«Надерти російські дупи!»
Зустрітися з героєм цього матеріалу виявилося не так просто. Віктор Ляшенко знаходиться у постійному русі між Україною та Європою – шукає, закуповує та переганяє автівки для ЗСУ. Нагодою застати його в рідній Шостці стала передача «ювілейної» партії позашляховиків військовим. На момент нашої зустрічі, кількість автівок, придбаних фондом «Нестримні», якраз перевалила за пів сотні.
З цієї нагоди на околиці Шостки зібралося чимало людей у військовій формі, представники благодійного фонду та преса. На майданчику колишньої АЗС вишикувалися свіжопофарбовані позашляховики. П’ять із них за кілька хвилин дістанеться прикордонникам, інша половина – різним військовим частинам області. Перш, ніж вручити ключі від авто новим власникам, Віктор Ляшенко відповідає на запитання журналістів.
– Ці десять автівок їхали з-за кордону, ремонтувались і фарбувалися впродовж трьох тижнів. Частину авто купили в Литві, частину в Німеччині, а решта приїхала з Великобританії. Ті люди, які нам їх реалізують, – так, вони розуміють, куди підуть ці машини. Більш того скажу: вони нам дуже співчувають і дуже допомагають.
Наче на підтвердження його останніх слів серед людей із рук в руки починають передавати записку, знайдену в «бардачку» одного з автомобілів. На папірці намальоване синьо-жовте сердечко і латинськими літерами від руки написано: «Дозвольте мені бути гідним союзником і допомогти вам надерти російські дупи! Ми з тобою, Україно!».
Льотчик, бізнесмен, волонтер
Фонд «Нестримні» Віктор Іванович Ляшенко разом із друзями заснував у березні 2022 року. До того, як почати переганяти європейські позашляховики для українських військових, практично з 1990 року він успішно займався бізнесом. А перш, ніж стати бізнесменом, Віктор був військовим льотчиком. Свого часу для десятикласника Віті вирішальним аргументом у виборі спеціальності стало те, що його старший брат уже літав на винищувачі.
– Тоді, в десятому класі, мені здавалося, що льотчики – це не люди, це якісь боги.
І сам я ніколи не зможу таким стати. Конкурс в училище був 12 осіб на місце, але мені вдалося пройти. Це була школа ППО – винищувачі, які працюють виключно «повітря-повітря» і не мають зброї, яка може працювати по землі.
Віктор встиг послужити у кількох містах СРСР, аж поки Союз не розпався. Тоді написав рапорт, повернувся у Шостку і приєднався до друзів, які саме починали бізнес.
– Наше мале підприємство було перше в Шостці. Зареєстроване під номером 001. Це було телебачення. По суті, це був ретранслятор, кілька камер, відеомагнітофони. Ми в основному мультики, кіно крутили. Самі лазили по горищах ставили антени, поруч із центральним універмагом продавали програму передач, роздруковану на листку А4, –згадує Віктор Іванович.
Попереду була банківська криза 90-х і втрата заробленого. Потім – новий старт, купівля мережі магазинів, вихід у харчову і хімічну галузь, поява закордонних інвесторів. Прибутки дозволили зайнятися дорогим хобі: ралійним спортом. Провівши шість років у автомобільних перегонах, Віктор досконало вивчив, на що здатен позашляховик. На запитання, чи пов’язані льотна і водійська практика, Віктор сміється:
– Звісно пов’язані! Тим, що від цього ловиш кайф. Це адреналін, без якого жити нецікаво!
По допомогу до Сталлоне і Міккі Рурка
Захоплення екстремальним спортом – не єдина причина, чому Віктор обрав саме такий напрямок волонтерства.
– Коли почалася війна, першою справою було вивезти рідних у безпечне місце. Одразу після цього сказав собі: «Я повинен щось робити». Йти в окопи у мої 58 з кількома операціями на хребті – ідея погана. Поміркував, де можу бути більш ефективним, і зрозумів, що буду волонтером. А потім задав запитання собі як колишньому військовому, що ж таке потрібно армії, чого в неї нема. Такою темою виявилися саме автомобілі.
