Я вже приєднався. Я вже щось роблю, хоча б жену хвилю і дую бульбашки.

Форумчан критикують і досить вірно за те, що вони нічого конкретного не роблять , лише ляпають язиками.Відносно останнього прикладу з с.Ліфино у мене такі міркування.

Хто для нас Шевченко? Символ нації, поет, письменник, Великий Кобзар. До пам"ятника якого йдуть на різні свята і влада і національно- орієнтовані сили. Виразник української ідеї.Хоча треба об"єктивно сказати, що без Росії, Петербургу, російських художників і поетів- друзів в житті  Шевченка,- скоріш всього Шевченка ми б не знали.

Отже, міркування такі:

- вибори закінчились, піаритись ні на чому, а треба, щоб про політиків не забували. От конкретна справа- врятувати святе місце в нашому краї, де був Т.Шевченко.

- справу могли б ініціювати люди, яким небайдуже все, що пов"язано з Україною і нацією-умовно я перераховую : п.п.Петлюра, Бобиренко, Хоруженко, Медуниця.

- за п. Медуницею конкретно боржок- хата- музей остаточно зруйнувалась при його перебуванні у владі в облдержадміністрації.

-п. Бобиренку близька тема зеленого туризму, а це місце із- за садиби Хрущових підходить ідеально для цього.

-заступником губернатора, що здається курує культуру, внутрішню політику є п.Грицай, саме він був головою Лебединської адміністрації і при ньому садибу продали з інвестиційним навантаженням- зберегти пам"ятку, здається якомусь киянину. Це було приблизно 2 роки тому назад, влітку я там був- нічого не зроблено, все руйнується. Отже за п.Грицаєм теж боржок, який потрібно повертати.І йому потрібно про це нагадати.

- ну і просто, коли панове черговий раз з приводу якоїсь події ви будете стояти перед пам"ятником Шевченка в центрі і співати гімн, приклавши руку до серця, згадайте, Ліфино.Ще є шанс таки віддати шану нашому славному землякові і щось зробити.

Суцільна брехня. Мозговий не лише був членом КПРС, але ще й був агітатором, хоча його ніхто не змушував до цього. Але оскільки на цьомц можна було непогано заробити, тож він і гасав навколишніми селами промиваючи мізки селянам на тему: "Партія веде".

Пане Гошо, правильно все таки не Ліфино, а ЛИфино.

Пропоную також підключити до проекту ЧМИРЯ. Нехай спокутує перед українським народом свої гріхи: перебування у колабораціоністській партії - партії регіонів + фальсифікацію виборів у сільських округах.

шановные шота мне кажеца вы спрыгуете с темы. Уже нашли пять виноватых кто должен поехать и сделать. Я уверен что ничего в лЫфино не сдвинеться, зато будут виноваты регионы,  комуняки и переясловська рада.

причем  чмырь? януковичу еще напишите. или биллу гейтсу

Товарищи Petlyura, Реалист, отвечайте за товарища мозгового, как так, каким боком просочился в ваши ряды?

Не рядовой работяга с завода которые членами КПСС были просто по происхождению, а профессиональный коммунистический агитатор всесоюзного общества "Знание", командир взвода в армии(не в погранвойсках случаем?), корреспондет газеты "Советское полесье", преподаватель философии, а точнее научного атеизма(=советской идеологии, которых тоже известно какая компания  глубокого бурения  курировала).

Факты я взял с биографии лично им написанной. Большая часть и не попала, но и так все почти ясно... Если бы он хоть полслова про какой-то национализм тогда заикнулся, все понимаем,  где бы оказался.  Вместо этого карьера товарища Мозгового при коммунистах блестяще шла вверх, а что его жаба постоянно давила, так это  личное ощущение жизни.

Я  знаю людей которые при СССР сидели за национализм. Я хоть как-то понимаю почему они "совок", "москалив" и т.д. не любят.

А этот почему?

Ну  я не удивлен , для вас, нациков,  это  типично  - на 3 нацика  2 гетьмана и 3 предателя.

Товаріщ Гость, конкретніше, про які ряди Ви там говорите?

Бачив телепередачу про яку йде мова. Слова Шевченка перекручені.

  Він говорив, що росіяни можуть відчувати себе на Батьківщині скрізь, де звучить російська мова. В Росії, Україні та Ізраїлі. Українці в Сумах української мови не чують -  значить вони люди без Батьківщини.

Людмила Путіна своєю фразою про те, що Росія закінчується там, де закінчується російська мова - це підтверджує.

Що б ви робили на місці українців ?

Мозговий - звичайний пристосуванець, в Свободу попав видно за наказом товариша Піфа )) Аллуся Ярова, нагадаю, свого часу навіть ОУН очолювала сумську... теж на Папу працює в Академії

А Льоша Шевченко - хвора людина, яка кинула жінку-патріотку, промінявши на коханку-патріотку, веде альфоністичний спосіб життя, плювається на УПЦ КП, тирить просвітянську внески і більш майже нічого не робить ))

Загалом націоналізм має мало спільного з такими, як Мозговий, О.Шевченко, їх шефи Ігор Мирошніченко чи там Зігенбок (німецькою цап, українською мало б бути наче ТягнибІк), а також з ряженими у вишиванки Юлею Каіптельман, Ющенком, подругою Ізраїлю Ларисою Скорик чи пердуном Лавриновичем (обоє в РУСі були не оастанні, да), Льоша-Мерседес-Івченко, а також сумські аналоги тіпо Медуниці. Бобиренка чи там Батона-Букіна. Зрештою, хіба може нацик підтримувати на мера жида Мінаєва? )) шось кошерно дуже виходить )))

Реально націоналізм у нас, як і колись комунізм, будувати й не думали, тіко трандять про це, прикриваючи вишиванкою сховану на серці ярмулку.

Націоналізм - це коли державний етнос бере на себе повну відповідальність за свою долю й лад у своїй державі. В нас цього нема. Навіть за Ющенка прем"єрами були "білорус" Янукович. жидЮля Капітельман і бурят Єхануров. Це прямо нагадує тези "Катехізису жида в СРСРС": на командні пости слід ставити або жидів, або інородців, але не представників корінного етносу. Список олігархів рідко підносить сюрприз у вигляді українського прізвища (тобто, хоча б за формою!) - як не Коломойський так Жеваго, не Ахметов - так Васадзе... І негритята з жиденятами на плакатах Фельдмана зразка 2007 року пищать: ми всі діти твої, Україно! А в українців на своїй батьківщині, на автохтонній території, де вони становлять і зараз 80% населення, - ні влади, ні грошей. Бо бідні і дурні. Бо окуповані - в першу чергу, через розум і душу. Звісно, самі ж і винні, бо вороги сильні нашою слабкістю...

А ще націоналізм - це не скільки пам"ятники і воплі про ОУН-УПА з Голодомором, скільки побудова внутрішнього ринку і самодостатньої (наскільки це можливо) економіки, забезпечення самих себе нормальною їжею, домівками, теплом, самовідтворення в дітях і онуках, україномовне і власного виробництва програмове забезпечення, свої авти і мобілки, пошиті в країні з українських тканин труселя нарешті.

Однак, ідея таки первинніша за метерію. і людей об"єднати може тільки ідея, а кревна спорідненість через етнопсихологію, через генетичні коди, через закладені антропологічні характеристики етносу і раси дає базу для таокго об"єднання на рівні вже політичної нації. Без такого об"єднання, без почуття своєї спорідненості буде тіки горлохватство: хто в кого перший штам сала з рота видере. Не можеш видрати см у ближнього - кличеш на поміч "дядю" з Івжопи чи з Кацапстану, а хитрий жид завжди поможе поділити здобич, як лисичка в казці про двох ведмежат і шмат сиру...

