Наслідки такої безкарності можуть бути страшнішими, ніж здається. Адже якщо можна помститися журналісту, і за це нічого не буде, то чому ж не помститися? Бажаючих це зробити завжди буде безліч. Комусь не сподобалося, що в журналістському розслідуванні написали про його гріхи, і через це він втратив посаду. Як тут не зірвати зло на журналістові? Адже не було б матеріалу – все було б нормально. Хтось «попав на бабки» через те, що ЗМІ висвітлив «ліві» тендерні схеми – хто за це має відповісти? Звичайно, журналіст.

«Ображених» журналістами завжди буде багато, адже в цьому і полягає одне з основних завдань професії – висвітлювати «темні» сторони нашого життя, щоб позбавити суспільство цієї гнилизни. Тому журналісти в першу чергу мають почувати себе у безпеці – інакше, якщо журналіст знатиме, що за кожен «гострий» матеріал він отримає по голові, у газетах залишаться лише рецепти і анекдоти. Хоча, з анекдотами теж можуть виникнути проблеми…

Страшно те, що тут немає терміну давності – людина, яка вважає, що її образили у ЗМІ, пригадає цю образу і через кілька років. І захоче «відновити справедливість», кулаком і кастетом втовкмачивши журналісту свою версію правди.

Свіжий приклад – минулого тижня у сусідній Чернігівщині ображений публікацією у газеті місцевий житель побив журналіста через два роки після виходу матеріалу.

Журналіст Віктор Татарин ще в січні 2013 року опублікував у районній газеті «Маяк» матеріал «Село знає своїх героїв і... антигероїв», присвячений річниці подвигу Героїв Крут. У цій статті автор написав про мешканця свого села, більшовика, керівника Сосницької повітової міліції Олександра Гарнієра та про його дії під час революційних подій на початку 20 століття.

І от через два роки нащадок антигероя публікації, також Олександр Гарнієр, вирішив помститися. Інцидент стався зранку, коли журналіст намагався дістатися районного центру Корюківка та ловив попутну машину.

«Під’їжджає автомобіль, я, нічого не підозрюючи, сідаю в нього. Я не знав, хто зупинився. Сів, думаю, заплачу та доїду. У машині були двоє. Він (Гарнієр – ред.) почав до мене претензії висловлювати, погрожував пістолетом, воздушкою, нецензурно лаявся. Він почав казати мені, що я зганьбив його сім’ю, і так далі. І оце пройшло два роки з написання тієї статті», – розповів Татарин. При цьому він додав, що раніше зустрічав Гарнієра у громадських місцях, але ніяких претензій той йому не пред’являв.

«Вони мене спробували завезти в ліс, але я вистрибнув з автомобіля, була невелика швидкість. Він побіг за мною, повалив мене і давай бити мене по голові ногою. Потім пару раз ще вдарив, потім пішли до машини, розвернулися і поїхали до Сядрина», – сказав журналіст.

Віктор Татарин, діставшись райцентру, звернувся до відділення міліції із заявою про нанесення тілесних ушкоджень. У лікарні йому засвідчили легкі тілесні ушкодження.

І тут – найважливіше. За словами Татарина, міліція порушила кримінальне провадження за статтею 125 КК України («Умисне легке тілесне ушкодження»). «А от щодо журналістської діяльності вони не порушували справу, мотивують, що я був не при виконанні професійних обов’язків», – додав Татарин.

Тобто професійного журналіста побили за написаний ним і опублікований журналістський матеріал, людина, яка била, сама це стверджувала, а міліція вважає, що професійна діяльність тут ні до чого. Адже коли він ловив попутку, він був «не при виконанні професійних обов’язків».

Власне, висновок вражає своєю простотою – журналіста можна бити будь-де, крім робочого місця, і будь-коли, крім робочого часу. Достатньо почекати, коли він вийде з редакції після роботи – адже він вже буде «не при виконанні». Чи не так, шановні правоохоронці?