Бедунов Владислав Сергійович народився 22 березня 1993 року у смт Вороніж Шосткинського району Сумської області. Був єдиною дитиною в сімʼї. Закінчив Воронізьку загальноосвітню школу І-ІІ ступенів, у 2013-му отримав повну середню освіту в Державному вищому навчальному закладі «Київський електромеханічний коледж».

Почав відразу працювати на станції Терещенська філії ТОВ «Державна територіально-галузеве обʼєднання «Південно-західна залізниця». 2016 року закінчив Український державний університет залізничного транспорту за напрямком «Автоматизація та компʼютерно-інтегровані технологіі».

Дружина Крістіна з невимовним сумом і любов’ю згадує: «Влад був активним хлопцем «з перших рядів», брав участь в усіх концертах, усіх КВК у студентські роки. Мав непересічну харизму, був завжди сміливий, одногрупників ніколи не лишав в біді - навіть коли сам отримував на «горіхи»… Спробував себе всюди: танці, співи, гра на гітарі. Але більше полюбив футбол. У дорослому житті серйозно захоплювався мисливством. Владислав був чесним, енергійним весели чоловіком. Натомість і від оточуючих вимагав чесності та справедливості.».

13 квітня 2023 року наш земляк став до лав «Національної поліції України», пройшовши шлях від сержанта-штурмовика до лейтенанта та до заступника командира батальйону № 2 («Полтава») полку Управління поліції особливого призначення № 3 Департаменту поліції особливого призначення «Обʼєднана штурмова бригада Національної поліції України «Лють».

Владислав Бедунов неодноразово брав участь в евакуації побратимів, виїжджав для проведення рекогносцирування та до розвідки. Виконував складні завдання, ризикуючи власним життям заради інших. Був серед тих, хто не відступає перед небезпекою та до кінця залишається вірним своїй справі та побратимам.

Браття по зброї знали його за позивним «Бедун».

Був нагороджений орденом «За захист Батьківщини», відзнакою Президента «За оборону України». 1 липня 2026 року отримав Бойовий берет у Полку «Луганськ» бригади «Лють» ( Обʼєднана штурмова бригада Національної поліції України «Лють») - це почесна відзнака та символ бойового братерства, за проходження важкого випробування, багатьох виїздів та виконання завдання в зоні активних бойових дій.

15 жовтня цього року Владислава не стало… У населеному пункті Краматорськ Донецької області під час виконання бойового завдання з відсічі збройної агресії російської федерації проти України обірвалося ще одне молоде життя внаслідок влучання ворожого FPVдрону…

Доземний уклін Герою та його родині, яка віддала найдорожче заради нашої України!

Черниш Євгеній Миколайович народився 26 листопада 1984 року у селі Машеве Чернігівської області. Зростав дуже винахідливим і кмітливим хлопчиком. Любив грати у футбол, ходити з друзями на річку рибалити та до лісу - по гриби. Під час навчання у середній школі улюбленими уроками Жені були географія та історія, він знав напам’ять назви усіх столиць світу. Після закінчення школи юнак вступив до Шосткинського хіміко-технологічного коледжу на спеціальність «Економіст (2002 рік).

Строкову військову службу проходив у місті Болград Одеської області, в аеромобільно-десантному батальйоні. Сумлінно виконував всі завдання, прекрасно знався на озброєнні та бойовій техніці, неодноразово відзначався командуванням за зразкову службу. Починаючи з травня 2003 року Євгеній Миколайович своє життя з професійною військовою справою. У своїй військовій частині, де він служив багато років, чоловік був відзначений численними нагородами та подяками. Але найціннішим для нього була повага та високий авторитет серед колег. Він завжди був відданий своїй роботі, справжнім бійцем за справедливість.

У 2015 році він зустрів своє кохання, через кілька років пара офіційно одружилася. Через два роки у подружжя з’явився довгоочікуваний синочок Ілля, якого батько безмежно любив і часто сумував через неможливість приділяти більше йому уваги через робочі справи. після завершення контракту у 2021 році Євгеній вступив до 153 батальйону 117 окремої бригади ТРО - спочатку на посаду інструктора, а після початку повномасштабного російського вторгнення через кілька місяців наш земляк вже виконував обов’язки штаб-сержанта. За позивний обрав собі «Чорний», що співзвучно з прізвищем.

Його дуже цінували та поважали побратими, як людину слова та щирої душі. Кожного разу, коли він дзвонив дружині Каріні, він з великим болем і гіркотою розповідав про полеглих товаришів - втрата кожного з них була для чоловіка особистим горем… Разом з фронтовими товаришами вони захищали Сумський, Харківський, Лиманський, Бахмутський, Покровський напрямки та інші найгарячіші бойові локації. Втрати особового складу Євгеній проносив «через себе», що позначилося на здоров’ї - все частіше турбували серце та високий тиск. Але незважаючи на все, він до останнього подиху тримав оборону і не покинув свій обов’язок - захищати рідну Україну від ворогів. Любив повторювати: «Хтось же повинен це робити. Я не з тих, хто буде ховатися вдома, я повинен воювати».