Все це діло можна просто взяти і порівняти з Ізраїлем. Країна переможного націоналізму і расизму. Навіть громадянам різного походження присягати слід у вірності  саме жидівській державі-ідеї. І набути громадянство тим, хто народився не в цій країні, можна лише через етнічне походження. Он знайомий один шука документального підтвердження свого жидівства, щоб майнути в баскетбол грати за Ізраїль, умови вигідні, пика жидівська, повадки жидівські. а прізвище блін російське і найстаріша бабуся, яку віднайшли - росіянкою записана, хоча на фото породу видно. Хлопець мало не в розпачі )) Який гешефт руйнується через занадто добре маскування! І мову з нуля жиди відновили, вивчають всі, не умнічають про другу держвану і мовні права. І у війську служать ледь не поголовно. І з антисемітизмом по всьому світові борються, угу. Просте питання: чому їм так можна, а їншим - зась?!

Тому питання: чи справедливо, коли українцями в Україні правлять чужинці? Тим більше, коли практично ви всі, шановні форумчани, НЕ ЗАДОВОЛЕНІ цим правлінням, в тч в окремо взятому місті Суми і Сумщині, де губернатор - жид, мер - жид, два екс-голови Облради - жиди, ще один - москалі, майже всі попередні мери (крім хіба півжидів Клочка  і омельченка) - москалі? нє, если в кране нет води, а мер - "хитрий єврей Гена Мінаєв" - то в цьому мать таки шось є, чи не так? ))

Коли Мозговий працював у СумДПУ, то він заявляв, що ніколи не був ні членом КПРС, ні ВЛКСМ. Хоча не зрозуміло, як він навчався в аспірантурі КДУ(на атеїста), коли туди приймали тільки за рекомендацією Обкому партії... Наскільки я памятаю, ці рекмендації видавала у той час парткомісія на чолі з Вихрачовою....

 

Нічого не перекручені... Я кщо він на Соборній не почуває себе українцем із-за російської мови, то нехай туди не ходить, а йде до  "Просвіти", або "Свободи" і збере їх на подвір'ї або на майданчику біля УАБС. Там Алочка Ярова і Ваня Мозговий влаштують відповідні вечорниці, на яких студенти зтанцюють гопака і покажуть, що ми братья козацького роду...

Руки прочь как от проф. Мозгового, так и от руководителя украинских нациков п.Шевченко. Люди делают доброе дело, воспитывают нас в духе, а вы тут на них гадите. Постеснялись хотя бы...

Чи выдповыдаэ це законодавству?

А відповідає законодавству розпалювання міжнаціональної ворожнечі горе-міністром освіти Табачником? А його заборона підручника з історії українського права відпоівдає законодавству?

Cергій Іванович, а твой пост разжигает или усмиряет межнациональную вражду? Как нацики умеют соринки замечать в чужих глазах, вначале бревна со своих повытаскивайте. "Мир Вашему дому!"

Повністю відповідає. Тобі ще до міністра далеко. Спочатку сам вивчись, а потім вже вчи міністра.  

  Как нацики умеют соринки замечать в чужих глазах, вначале бревна со своих повытаскивайте. "Мир Вашему дому!"

Ознайомтеся з російськими соринками в українському оці.

Прочитай і передай іншим

Документи про заборону української мови (XVII – XX ст.)

Матеріали підібрала Ніна Вірченко, доктор фізико-математичних наук, професор НТУУ “КПІ”, академік АН ВШ України, заслужений працівник освіти України 

У світовій історії жодна мова не зазнала такого страшного нищення від сусідів-ворогів, як українська. Вдалося відшукати низку документів, які у хронологічній послідовності засвідчують нищення української мови поляками, росіянами і більшовиками-комуністами

Згадаємо лише окремі моменти з минулого та недалекого сучасного.

1626 р. Київський митрополит Йосиф Краківський склав акафіст до Св. Варвари. Москва дозволила, але за умови його перекладу російською мовою. Синод наказав Київському митрополитові позбирати з усіх церков України книги старого українського друку, а замість них завести московські видання.

1627 р. Указом царя Михайла (першого з династії Романових) та патріарха Московського Філарета, що був його батьком і співправителем, наказано було книги українського друку зібрати й спалити.

1662 р. Наказ царя Олексія з подання патріарха Московського спалити в державі геть усі примірники надрукованого в Україні «Учите­льного Євангелія» К. Ставровецького.

1667 р. Андрусівська угода. Укладаючи договори з поляками, цар Олексій ставив такі вимоги стосовно українських книг, їх ав­торів та видавців: «Все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники, или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были, и впредь чтобы крепкий заказ был бесчестных воровских [таку назву дано українським книжкам. – Н.В.] книг никому с наших королевского величества подданых нигде не печатать под страхом смертной казни».

1669 р. Після Люблінської унії — гоніння на українські книжки, надруковані на території, підвладній Польському королівству.

1672 р. Указ про заборону тримати в себе вдома на території Польщі відкрито чи таємно українську книгу.

1677 р. Наказ патріарха Іоакима видерти з українських книжок ар­куші «не сходные с книгами московскими».

1689 р. Заборонено Києво-Печерській Лаврі друкувати книги без патріаршо­го дозволу: «... к нам первее неприслав, отнюдь бы вам не дерзати таковых книг новослагаемых печатати...» обмеженнями чи забороною книгодру­кування Московія намагалася понизити рівень освіти та науки в Україні, знищити національний дух у культурі, побуті, суспільних відносинах. «Первая цензура в России была заведена специально для изданий малорус ской печати», - так було визнано в Указі 1905 р. «Об отмене стеснений малорусскаго печатного слова».

1690 р. Засудження й анафема Собору РПЦ на «киевския новыя книги» П. Могили, К. Ставровецького, С. Полоцького, Л. Барановича, А. Радзивиловського та інших.

1693 р. Лист патріарха Московського до Києво-Печерської Лаври про заборону будь-яких книг українською мовою.

1696 р. Ухвала Польського Сейму про запровадження польської мо­ви в судах і установах Правобережної України.

1709 р. Цар Петро І примусив скоротити число студентів Києво-Могилянської академії з 2000 до 161, а кращим науково-просвітницьким силам звелів перебратися з Києва до Москви. Серед них були Інокентій Гізель, Іоанникій Галятовський, Лазар Баранович, Дмитро Ростовський (Туптало), Стефан Явор-ський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та багато інших. Вони віді­грали головну роль у розвитку культурного життя тодішньої Московії.

Указ про обов'язковість цензурування до друку українських книжок у Москві. «Українці принесли з собою всю свою велику культуру, її вплив одбився на Москві на всьому житті: будівлі, малюванні, одежі, співах, музиці, звичаях, на праві, літературі і навіть на самій московській мові. Все життя складалося тоді так, що ставало неможливим прожити без українця. Вся­ких ремісників доставали з України» (І. Огієнко. «Українська культура»).

1713 р. Московія наказом Петра І привласнює собі нашу назву Русь (грецька назва Руси звучить як «Росія»). У такий спосіб завжди ворожі до Руси-України московити, основу яких складали угро-фінські та тюркські племена, підміною понять, тобто шахрайством, привласнюють собі нашу тисячолітню історичну та духовну спадщину.

1720 р. Наказ царя Петра І: «В Киево-Печерской и Черниговской типографиях вновь книг никаких не печатать... старые книги справливать прежде печати, дабы... особливого наречия в оных не было». 20 грудня 1720 р. Петро І видав указ київському губернському князю Голіцину, щоб «...во всех монастырях, остающихся в Российском государстве, осмотреть и забрать древние жалованные грамоты и другие куртиозные письма оригинальные, а также книги исторические, рукописные и печатные».

1721 р. Наказ про цензурування українських книжок.

1724 р. Московська цензура наклала тисячу рублів штрафу на архі­мандрита Києво-Печерської Лаври за те, що там була надрукована церковна книга «Триодь» «не совсем с великороссийским сходная». Чернігівську друкар­ню Синод наказав перевести в Москву, тобто просто загарбав.

1729 р. Наказ Петра II переписати з української мови на російську всі державні постанови і розпорядження.

