Цитата:

Цікавого листа опублікувала на своїх сторінках газета “Україна молода” у номері за 27.03.2003 р. Доктор філософських наук І. Мозговий із Сум висловлює своє “справедливе обурення” з приводу того, що Українська Православна Церква виступила перед державою з клопотанням про передачу їй у власність Почаївської лаври. Коротко описавши історію монастиря, дописувач зазначає, що з 1831 року (з часу переходу в юрисдикцію Руської Церкви) “ми не знаходимо жодного (!) прикладу, щоб лавра стояла в обороні самобутності українського народу”. Хочеться зауважити доктору філософських наук, що монастир — це все ж таки не етнографічний гурток або музей, де в першу чергу піклувалися би про збереження традицій або звичаїв народу. Монастир має набагато глибше призначення — піклуватися про збереження наших душ, допомагати людині жити у єдності з Богом. Авторові листа, очевидно, невідома та видатна роль Почаївської лаври у справі збереження православної віри на землях Волині і Галичини, яку вона відігравала протягом безбожних десятиліть радянського панування. Із України, з усього Радянського Союзу тягнулися віруючі до Почаївської гори, щоб почерпнути духовних сил біля мощів св .Іова і чудотворної Почаївської ікони Божої Матері. Так що Почаївська лавра, як ніякий інший монастир, завжди справлялася зі своїм головним завданням — свідчити людям про істинну православну віру.
“…кожному свідомому громадянинові нашої держави зрозуміле справедливе обурення мільйонів віруючих, які не хочуть, щоб власністю саме іноземних панів (у рясах і без них) ставали не тільки наші заводи, фабрики та трубопроводи, а й наші духовні святині, зрештою — наші душі” — бідний доктор наук зовсім не до місця приплів “іноземних панів”, а також “заводи, фабрики та трубопроводи”. Лаврські споруди братія просить передати у власність монастиря, тобто самої ж лаври, яка фактично ними і користується. І лаврські монахи не приїхали звідкілясь (хоча б і з ненависної Москви), а у більшості своїй є українцями за походженням. А кому хоче віддати свою душу пан дописувач, то вже його особиста справа.
“Ці святині мають залишатися власністю українського народу, а не Московської церкви. А опікуватися цими святинями довіримо церкві, яка стоятиме на патріотичних засадах, пропагуватиме віротерпимість, гуманізм і миролюбність”, — завершується лист. “Залишатися власністю українського народу”, як і взагалі будь-якого народу, — через це ми уже проходили. Сьогодні “власністю українського народу” є свята Софія Київська, причому у буквальному смислі, адже у її будівлях проживали звичайні люди (той самий народ), які і привели келії до аварійного стану. Сьогоднішній критичний стан самого собору і його дзвіниці — теж ні для кого не секрет. В радянську епоху тисячі храмів і монастирів “належали народові”, через що приходили до жахливого стану або просто зникали з лиця землі.
Проте, у листі навіть хочуть віднайти “опікуна” “цим святиням”, а саме: “церкву, яка стоятиме на патріотичних засадах, пропагуватиме віротерпимість, гуманізм і миролюбність”. На жаль, не вказано тільки, хто саме “тягне” на такий високий критерій. Може, створена десять років тому за допомогою колишнього партійного функціонера та морально збанкрутілого екс-митрополита УПЦ КП, чи нині розпорошена на кілька взаємоненависних угруповань УАПЦ, де предстоятель і керуючий справами звинуватили один одного в усіх можливих гріхах і закликають до публічного покаяння. У цих точно бракує віротерпимості, гуманізму і миролюбності. А може, пан професор під “опікуном” мав на увазі уніатів, проти яких Почаївський монастир боровся протягом усієї своєї історії, чому і здобув собі славу твердині Православ’я на західних землях України?
 

 

Славик написал:

Это очень талантливый человек, мудрый воспитатель украинской молодёжи, крупный украинский учёный. Лучше внимайте тому, что он говоритт вам. Мозговой достаточно мозговит и порядочен, что бы о нём здесь ни говорили.

 

Гость написал:

Вам, быдло, до Мозгового - как чайнику до медного котелка!

 

Славик написал:

Он - как дырявые чайники.