З часу нашої розмови з Віктором минуло кілька тижнів. Сьогодні для потреб прикордонників, тероборони, спецпідрозділів і Нацгвардії фонд «Нестримні» передав уже понад 70 машин. Але, за словами благодійника, українській армії потрібно в сотні разів більше.
– Це як снаряд чи як патрон. Авто може їздити кілька місяців, а може його не стане і через 20 хвилин після зіткнення з ворогом. На війні авто – це витратний матеріал, але воно може рятувати життя. Клас автомобілів, які ми закуповуємо, дозволяє пересуватися по бездоріжжю з дуже високою швидкістю. Це зменшує здатність ворога поцілити в транспорт, принаймні зі стрілецької зброї.
Вже у листопаді кількість переданих машин має сягнути сотні. Після цього Віктор планує розпочати новий проєкт, пов’язаний із машинами швидкої допомоги.
Варто зазначити, що фонд «Нестримні» отримав свою назву від пригодницького фільму «Нестримні» Сильвестра Сталлоне. І саме до зірок старих бойовиків, які зіграли головні ролі в стрічці, Віктор Ляшенко хоче звернутися з пропозицією підтримати наступний проєкт фонду.
– На сьогоднішній день ми спілкуємося з помічником Міккі Рурка поки що. Але коли сотню машин передамо ЗСУ, буде з чим прийти і запропонувати співпрацю іншим зіркам. У того ж Сильвестра Сталлоне 15,8 мільйона підписників у соцмережах. Якби кожен скинувся хоч по одному центу, було б дуже непогано для збройних сил України, – мріє наш співрозмовник.
Не тільки вірити в ЗСУ
У своїй теперішній «роботі», як Віктор її називає, волонтер бачить і світлі, і темні сторони. Із радісного – розуміти, що робиш важливе, допомагаєш країні саме тоді, коли вона найбільше цього потребує. А із важкого – щоразу знаходити підхід до нових людей. Для закупівлі нових машин потрібні гроші, тому доводиться звертатись до підприємців міста. І розмови ці не завжди приємні.
– Часто люди або одразу «падають на мороз», або починають викручуватися. Відмовок купа: «А я вже там допоміг, я вже десь щось зробив і так далі». Я ж розумію, що таке бізнес, – да, не хочеться гроші викладати. Але без безпеки і бізнесу ніякого не буде.
Щоб знайти кошти на благодійність, Віктор Ляшенко готовий діяти жорстко. Наприклад оприлюднювати на все місто імена тих, хто намагається зекономити на допомозі армії. А тим, хто шукає відмовки, обіцяючи допомогти «колись пізніше», радить пройти прискорений курс вз теорії відносності часу.
– Давай, ти сходи один раз в окоп, попади під роздачу, як постійно наші хлопці потрапляють, – і ти зрозумієш, наскільки по-різному йде час в окопі і час у твоєму мирному житті Я ж не кажу, що тільки я от такий правильний. Ні, я кажу: будь ласка, сам все роби. Але роби щось. Ми повинні робити. Досить уже, як то кажуть, вірити... Ні, вірити в ЗСУ потрібно, але ще більше потрібно ЗСУ допомагати!
Олексій ГВОЗДИК, Оксана ОЛІЙНИК
Матеріал створено у партнерстві з DW Akademie та за фінансової підтримки Європейського Союзу. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie / Програми Медіафіт для Південної та Східної України та не обов'язково відображає погляди Європейського Союзу.
Слухайте подкаст «З нового аркуша» на зручній для вас платформі:
Anchor - https://bit.ly/3sckFEA
Apple Podcasts - https://apple.co/3EXdPu7
Google Podcasts - https://bit.ly/3eKAyz7
Soundcloud - https://soundcloud.com/studiavidlik
Youtube - https://bit.ly/3CUxfgv