1740 р. Російська імператриця Анна Іванівна створила прав­ління гетьманського уряду під керівництвом московського князя Олексія Шаховського і запровадила російську мову в діловодстві на території Укра­їни. Переписи 1740 - 1748 рр. свідчать, що в семи полках Гетьманщини було більше тисячі шкіл, і майже всі з них із викладанням українською мовою. У 1804 р. було видано царський указ, яким заборонялося навчання українською мовою. Результати національного гніту одразу позначились на стані освіти в Украї­ні: уже перепис 1897 р. показував, що на 100 осіб було лише 13 письменних.

1748 р. Наказ Петербурзького Синоду Київському митрополитові Самуїлу Мило-славському запровадити в Києво-Могилянській академії та в усіх школах України викладання російської мови, в результаті чого на Лівобережжі зникло 866 українських шкіл.

1750 р. Після скасування Канцелярії міністерського правління ма­лоросійських справ у м. Глухові з неї вилучено та перевезено до Росії спра­ви таємного діловодства. Документи архіву Запорозької Січі, знайдені під час «розорення Січі генерал-поручиком Текелією у скрині під престолом січової церкви», опинились у Московському відділенні загального архіву Головного штабу.

1755, 1766, 1775, 1786 рр. Заборони Синоду друку­вати українські книжки. Протягом другої половини 18 сторіччя та першої полови­ни 19-го сторіччя видавнича справа в Україні була спаралізована. Як наслідок, у 1847 р. в Україні була надрукована лише одна книжка, у 1848 — 3, 1849 — 2, 1850 — 1, 1851 — 2, 1856 — 5.

1759 р. Синод видав розпорядження вилучити з шкіл україн­ські букварі.

1763 р. Указ Катерини II про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.

1764 р. Інструкція Катерини II князеві О. Вяземському про русифікацію України, Прибалтики, Фінляндії та Смоленщини, «якщо розумні люди будуть обрані начальниками цих провінцій. Коли ж у Малоросії не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб час і назва гетьманів зникли...» Скасування Катериною II українського гетьманства, а з ним — ліквідація українських навчально-культурних закладів та усунення від влади українськомовних чиновників.

1764 р. Ліквідація Катериною II козацького устрою на Слобожанщині та козацьких шкіл.

1765 р. Синод видав суворий указ Києво-Печерській Лаврі друкувати лише ті книги, які в московській друкарні друкуються і схвалені Синодом.

1769 р. Заборона Синоду РПЦ друкувати та використовувати украї­нські букварі. Наказ Синоду, за яким українські книжки по церквах було замінено московськими.

1775 р. Зруйнування Запорозької Січі та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.

13 березня 1777 р. Помирає від переслідувань та злигоднів гені­альний український композитор, академік Болонської музичної академії Максим Березовський (нар. 1745 р. у Глухові). Після цього царська влада за­бороняє виконувати твори Березовського й знищує багато його рукописів.

1780—1783 рр. Перше закріпачення українських селян на окупованих Росією землях Руси-України. (Порівняйте: в 1771 р. у Криму татари ска­сували рабство; 1780 р. в Австрійській імперії було скасовано панщину). 1780 р. Спалення книгозбірні Києво-Могилянської академії, що зби­ралася понад 150 років і була однією з найбагатших бібліотек Руси-України.

1780—1783 рр. Перше закріпачення українських селян на окупованих Росією землях Руси-України. (Порівняйте: в 1771 р. у Криму татари ска­сували рабство; 1780 р. в Австрійській імперії було скасовано панщину).

1780 р. Спалення книгозбірні Києво-Могилянської академії, що зби­ралася понад 150 років і була однією з найбагатших бібліотек Руси-України.

1782 р. Катерина II створила комісію для заведення в Росії на­родних училищ, завданням якої було запровадження єдиної форми викладання російської мови в усіх навчальних закладах імперії.

1784 р. За розпорядженням Синоду митрополит Київський наказав, аби в усіх церквах дяки та священики читали молитви та правили службу Божу «голосом, свойственным российскому наречию». Синод наказує митрополитові Київському та Галицькому Самуїлу карати студентів та звільняти з роботи викладачів Києво-Могилянської академії за вживання неросійської мови.

1784 р. Наказ Катерини II по всіх церквах імперії правити службу Божу російською мовою. Російську мову запроваджено в усіх школах України.

1785 р. Синод знову наказує митрополитові Київському контролю­вати Лаврську друкарню, щоб ніякої різниці з московським виданням не було, а в Києво-Могилянській академії негайно запровадити систему на­вчання, узаконену для всієї імперії.

1789 р. Розпорядження Едукаційної комісії Польського Сейму про закриття всіх українських навчальних закладів.

У Петербурзі з ініціативи Катерини II видано «Порівняль­ний словник усіх мов», у якому українська мова значиться як російська, спотворена польською.

1808 р. Закриття «Студіум рутенум» — українського відділення Львівського університету.

1817 р. Запровадження польської мови в усіх народних школах Східної Галичини.

1833 р. Московські солдати за наказом з Петербурга в один і той же день конфіскували в усіх мечетях Криму письмові документи, книги, історичні манускрипти татарською, турецькою та арабською мовами, серед яких було багато матеріалів про стосунки Руси-України з південними народами. На центральних площах запалали багаття. «...У XVIII сторіччі Дике Поле затопило Крим новою хвилею варварів... Ці варвари — московити...» (поет Максиміліан Волошин).

1834 р. Заснування Київського університету з метою так званої русифікації „Юго-Западного края”.

1839 р. Ліквідація української греко-католицької Церкви на окупо­ваній Росією Правобережній Україні. Сотні християн і багато священиків було вбито, а 593 з них заслано до Сибіру. Замість них прислали московських «батюшок», чиновників-наглядачів у рясах.

1847 р. Розгром Кирило-Мефодіївського товариства і наказ цензо­рам суворо стежити за українськими письменниками, «не давая перевеса любви к родине над любовью к отечеству».

1847—1857 рр. Десятирічна солдатська каторга із «забороною ма­лювати і писати» геніального поета, маляра й мислителя Тараса Шевченка. А ось що написав про Тараса Шевченка «неістовий» «революційний демократ», В. Бєлінський у грудні 1847 р.: «Здравый смысл в Шевченкє должен видеть осла, дурака и подлеца... Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля — один на государя императора, другой — на государыню императрицу...».

1853 р. Покалічено видання «Літопису» Граб'янки.

1859 р. Міністерством віросповідань та наук Австро-Угорщини в Східній Галичині та Буковині українську абетку замінено латинською.

1862 р. Закриття на Наддніпрянщині безплатних недільних українських шкіл для до­рослих. Припинено видання українського літературного та науково-політичного журналу «Основа».

1863 р. Циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєва про заборону видання підручників, літератури та книг релігійного змісту українською мовою, якої «не было, нет и быть не может».

1863 р. Циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєва про заборону видання підручників, літератури та книг релігійного змісту українською мовою, якої «не было, нет и быть не может».

1864 р. Прийняття в Росії Статуту про початкову школу, за яким навчання має провадитись виключно російською мовою. Після судової реформи 1864 р. до Москви було вивезено з території України тисячі пудів архівних матеріалів. Згідно з обіжником Міністерства юстиції від 3 грудня 1866 р. туди потрапила велика кількість документів ліквідованих установ із Волинської, Київської, Катеринославської, Подільської, Херсон­ської та Чернігівської губерній.

1869 р. Запровадження польської мови як офіційної в закладах освіти й адміністрації Східної Галичини. Закон, згідно з яким чиновникам усіх відомств у Російській імперії призначалася значна доплата за русифікацію.

1870 р. Роз'яснення міністра освіти Росії Д. Толстого про те, що «кінцевою метою освіти всіх інородців, незаперечно повинно бути зросійщення».

1874 р. В Росії запроваджено статут про початкові народні школи, в якому підтверджено, що навчання має провадитись лише російською мовою.

