншого – миримось. Така позиція не зрозуміла ані українському народу, ані світовій спільноті.

Ми вимагаємо введення жорсткіших санкцій від західних партнерів, однак нам нагадують, що ми досі не ввели власних, не зважаючи на те, що відповідний закон був ухвалений ще попереднім складом парламенту.

Ми, нібито, обурюємось діями російських окупантів в Криму та їх «націоналізацією» майна України та українських громадян, однак досі не подали позовів до міжнародних судів. За розмовами не видно справ.

Ми обурюємось діями вітчизняних олігархів, які підтримували і підтримують сепаратистів фінансово та інформаційно. Досі не вжиті заходи щодо арешту ані майна вітчизняних віп-сепаратистів, які більше не мають депутатського імунітету, ані їх самих.

Досі не проведено націоналізації чи реприватизації майна, що належить російському капіталу чи олігархам, що фінансують сепаратизм. А це могло би стати вагомим джерелом наповнення бюджету. Натомість, йде мова про подальший продаж державної власності.

Досі не скасовано закону про т.зв. «спеціальний статус Донбасу», хоча всі розуміють, що він не діяв жодного дня і діяти ніколи не буде хоча б тому, що Україна не отримала контролю над цією територією і не провела місцевих виборів в терміни, ним передбачені.

Ми досі не можемо офіційно назвати війну війною, терористів - терористами, Росію – агресором. Ми ведемо переговори з терористами на найвищому міжнародному рівні, і Україну в цих переговорах представляють особи з невизначеним статусом.

Хай би що говорили і обіцяли у Москві, ми маємо усвідомлювати – Росія не залишить нас у спокої доти, доки існуватиме хоча б одна з двох наших держав. Ми не здобудемо миру доти, доки не переможемо. А для цього ми маємо наступати, якщо не у військовий спосіб, то в якийсь інший.

Окрім введення власних санкцій проти Росії, розриву дипломатичних стосунків, проведення ефективних військових операцій на території ворога, арештів зрадників України в середині держави і інших стандартних кроків, яких від влади чекає суспільство, ми можемо діяти нестандарто.

Ми маємо визнати незалежність Республіки Ічкерія, яку двічі визнавала сама Російська Федерація, і розпочати з нею дипломатичні стосунки.

Ми маємо визнати право Японії на Курили та Сахалін і оголосити їх окупованою територією.

Ми маємо визнати правонаступництво України від Української Народної Республіки і Київської Русі, і вимагати відшкодування збитків, завданих окупацією територій нашої держави, від правонаступника окупанта – РФ.

Ми маємо працювати над тим, щоб повністю виключити Росію з ООН та інших міжнародних організацій, або створити нову організацію, яка б, нарешті, забезпечила мир та спокій у світі.

Мир – це і є перемога! І підписаний він буде на руїнах Кремля...

Дмитро Сінченко