Євгеній дуже рідко приїздив додому, але кожна зустріч була сповнена любові, радості та щасливих моментів… У серпні він збирався приїхати у довгоочікувану відпустку і мріяв підкорити з дружиною та сином гори, вперше у житті вдихнути гірське повітря та набратися сил… Але не судилося.

23 липня 2026 року Захисник прийняв свій останній бій. Отримав поранення, не сумісні з життям під час артобстрілу у селі Діброва Донецької області. Останніми словами, які Герой написав дружині за півгодини до смерті, були: «Я дуже втомився. Я не хотів би, щоб ви сиділи самі всі ці роки, я мріяв няньчити наших онуків та жити щасливо до самої старості, а не роками гнити в цій клятій війні, не маючи змоги навіть з’їсти пиріжок чи купити влітку пачку морозива». І зв’язок обірвався назавжди… Шансів врятувати воїна, на жаль, не було.

Штаб-сержант Черниш Євгеній Миколайович, командир 1-го стрілецького взводу 2-го батальйону територіальної оборони в\ч А7045 тривалий час вважався безвісти зниклим. Сьогодні він повертається додому на щиті.

у Євгенія залишилася любляча дружина, з якою він прожив багато років у міцному шлюбі, єдиний синочок Іллюша (йому лише , який запам’ятаю тата як справжнього Героя, батьки та сестра.

Йому навічно 42…

Доземний уклін Герою за кожен день служби і захисту України!

Дольник Денис Сергійович народився 14 жовтня 2003 року в місті Шостка. Він був єдиним сином у родині, найдорожчою дитиною для батьків, чиє життя було сповнене планів, надій і віри в майбутнє. Денис навчався у Шосткинській загальноосвітній школі І–ІІІ ступенів № 5, де здобув повну загальну середню освіту. Ще в дитинстві захоплювався плаванням, а згодом продовжив навчання у професійно-технічному училищі № 19, де опанував спеціальність газоелектрозварника.

Він був зовсім молодим, і його доросле життя лише починалося. Денис ще не встиг повною мірою реалізувати себе у професії, знайти власний шлях у житті, здійснити всі свої задуми. Він не просто мріяв — він ставив перед собою цілі, будував плани на майбутнє та прагнув досягати більшого.

Денис був людиною великого серця — щирою, доброю, чуйною та надзвичайно турботливою. Він ніколи не залишався осторонь, коли комусь була потрібна допомога, не шкодував власного часу та сил заради інших. Умів віддавати від душі, нічого не вимагаючи натомість. Випромінював позитив, любив жартувати та підняти настрій. Денис мав особливий талант — однією влучною фразою розсмішити всіх навколо до сліз. Поруч із ним було легко, тепло й радісно… Він цінував дружбу, любив спілкуватися з друзями, навіть через відеозв’язок, адже для нього важливими були щирі стосунки та відчуття близькості з дорогими людьми. Його любили й поважали за відкритість, щедрість душі, почуття гумору та готовність завжди бути поруч. Вмів робити життя інших світлішим просто своєю присутністю.

Коли настав час зробити важливий вибір, Денис пішов добровольцем, обравши шлях служіння та відповідальності. Обіймав посаду поліцейського, мав спеціальне звання капрала поліції. На курсі молодого бійця за ним закріпився позивний «Пиріжок». Історія цього позивного була по-своєму кумедною та водночас дуже промовистою. Денис забирав пиріжки, від яких спочатку відмовлялися інші, а потім ділився ними з усіма, адже голодними були всі. Навіть у непростих обставинах він залишався собою — людиною, яка думала не лише про себе, а й про тих, хто поруч.

У навчальному центрі об’єднаної штурмової бригади Національної поліції України «Лють» його позивним став «Лям». За кожним таким спогадом — частинка Денисового життя, його характеру та тих особливих моментів, які назавжди залишаться в пам’яті побратимів. Пояснюючи своє рішення, Денис сказав рідним слова, у яких звучали його рішучість і бажання довести, що він здатний на більше: «Я хочу спробувати себе в цій справі, хочу, щоб ви мною пишалися». Він хотів випробувати власні сили, знайти себе, виправдати довіру найдорожчих людей. Хотів жити, розвиватися, будувати майбутнє. І, без сумніву, його рідним було й назавжди залишиться чим пишатися — його добротою, щирістю, сміливістю та рішенням не залишатися осторонь у складний для країни час.

25 жовтня 2026 року в місті Житомирі життя Дениса трагічно обірвалося. Йому було лише 23 роки. Неможливо знайти слова, які могли б утішити батьків, що втратили єдиного сина… Неможливо змиритися з тим, що людина, сповнена життя, доброти й планів, пішла так рано. Залишається біль утрати, невимовний сум і безліч спогадів, які відтепер набули особливої цінності.

Його земний шлях виявився надто коротким. Але він залишив по собі те, що не зникає з часом, — любов близьких, вдячність людей і світлу пам’ять…

Не забудьте підписатись на наш телеграм-канал. Там ще більше оперативної інформації!