1876 р. Імператор Олександр II видав Емський указ ... Як наслідок, за понад 100 років з України у такий спосіб було висе­лено кілька мільйонів української інтелігенції, а в Україну “відряджено” сті­льки ж росіян.

1876 р. Імператор Олександр II видав Емський указ про заборону ввозити до Росії будь-які книжки і брошури, написані «малоросійським наріччям», друкувати оригінальні твори та переклади українською мовою, влаштовувати сценіч­ні вистави, друкувати українські тексти до нот і виконувати украї­номовні музичні твори. Указ про зобов'язання «прийняти як загальне правило», щоб в Україні призначалися вчителі-московити, а українців спроваджувати на учительську роботу в Петербурзькому, Казанському й Оренбурзькому округах. Це «загальне правило» по суті діяло і за радянської влади - аж до проголошення Україною незалежності в 1991 р. Як наслідок, за понад 100 років з України у такий спосіб було висе­лено кілька мільйонів української інтелігенції, а в Україну “відряджено” сті­льки ж росіян.

1876—1880 рр. Українських учених та педагогів М. Драгоманова, П. Житецького та багатьох інших звільнили з роботи за наукові праці з українознавства, а П. Лободоцького — лише за переклад одного речення з Євангелія українською мовою.

«Немедленно выслать из края Драгоманова и Чубинского как неисправных і положительно вредных в крае агитаторов... с воспрещенмем въезда в Южн. губ. и столицы, под секретное наблюдение».

1881 р. Заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей української мовою.

1884 р. Заборона Олександром III українських театральних вистав у всіх „малоросійських губерніях”.

1888 р. Указ Олександра III про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами.

1889 р. У Києві на археологічному з'їзді дозволено читати реферати всіма мовами, крім українською.

1892 р. Заборона перекладати книжки українською мовою з російської.

1895 р. Заборона головного управління в справах друку видавати українські книжки для дітей.

1896 р. Б. Грінченко в одному з часописів писав: «Українські національні згадки, українську історію викинено з читанок шкільних... А замість історії вкраїнської скрізь історія московська викладається так, мов би вона нашому чоловікові рідна. Та ще й яка історія! Що стукнеш, то скрізь хвали та гімни земним божкам: Павлові, Миколі, Катерині, Петрові: хвали Суворовим, Корниловим, Скобелєвим і всій російській солдатчині! Тут усякі „подвиги" рабської вірности».

1900 р. і наступні роки. Цензура вилучає з текстів такі слова, як «ко­зак», «москаль», «Україна», «український», «Січ», «Запоріжжя» та інші, які мають український національно-символічний зміст.

1903 р. На відкритті пам'ятника І. Котляревському у Полтаві забо­ронено промови українською мовою.

1905 р. Кабінет міністрів Росії відхилив прохання Київського та Харківського університетів скасувати заборони щодо української мови. Ректор Київського університету відмовив 1400 студентам у відкритті чотирьох кафедр українознавства з українською мовою викладання, за­явивши, що університет — це «загальнодержавна інституція», і в його сті­нах не може бути жодної мови, крім російської.

1905 — 1912 рр. Міністерство освіти Російської імперії закрило 12 приватних гімназій, звільнило 32 директорів та 972 учителів, 822 учителів «перевело» до інших шкіл за намагання запровадити у викладанні українознавчу тематику.

 

1906 і 1907 рр. Закриття «Просвіти» в Одесі та Миколаєві.

1908 р. Через чотири роки після визнання Російською академією наук української мови таки “мовою” Сенат оголошує україномовну культурну й освітню діяльність шкідливою для імперії.

1910 р. Закриття за наказом уряду Столипіна всіх українських культурних товариств, видавництв, заборона читати лекції українською мовою, створювати будь-які неросійські клуби.

1910, 1911, 1914 рр. Закриття «Просвіти» у Києві, Чернігові, Катеринославі (Січеславі).

1911 р. Постанова VII дворянського з'їзду в Москві про російськомовну освіту й неприпустимість вживання інших мов у навчальних закладах Росії.

1914 р. Заборона відзначати 100-літній ювілей Тараса Шевченка; Указ Миколи II про заборону всієї української преси (у зв’язку з початком війни).

1914 - 1916 рр. Кампанія русифікації в окупованій Східній Галичині, заборона українського друку, освіти, Церкви.

1914 р. Доповідна записка полтавського губернатора фон Баґовута міністрові внутрішніх справ Російської імперії, яка дає найповніше уявлення про ставлення імперської влади до української проблеми в Україні. Ці настанови діяли за царів, генеральних секре­тарів і фактично не втратили сили й по сьогодні, за наявністю «незалежної» України. До 1917 р. всім чиновникам в Україні платили 50% надбавки до заробітної платні за «обрусение края».

ЗАМЕТКА

о докладе полтавского губернатора фон Багговута

Министру внутренних дел о мерах против украинского народа.

Привлекать на должности учителей по возможности только великороссов.

На должности инспекторов и директоров народных училищ назначать исключительно великороссов.

Всякого учителя, проявляющего склонность к украинскому, немедленно устранять.

Составить правдивую историю малорусского народа, в которой разъяснить, что «Украина» — зто «окраина» государства в былые времена.

Установить обязательные экскурсии учащихся всех учебных заведений в Москву, Нижний Новгород и другие исторические местности, но не в Киев.

Совершенно не допускать общеобразовательных курсов для учащихся.

Обратить особое внимание на сельское духовенство и его политические убеждения. Благочинных назначать с особым разбором. Во главе епархий ставить архиреев исключительно великороссов, притом твердых и энергичных. Оказать самое крутое давление на тех из священников, которые заражены украинофильством. Епархиальных наблюдателей за школами назначать исключительно из великороссов.

Обратить особое внимание на семинарии и ставить во главе их ректорами исклю­чительно великороссов, удаляя других. Учебный персонал должен быть исключительно из великороссов. За семинарии нужно взяться и искоренить гнездящийся в них дух украинства.

Необходимо субсидировать некоторые газеты в Киеве, Харькове, Полтаве, Екатеринославе и т.д. с целью борьбы против украинцев. В газетах доказывать тождество ве­ликороссов с украинцами и объяснить, что малорусский язык образовался путем полонизации в прежние времена русского языка. Разъяснить, что «украина» — означает окраину Польши и России и что никогда украинского народа не было. Доказывать необходимость великорусского языка как общегосударственного и литературного и что ма­лорусский, как простонародный, не имеет ни литературы, ни будущности.

Всеми способами искоренять употребление названий «украина», «украинский».

Стараться, чтобы евреи не примкнули к украинскому движению, выселять их из сельских местностей, не образовывать нових местечек и мешать экономическому росту еврейства.

Вообще не допускать на разные должности людей, которые когда-либо хотя бы в отдаленном прошлом имели соприкосновение с украинским элементом.

1916 р. Закриття колоніальною владою «Просвіти» в Кам'янець-Подільському.

1918 р. Звіряча розправа московсько-більшовицьких військ з 300 українськими героями — київськими гімназистами та студентами, що під Крутами стали на захист своєї вітчизни України. Майже всі юнаки полягли геройською смертю на полі бою, а захоплених у полон розстріляли. Перед розстрілом гімназист Григорій Пипський почав співати «Ще не вмерла України...», а за ним і всі приречені на смерть.

26 січня 1918 р. Захопивши Київ, московсько-більшовицькі інтер­венти за кілька днів розстріляли 5 тис. осіб, які розмовляли українською мо­вою, носили український національний одяг або у кого в хаті висів порт­рет Т. Шевченка...

За час перебування в Києві більшовики не тільки зруйнували багато будинків, але також зни­щили безцінні культурні, мистецькі, архітектурні та інші надбання й вимордували тисячі ні в чому невинних людей.

