Бабич Ігор Олександрович народився 29 вересня 1996 року в місті Глухів, де минули його дитячі та юнацькі роки. Закінчив місцеву загальноосвітню школу № 6, а згодом здобув фах електрика в агротехнічному коледжі. Ще зі шкільних років захоплювався боротьбою, брав участь у змаганнях, отримував призові місця та нагороди. У вільний час любив малювати. Був доброзичливим і товариським, легко знаходив спільну мову з людьми та мав багато друзів.

Ігор завжди мріяв про військову службу. У серпні 2016 року, щойно склавши останні іспити, юнак підписав контракт зі Збройними Силами України. Відтоді армія стала його покликанням. Серед побратимів мав позивний «Гоша». Сумлінно виконував поставлені завдання, відповідально ставився до своїх обов’язків і постійно вдосконалював військову майстерність. Саме на службі Ігор зустрів Аліну, яка також захищала Батьківщину. У 2018 році закохані одружилися, а згодом переїхали до Шостки. Найбільшим щастям подружжя стали дві донечки, які народилися у 2020 та 2022 роках. Ігор безмежно любив свою родину, пишався дітьми й дорожив кожною нагодою побути поруч із ними.

Повномасштабне російське вторгнення чоловік зустрів у лавах українського війська. Разом із підрозділом боронив Сумщину та Чернігівщину, брав участь в обороні Ніжина, а згодом виконував бойові завдання на Луганському й Донецькому напрямках. Служив у розвідувальних підрозділах, де особливо цінувалися рішучість, витримка та вміння діяти в найскладніших обставинах. За професіоналізм і вагомий внесок у захист держави Ігор отримав численні відзнаки, серед яких грамота Командувача Сухопутних військ ЗСУ «Кращий командир відділення розвідки», медалі «За оборону Чернігова» та «За оборону рідної держави», нагрудні знаки й пам’ятні відзнаки бойових підрозділів.

Для побратимів він був надійним товаришем, який завжди був готовий прийти на допомогу. Саме таким Ігор залишився і під час останнього фронтового дня…

25 червня 2023 року поблизу селища Бахмут Донецької області Ігор загинув при захисті рідної землі. Група розвідників поверталася після виконання завдання та потрапила під ворожий обстріл. Один із військових загинув, ще двоє дістали тяжких поранень. Під час організації евакуації Ігор без вагань узяв на себе найнебезпечнішу частину роботи: взяв зброю та рушив уперед, щоб дати побратимам можливість винести поранених.

У цей момент пролунав кулеметний вогонь. Смертельне поранення в голову обірвало життя молодого воїна. Його самопожертва дала змогу товаришам урятуватися. Через щільний вогонь противника евакуювати тіло з поля бою тоді не вдалося…

Напередодні останнього бойового виходу Ігор спілкувався з мамою, телефонував дружині, виходив на відеозв’язок із донечками, заспокоював рідних і залишався сповненим оптимізму. Його останні слова стали символом незламної віри в Україну: «Перемога буде за нами!»

Відтоді родина жила в невідомості, зберігаючи надію на повернення найдорожчої людини. Лише після тривалих років очікування експертиза ДНК остаточно підтвердила загибель Ігоря Бабича…

Ігор Олександрович до останнього подиху залишився вірним військовій присязі, Україні та бойовому братерству. Його героїчний вчинок — свідчення справжньої відваги й самопожертви, коли порятунок побратимів став важливішим за власне життя.

Світла пам’ять про Ігоря назавжди залишиться в серцях рідних, друзів і всіх, хто його знав, повідомили в мерії Шостки.

Вічна слава та шана Захиснику України!

Не забудьте підписатись на наш телеграм-канал. Там ще більше оперативної інформації!