Лише втративши батьків, я набула дорослої сміливості. Безрозсудну відвагу, притаманну молодим, змінила свідомою відповідальністю. Зрозуміла невідворотність смерті, але відчула особливу потребу у самозбереженні. У більшому, ніж я раніше вважала, сенсі.

      Головними цінностями, як і належить, лишилися: життя та уклад власних нащадків, бабусина медаль «За победу над Германией», документи про освіту та трудова книжка із записами, необхідними для майбутньої пенсії. Звичайно робота, - запорукою впевненості у завтрашньому дні. І друзі, бо в житті не багато радощів, одна з яких - спілкування з однодумцями.

      Але найголовніше – це мир. Не пафосний «мир в усьому світі», а тепла домівка, жовта маршрутка, якою везе до роботи, улюблений магазин, куди двічі на день привозять гарячий хліб. А ще відчуття, що за щобуденням обов'язково прийде свято з приємними клопотами,  особливою їжею, дітьми, онуками, близькими.

     Цілком природно, що ризик поміняти цей роками набутий світ на щось невідоме, але для когось чомусь бажане, викликає у мене негативні емоції. Негативні – це ще м'яко кажучи…

     Мені достатньо років, аби будь-які рішення, якими я змінюю власне життя, були зрозумілі та безумовно виправдані. Інакше, нащо мені такі зміни? Я була в Європі і за радянських, і пострадянські часів. Мені не з чуток відомо про нашу з європейцями ментальну відмінність. Шкодуючи про менш упереджене ставлення братів-слов'ян до законів та порядку, мені все ж напевно відомо, чим воно компенсується. Бо ми розумніші, ерудованіші, добріші та вродливіші. Я завжди виправдовувала прагнення увійти до Європи західних українців – як ментальне й природне. Але мені близька нерозривна спорідненість з Росією східних, центральних, південних і північних регіонів. І з цим потрібно рахуватися.

     Аби я мала вроджену підозрілість, то звертала б особливу увагу на загравання українським Заходом, на поширення націоналістичних настроїв, на розмови про іноземні гранти, розраховані на посилення проти східних настроїв. Про це мені розповідають сьогодні, та я дивуюся – невже, якщо це погрожувало цілісності держави, цими фактами не займалася СБУ? Знаючи історію виникнення на українській мапі Криму або виникнення тієї ж Сумської області, я навіть не здогадувалася про плани «перевиховання» цих регіонів, як «недоукраінскіх» і «недопатріотічних» за прикладом та подобою Прикарпаття.

     Я майже обожнювала Захід України, копіювала його специфічний діалектичний колорит і у страшному сні не уявляла часів, коли перемикатиму телевізійні канали у разі транслювання чергового інтерв'ю а-ля львівсько мовного «патріота», упевненого що краще за багатьох знає найліпший напрямок спільного громадського життєвого руху. Я не уявляла собі, що мене зможе дратувати гімн власної країни, коли його співають 25 раз у день.

     Безмежно люблячи своїх дітей, я з тривогою спостерігаю за тим, як загоряються їхні очі під впливом агресивної пропаганди. Намагаюся зрозуміти чому діти більше дослухаються до агресорів і менше до людей поміркованих. Іноді навіть замислююся над вічними непорозуміннями «бітьків та дітей». Але я довше живу, і саме це мені підказує, що коли нарешті юні стануть дорослими та вже на себе візьмуть всю відповідальність за життя, хтось там, де штучно визначаються шляхи народів, вирішить, що на їхню долю спокою досить. І зіштовхне з нашими вже дорослими дітьми наших онуків. І все це хіба лише тому, що чергове покоління втратило безрозсудну відвагу, набуло життєвого досвіду та відповідальності. Тобто стало такими як зараз наше – розумним, а від того незручним…