1919 р. Після завоювання України більшовиками — знищення національно свідомої частини населення та заборона всіх українських літературних, драматичних та усних творів, серед яких лише українських народ­них пісень — 300 тис. Ліквідація поляками Західно-Української Народної Республіки.

1921—1930 рр. Московські окупанти та промосковські шовіністич­ні сили в Україні чинять шалений опір відродженню української мови та українських культурних традицій, яке пустило глибоке коріння в роки Української національної революції. «Зачем возрождать допетровскую эпоху, зачем гальванизировать украинский язык, который покрылся уже прахом», повчав у Запоріжжі російський письменник Ф. Гладков. «Признання української мови як урядової могло би означати панування української буржуазії та куркульст­ва», - писав голова «українського» уряду X. Раковський.

1922 р. Ліквідація «Просвіти» на Кубані, в Зеленому Клину та в ін­ших місцях проживання українців в СРСР поза Україною. Голова ВЧК Ф. Дзержинський наказує виловити українсь­ких дітей-сиріт і знищити. Баржі з сиротами потоплено у Чорному морі. Проголошення частиною керівництва ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У «теорії» боротьби в Україні двох культур — міської (російської) та селянської (української), в якій повинна перемогти перша.

1922—1934 рр. Хвиля насильства проти неповторного і яскравого явища української та світової культури - кобзарства. Українські національ­ні музичні інструменти — кобзу, бандуру та ліру - оголошують націоналіс­тичними і знищують. Натомість в Україну завозять десятки тисяч примітивних («общепонятних») балалайок та гармошок. Кобзарі оголошу­ються жебраками і жорстоко переслідуються. «Багато кобзарів тоді пропало, - свідчив харківський кобзар Анатолій Парфиненко. — Кого ловили на базарі, кого — на помешканні. Де б вони не з'явилися, їх забирали». Щоб спотворити пам'ять та роль кобзарства, комуністи створюють капели бан­дуристів, які виконують пісні на замовлення та під контролем НКВС, а керівництво ними передається в руки чужинців. Так, Київську капелу очолюють спочатку росіянин Михайлов, а згодом Аронський та Берман, штатні агенти НКВС.

1924 р. Закон Польської республіки про обмеження вживання української мови в адміністративних органах, суді, освіті на підвладних поля­кам західно- українських землях.

Закон Румунського королівства про зобов'язання всіх «румунів», котрі «загубили матірну мову», давати освіту дітям лише в румунських школах.

 

1925 р. Остаточне закриття українського «таємного» університету в Львові.

1926 р. Лист Сталіна “Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У” з санкцією на боротьбу проти «національного ухилу», початок переслідування діячів «українізації».

1929—1930 рр. Арешти визначних діячів української науки, куль­тури, освіти, Церкви, харківський судовий процес над ними (процес «Спілки Визволення України»). На допиті одного з арештованих, В. Дурдуківського слідчий Соломон Брук сказав: «Нам надо украинскую интеллигенцию поставить на колени, это наша задача. Кого не поставим — перестреляем». У ці роки на території УСРР було заарештовано (і здебільшого розстріляно або відправлено на довгострокову каторгу в концтабори) понад 120 тис. українців, головним чином інтелігенції. До звільнен­ня і реабілітації дожили з них одиниці.

1929 р. Арешти українських науковців та духовенства, заміна їх російськомовними діячами.

1929—1930 рр. Арешти визначних діячів української науки, куль­тури, освіти, Церкви, харківський судовий процес над ними (процес «Спілки Визволення України»). На допиті одного з арештованих, В. Дурдуківського слідчий Соломон Брук сказав: «Нам надо украинскую интеллигенцию поставить на колени, это наша задача. Кого не поставим — перестреляем». У ці роки на території УСРР було заарештовано (і здебільшого розстріляно або відправлено на довгострокову каторгу в концтабори) понад 120 тис. українців, головним чином інтелігенції. До звільнен­ня і реабілітації дожили з них одиниці.

1930—1937 рр. Ліквідовано українські школи, сере­дні спеціальні та вищі навчальні заклади та факультети, закрито газети та видавництва поза межами України - на Кубані, в Сибіру, на Далекому Сході та інших землях, за­селених переважно українцями.

Постановление ЦК ВКП(б) и СНК Союза ССР о хлебозаготовках на Украине, Северном Кавказе и Западной области от 14 декабря 1932 г.:

„7... .а) выселить в кратчайший срок в северные области СССР из станицы Полтавской (Сев.Кавказ), как наиболее контрреволюционной, всех жителей ...и заселить эту станицу добросовестными колхозниками-красноармейцами, работающими в условиях малоземелья на неудобных землях в других краях, передав им все земли и озимые посевы, строения, инвентарь и скот выселяемых... д) немедленно перевести на Северном Кавказе делопроизводство советских и кооперативних органов «украинизированных» районов, а также все издающиеся газеты и журналы с украинского языка на русский как более понятный для кубанцев, а также подготовить и к осени перевести преподавание в школах на русский язык..., срочно проверить и улучшить состав работников школ в «украинизированных» районах”.

1932—1933 рр. Сплановано і здійснено за мовчазною згодою «світового співтовариства» акцію ліквідації українського народу. Свідоме знищення більшовицьким режимом українських се­лян організацію голодомору. Централізоване переселення росіян у вимерлі села України. В Україні, яка володіє 40% світового чор­нозему, умертвлено голодом до 10 мільйонів носіїв української мови, і саме се­лян, щоб зберегти зрусифіковане міське населення.

1933 р. Скасування в Румунії міністерського розпорядження від 31 грудня 1929 р., котрим дозволялося кілька годин української мови на тиждень у школах з більшістю учнів-українців.

Телеграма Сталіна про припинення українізації і знищення більшості українських письменників. З українського правопису вилучено літеру «Ґ».

1933—1941 рр. Тотальне знищення та арешт 80% української інтелігенції російською окупаційною владою: інженерів, науковців, письменників, лікарів, вчителів тощо. До 1938 р. друкувалося 259 українських письменників, після 1938 р. — лише 36. З 223 зниклих письменників лише семеро померли своєю смертю. Решту розстріляно, запроторено до концта­борів або іншими репресивними заходами вилучено з літератури. Таких масових убивств, як у 30-х роках в Україні, історія ще не знала. Кагановичі, постишеви, хатаєвичі, бруки мільйонами вбивали україн­ців лише за те, що вони були українцями. Це був геноцид, організований і здійснюваний комуністами, які в 1917 р. захопили владу в Російській ім­перії. Україну було перетворено на суцільний концтабір.

1933—1941 рр. Тотальне знищення та арешт 80% української інтелігенції російською окупаційною владою: інженерів, науковців, письменників, лікарів, вчителів тощо. До 1938 р. друкувалося 259 українських письменників, після 1938 р. — лише 36. З 223 зниклих письменників лише семеро померли своєю смертю. Решту розстріляно, запроторено до концта­борів або іншими репресивними заходами вилучено з літератури. Таких масових убивств, як у 30-х роках в Україні, історія ще не знала. Кагановичі, постишеви, хатаєвичі, бруки мільйонами вбивали україн­ців лише за те, що вони були українцями. Це був геноцид, організований і здійснюваний комуністами, які в 1917 р. захопили владу в Російській ім­перії. Україну було перетворено на суцільний концтабір.

1934 р. Спеціальне розпорядження міністерства виховання Румунії про звільнення з роботи «за вороже ставлення до держави і румунського народу» всіх українських учителів, які вимагали повернення до школи української мови.

30 роки й пізніше: Заборона писати українські, національні за змістом, мистецькі та художні твори, досліджувати і вивчати справ­жню історію України, згадувати про голодомори. Історія і вся україн­ська культура зобов'язані були звеличувати СРСР, загарб­ницьку політику і жорстокість комуністів, керува­тися фальшивою імперською концепцією «єдності трьох братніх слов’янських народів»: розглядати росіян, як «старшого брата». Істориків, письменників, діячів культури радянська влада жорстоко переслідувала, їхні твори заборонялись або знищувались. Так, було спалено наклад книги «Хортиця в героїці і легендах», а автора М. Киценка звільнено з посади. Зазнали утисків і гонінь історики М. Брайчевський, Я. Дашкевич, поет В. Сосюра, композитор К. Данькевич, письменник та кінорежисер О. Довженко і багато інших. На­саджувана система освіти та виховання була спрямована на те, щоб українцям прищеплювати відчуття меншовартості, відразу до борців за визволення України від окупантів, зневагу до українських націона­льних героїв, зокрема І. Мазепи, С. Петлюри, Є. Коновальця. Імена визначних наших діячів науки, культури, церкви (М. Грушевський. І. Пулюй, С. Єфремов, В. Винниченко, Г. Хоткевич, І. Багряний, О. Ольжич, А. Шептицький та багато інших) замовчувались, або якщо згадувались, то в негативно­му висвітленні.

1937 р., листопад. На відзначення 20-річчя приходу комуністів до влади на Соловках було розстріляно понад тисячу діячів української культури .

1937 р., листопад. На відзначення 20-річчя приходу комуністів до влади на Соловках було розстріляно понад тисячу діячів української культури .

1938 р. Постанова РНК і ЦК ВКП(б) «Про обов'язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей».

1939 р. Перепис населення Кубані показав, що внаслідок голодомору, арештів і примусового виселення кількість українців там з 61,5% у 1926 р. зменшилася до 4%. Після «визволення» Західної України — закриття багатьох українських і відкриття російських шкіл.

1946 р. Постанова Ради Міністрів СРСР «Про затвер­дження українського правопису, наближеного до російського». Постанова ЦК ВКП(б) про «український буржуазний націо­налізм», унаслідок якої кілька тисяч представників української інтелігенції заслано до концтаборів («Ждановщина»). Гоніння на журнали «Україна», «Радянський Львів», «Дніпро», «Барвінок», «Перець». Головного редакто­ра журналу «Україна» Ю. Яновського звільнено з роботи.

1947 р. У Польщі операція «Вісла»: розселення частини українців з етнічних українських земель «урозсип» між поляками у західних районах країни задля при скорення їхньої полонізації. Депортація в Сибір населення Західної України. Вивезення загалу україн­ців до Сибіру не було здійснено тільки через нестачу вагонів.

1947 р. У Польщі операція «Вісла»: розселення частини українців з етнічних українських земель «урозсип» між поляками у західних районах країни задля при скорення їхньої полонізації.

Депортація в Сибір населення Західної України. Вивезення загалу україн­ців до Сибіру не було здійснено тільки через нестачу вагонів. «Чистка» серед діячів української культури з об­винуваченням їх у націоналізмі новопризначеним з Москви секретарем ЦК КП(б)У Л. Кагановичем. Арешт неповнолітнього (15 р.) сина командувача УПА генерала Шухевича — Юрія Шухевича. Видано таємну інструкцію (на 157 сторінках) про вилучення з книгозбірень та списання в макулатуру 3600 назв книжок, автори яких були названі українськими буржуазними націоналістами, ворогами народу. П'ятий параграф інструкції застерігав: «Особи, що загублять цей зведений список, підлягають притягненню до судової відповідальності».

1949 р. XXVI з'їзд КП(б)У вкотре засуджує український буржуазний націоналізм, погрожує українським діячам науки та культури, які ще залишилися на волі, вимагає від них таврувати «гнилу культуру буржуазного Заходу» й вихваляти «передову культуру» СРСР.

1951 р. Викриття газетою «Правда» — центральним органом ЦК ВКП(б), «націоналістичних ухилів» в українській літературі (вірш В. Сосюри «Любіть Україну», лібретто опери «Богдан Хмельницький» і т.д. ). Студенти Харківського університету відмовилися складати іс­пити російською мовою. Тоді 800 з них було репресовано, а 33 студентів на закритому засіданні суду було засуджено до смертної кари! І РОЗСТРІЛЯНО.

24 грудня 1958 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон, згідно з яким питання про те, вивчати чи не вивчати рідну мову в національних школах мають вирішувати батьки та самі учні. Останніх настійливо спонукували розв’язувати це питання з погляду так званої практичної доцільності (мовляв, для чого «перевантажувати» себе).

1958 р. Постанова Пленуму ЦК КПРС про перехід частини українських шкіл на російську мову викладання. Відповідну постанову прийняла і Верховна Рада УСРР.

1960—1980 рр. Масове закриття українських шкіл у Польщі та Румунії.

1960 р. Колоніальна адміністрація під назвою «ЦК компартії Укра­їни» вимагає від комуністів виховувати українців «у дусі любові й глибокої поваги до великого російського народу» і в нена­висті до свого, українського - «вести непримиренну боротьбу проти націо­налізму..., особливо українського буржуазного націоналізму».

1961 р. XXII з'їзд ЦК КПРС проголосив політику «злиття націй», що по суті означало тотальне зросійщення народів СРСР. («Слід з усією більшовицькою непримиренністю викорінювати навіть найменші прояви націоналістичних пережитків», тобто звичаї, мову, куль­туру поневолених народів).

1962 р. Репресії проти захисників української мови. ЦК компартії

України зобов'язує комуністів та місцеву адміністрацію «рішуче виступати проти консервативних традицій і звичаїв, проти будь-яких пережитків буржуазного націоналізму», найшкідливішими з яких, на думку влади, було знання рідної мови, потяг до ви­вчення своєї історії та культури.

1964 р. Агент КДБ пересипає фосфором і спалює частину приміщення Центральної Наукової Бібліотеки у Києві. На прилеглій території зазда­легідь була відключена вода, а пожежники приїхали лише через 4 години після підпалу. Вогонь знищив понад 600 тис. томів цінних українських архівних документів.

1964 р. Агент КДБ пересипає фосфором і спалює частину приміщення Центральної Наукової Бібліотеки у Києві. На прилеглій території зазда­легідь була відключена вода, а пожежники приїхали лише через 4 години після підпалу. Вогонь знищив понад 600 тис. томів цінних українських архівних документів.

1965 р. Хвиля політичних процесів проти «українських інакодумців (Б. та М. Горині, О. Заливаха, В. Мороз, М. Оса­дчий, А. Шевчук та ін.). У Харкові за протести проти закриття українських шкіл заарештовано А. Здорового.

1969 - 1979 рр. Серія загадкових пожеж у відділах україністики в бібліотеках Академії наук, музею «Софія Київська», у книгосховищі Видубицького монастиря у Києві, медичного інституту в Тернополі, Успенської церкви та Му­зею українського мистецтва у Львові. Аналогічні «загадкові» пожежі в цей час сталися у національних бібліотеках інших республік СРСР (Тарту, Са­марканд, Ашхабад), але не в Росії.

1970 р. Суд над авторами «Листа творчої молоді Дніпропетровсь­ка» з протестом проти російщення української культури. Наказ Міністерства освіти СРСР про написання і захист дисертацій лише російською мовою. Затвердження тільки в Москві. Ситуація нерідко доходила до абсурду: російською мовою мусили виконуватися та захи­щатися навіть дисертації з питань української мови та літератури.

1972 р. Заборона партійними органами відзначати ювілей музею І. Котляревського в Полтаві. «За недостатню боротьбу з націоналістичними проявами» усунуто від партійного керівництва першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста (критика партійними цензорами його книжки під назвою «Україна наша радянсь­ка», в якій прославлялося запорозьке козацтво), звільнено з Вищої партій­ної школи при ЦК КПУ 34 викладачів разом з її директором, заборонено книги майже сотні авторів, звільнено чверть секретарів з ідеологічних питань на всіх партійних рівнях, піддано чищенню низку наукових установ, а також Київський та Львівський університети. У Харкові знесено хату, де жив видатний український філософ і просвітник Г. Сковорода, та почато знищення цвинтаря, де було поховано багато визначних діячів української науки та культури.

1972—1974 рр. Політичні репресивні процеси проти українських дисидентів, зокрема проти Чортківської групи В. Мармуса та Ст. Сапеляка (сім осіб засуджено), Харківської групи (засуджено дев’ять осіб, з них А. Здорового — сім років, І. Кравціва — п’ять років).

Загалом заарештовано було за два роки кілька тисяч осіб. Заарештовані, яких не засудили, були звільнені з роботи або по­нижені у посадах. У ці роки були засуджені: Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба, В. Стус, Ігор та Ірина Калинці, Н. Світлична, В. Чорновіл, С. Шабатура, О. Мешко, О. Попович, І. Кандиба, Л. Лук’яненко, В. Романюк, І. Гель, повторно Ю. Шухевич і т.д.

1973 р. Заборона відзначати ювілей твору І. Котляревського «Енеїда».

1974 р. Постанова ЦК КПРС «Про підготовку до 50-річчя створення

СРСР», де вперше проголошуються створення «нової історичної спільноти — радянського народу», офіційний курс на денаціоналізацію.

1975 р. Нова цензура «Кобзаря» Тараса Шевченка.

1978 р. Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках» (т. зв. «Брежнєвський циркуляр»).

1978 р., січень. На Чернечій (Тарасовій) горі у Каневі спалив себе Олекса Гірник (з Калуша) на знак протесту проти русифікації України.

 

1979 р. Ташкентська конференція «Російська мова — мова дружби і співпраці народів СРСР», накреслила нові заходи щодо російщення неросійських народів. Зокрема, «рекомендувалося» ширше впроваджувати російську мову в дошкільні заклади (як наслідок — українські дитячі садки практично зникли), російською мовою провадити позакласну й позашкільну роботу, «сприяти» тому, щоб студенти писали по-російському свої реферати, доповіді, курсові та дипломні праці, а також звіти про виробничу й педагогічну практику. Так само «рекомендувалося», щоб у тих ВНЗ, де національна мова ще якось функціонувала (наприклад, у Західній Україні), російською, починаючи з 2—3-х курсів, читалися суспільні, загальноосвітні та спеціальні дисципліни. Показово, що для контролю виконання цієї «реко­мендації» Міністерство вищої та середньої спеціальної освіти УРСР запро­вадило навіть спеціальну форму звітності, що зобов'язувала ректорів регулярно подавати Міністерству «перелік спеціальних дисциплін, які викла­даються російською мовою» на кожному з факультетів керованого ними навчального закладу.

1979 р. Під Львовом вбито композитора-співака Володимира Івасюка, пісні якого мали виразно український національний колорит. Досі цей зрочин не розкрито.

1983 р. Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про додаткові заходи з поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік» (так званий «Андроповський указ»).

1984 р. Наказ Міністерства культури СРСР про переведення діловодства в усіх музеях Радянського Союзу на російську мову. Початок в УРСР виплат підвищеної на 15% зарплатні вчи­телям російської мови (порівняно з учителями української мови).

1984—1985 рр. У концтаборах було замордовано Юрія Литвина, Ва­лерія Марченка, Василя Стуса, Олексу Тихого.

1989 р. Постанова ЦК КПРС про «законодавче закріплення російсь­кої мови як загальнодержавної».

1990 р. Прийняття Верховною Радою СРСР Закону про мови народів СРСР, де російській мові надавався статус офіційної.

1993—1995 рр. Посилення антиукраїнського терору в освіті, куль­турі, засобах інформації. Вбито кілька десятків активістів національних українських партій та організацій у різних містах України, зокрема голову секретаріату Руху Михайла Бойчишина, спалено хату-музей Тараса Шевченка. Жодного злочинця по цих справах не було засуджено і навіть не заарештовано.

1994 р. Намагання надати російській мові статус офіційної в незалежній, вільній, суверенній, самостійній Україні. Заява Президента України Л. Кучми про його намір внести поправки до чинного законодавства з метою надання російської мові статусу державної.

1994 р. Намагання надати російській мові статус офіційної в незалежній, вільній, суверенній, самостійній Україні. Заява Президента України Л. Кучми про його намір внести поправки до чинного законодавства з метою надання російської мові статусу державної.

Як наслідок — призупинення відновлення українських шкіл, переве­дення частини українських класів та шкіл на російську мову навчання.

1995 р. Міністерство національностей України розробило напівтаємний «Проект державної програми... розвитку російської куль­тури в Україні до 2000 року», в якій одна з „національних меншин” отриму­вала більші права, ніж українці. Алмати (Казахстан) - спільний науковий простір (тобто російський) для СНД.

1995 р. травень. У Харкові керована С. Кушнарьовим місцева влада відкри­ла пам'ятник україно жеру маршові Г. Жукову, який у кінці війни підписав наказ про виселення з України всіх українців.

1995 р. травень. У Харкові керована С. Кушнарьовим місцева влада відкри­ла пам'ятник україно жеру маршові Г. Жукову, який у кінці війни підписав наказ про виселення з України всіх українців.

18 липня 1995 р. Неспровоковане звіряче побиття українців у Києві (кілька душ загинуло, десятки покалічено) під час похоронної процесії святійшого Патріарха Київського і Всієї України Володимира (Романюка). Озброєні омонівці кидалися на беззбройних людей з криками «бєй хохлов!», топтали і шматувати державні прапори. До відпові­дальності нікого не було притягнуто.

12 вересня 1995 р. Заборона української організації УНА-УНСО без суду. Озброєні Москвою козаки та антиукраїнські організації, які відкрито домагаються ліквідації Державної Незалежності Руси-України, владою не забороняються.

Почато видання паспортів, написаних українською та російською мовами. З метою деморалізації та духовного виродження населення, особливо молоді, влада дозволяє розповсюджувати тисячі книг, демонструвати сотні кінострічок, які проповідують і насаджують порнографію, ненависть, насильство. Немов би виконуючи ре­комендації Полтавського губернатора фон Баґовута, Росія завалює Україну шовіністичними газетами, які продаються за безцінь; прямо або че­рез підставних осіб фінансуються російськомовні газети, радіо й телебачення в Україні, які не приховують своєї протиукраїнської спрямованості за поту­рання всіх урядів та президентів «незалежної» України.

1996 р., січень «Велике беззаконня діється у Харкові... Таємно збирають підписи під «референдумом» про новий Радянсь­кий Союз та про те, щоб Україну туди залигати. Ця «діяльність» ведеться старими комуністами-маразматиками... Хто відмовляється давати підпис, вони погрожують і лають, кажуть: “всё равно Россия завоюет Украину, і ми перебъём хохлов по одному”».

1996 р. Подальша криміна-лізація правоохоронних органів.

1998—2001р.р. У зв'язку з інформаційною революцією 90-х років російщення України відбувається ще інтенсивнішими методами, ніж за часів Валуєвщини. Інформаційний простір України майже повністю зрусифікований. Неукраїнська, а часом антиукраїнська політика урядів України призвела до того, що державну мову з української преси витіснила мова сусідньої країни, і співвідношення між україномов­ною та російськомовною пресою складає 1:10. Зате Україна посідає перше міс­це (!) у світі за рівнем оподаткування власної книги — 28%.

1998—2001р.р. У зв'язку з інформаційною революцією 90-х років російщення України відбувається ще інтенсивнішими методами, ніж за часів Валуєвщини. Інформаційний простір України майже повністю зрусифікований. Неукраїнська, а часом антиукраїнська політика урядів України призвела до того, що державну мову з української преси витіснила мова сусідньої країни, і співвідношення між україномов­ною та російськомовною пресою складає 1:10. Зате Україна посідає перше міс­це (!) у світі за рівнем оподаткування власної книги — 28%.

Унікальне за своїм цинізмом явище світового масштабу — нищення української мови! Тим часом прогресивний світ зовсім інакше дивиться на це. Так, у Франції за допомогою комп'ютеризації було встановлено, що українська мова є однією з найстаріших слов'янських мов і однією з найкращих світових. Мудра Японія, яка після Другої світової війни, будучи переможеною, всі зусилля й фонди надала освіті і за кілька десятиріч стала однієї з найрозвиненіших держав. Довідавшись про таку вагомість української мови для розвитку світової культури, Японія запровадила її вивчення в Токійському.

  Как нацики умеют соринки замечать в чужих глазах, вначале бревна со своих повытаскивайте. "Мир Вашему дому!"

Ознайомтеся з російськими соринками в українському оці.

Прочитай і передай іншим

Документи про заборону української мови (XVII – XX ст.)

Матеріали підібрала Ніна Вірченко, доктор фізико-математичних наук, професор НТУУ “КПІ”, академік АН ВШ України, заслужений працівник освіти України 

У світовій історії жодна мова не зазнала такого страшного нищення від сусідів-ворогів, як українська. Вдалося відшукати низку документів, які у хронологічній послідовності засвідчують нищення української мови поляками, росіянами і більшовиками-комуністами

Згадаємо лише окремі моменти з минулого та недалекого сучасного.

1626 р. Київський митрополит Йосиф Краківський склав акафіст до Св. Варвари. Москва дозволила, але за умови його перекладу російською мовою. Синод наказав Київському митрополитові позбирати з усіх церков України книги старого українського друку, а замість них завести московські видання.

1627 р. Указом царя Михайла (першого з династії Романових) та патріарха Московського Філарета, що був його батьком і співправителем, наказано було книги українського друку зібрати й спалити.

1662 р. Наказ царя Олексія з подання патріарха Московського спалити в державі геть усі примірники надрукованого в Україні «Учите­льного Євангелія» К. Ставровецького.

1667 р. Андрусівська угода. Укладаючи договори з поляками, цар Олексій ставив такі вимоги стосовно українських книг, їх ав­торів та видавців: «Все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники, или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были, и впредь чтобы крепкий заказ был бесчестных воровских [таку назву дано українським книжкам. – Н.В.] книг никому с наших королевского величества подданых нигде не печатать под страхом смертной казни».

1669 р. Після Люблінської унії — гоніння на українські книжки, надруковані на території, підвладній Польському королівству.

1672 р. Указ про заборону тримати в себе вдома на території Польщі відкрито чи таємно українську книгу.

1677 р. Наказ патріарха Іоакима видерти з українських книжок ар­куші «не сходные с книгами московскими».

1689 р. Заборонено Києво-Печерській Лаврі друкувати книги без патріаршо­го дозволу: «... к нам первее неприслав, отнюдь бы вам не дерзати таковых книг новослагаемых печатати...» обмеженнями чи забороною книгодру­кування Московія намагалася понизити рівень освіти та науки в Україні, знищити національний дух у культурі, побуті, суспільних відносинах. «Первая цензура в России была заведена специально для изданий малорус ской печати», - так було визнано в Указі 1905 р. «Об отмене стеснений малорусскаго печатного слова».

1690 р. Засудження й анафема Собору РПЦ на «киевския новыя книги» П. Могили, К. Ставровецького, С. Полоцького, Л. Барановича, А. Радзивиловського та інших.

1693 р. Лист патріарха Московського до Києво-Печерської Лаври про заборону будь-яких книг українською мовою.

1696 р. Ухвала Польського Сейму про запровадження польської мо­ви в судах і установах Правобережної України.

1709 р. Цар Петро І примусив скоротити число студентів Києво-Могилянської академії з 2000 до 161, а кращим науково-просвітницьким силам звелів перебратися з Києва до Москви. Серед них були Інокентій Гізель, Іоанникій Галятовський, Лазар Баранович, Дмитро Ростовський (Туптало), Стефан Явор-ський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та багато інших. Вони віді­грали головну роль у розвитку культурного життя тодішньої Московії.

Указ про обов'язковість цензурування до друку українських книжок у Москві. «Українці принесли з собою всю свою велику культуру, її вплив одбився на Москві на всьому житті: будівлі, малюванні, одежі, співах, музиці, звичаях, на праві, літературі і навіть на самій московській мові. Все життя складалося тоді так, що ставало неможливим прожити без українця. Вся­ких ремісників доставали з України» (І. Огієнко. «Українська культура»).

1713 р. Московія наказом Петра І привласнює собі нашу назву Русь (грецька назва Руси звучить як «Росія»). У такий спосіб завжди ворожі до Руси-України московити, основу яких складали угро-фінські та тюркські племена, підміною понять, тобто шахрайством, привласнюють собі нашу тисячолітню історичну та духовну спадщину.

1720 р. Наказ царя Петра І: «В Киево-Печерской и Черниговской типографиях вновь книг никаких не печатать... старые книги справливать прежде печати, дабы... особливого наречия в оных не было». 20 грудня 1720 р. Петро І видав указ київському губернському князю Голіцину, щоб «...во всех монастырях, остающихся в Российском государстве, осмотреть и забрать древние жалованные грамоты и другие куртиозные письма оригинальные, а также книги исторические, рукописные и печатные».

1721 р. Наказ про цензурування українських книжок.

1724 р. Московська цензура наклала тисячу рублів штрафу на архі­мандрита Києво-Печерської Лаври за те, що там була надрукована церковна книга «Триодь» «не совсем с великороссийским сходная». Чернігівську друкар­ню Синод наказав перевести в Москву, тобто просто загарбав.

1729 р. Наказ Петра II переписати з української мови на російську всі державні постанови і розпорядження.

1740 р. Російська імператриця Анна Іванівна створила прав­ління гетьманського уряду під керівництвом московського князя Олексія Шаховського і запровадила російську мову в діловодстві на території Укра­їни. Переписи 1740 - 1748 рр. свідчать, що в семи полках Гетьманщини було більше тисячі шкіл, і майже всі з них із викладанням українською мовою. У 1804 р. було видано царський указ, яким заборонялося навчання українською мовою. Результати національного гніту одразу позначились на стані освіти в Украї­ні: уже перепис 1897 р. показував, що на 100 осіб було лише 13 письменних.

1748 р. Наказ Петербурзького Синоду Київському митрополитові Самуїлу Мило-славському запровадити в Києво-Могилянській академії та в усіх школах України викладання російської мови, в результаті чого на Лівобережжі зникло 866 українських шкіл.

1750 р. Після скасування Канцелярії міністерського правління ма­лоросійських справ у м. Глухові з неї вилучено та перевезено до Росії спра­ви таємного діловодства. Документи архіву Запорозької Січі, знайдені під час «розорення Січі генерал-поручиком Текелією у скрині під престолом січової церкви», опинились у Московському відділенні загального архіву Головного штабу.

1755, 1766, 1775, 1786 рр. Заборони Синоду друку­вати українські книжки. Протягом другої половини 18 сторіччя та першої полови­ни 19-го сторіччя видавнича справа в Україні була спаралізована. Як наслідок, у 1847 р. в Україні була надрукована лише одна книжка, у 1848 — 3, 1849 — 2, 1850 — 1, 1851 — 2, 1856 — 5.

1759 р. Синод видав розпорядження вилучити з шкіл україн­ські букварі.

1763 р. Указ Катерини II про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.

1764 р. Інструкція Катерини II князеві О. Вяземському про русифікацію України, Прибалтики, Фінляндії та Смоленщини, «якщо розумні люди будуть обрані начальниками цих провінцій. Коли ж у Малоросії не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб час і назва гетьманів зникли...» Скасування Катериною II українського гетьманства, а з ним — ліквідація українських навчально-культурних закладів та усунення від влади українськомовних чиновників.

1764 р. Ліквідація Катериною II козацького устрою на Слобожанщині та козацьких шкіл.

1765 р. Синод видав суворий указ Києво-Печерській Лаврі друкувати лише ті книги, які в московській друкарні друкуються і схвалені Синодом.

1769 р. Заборона Синоду РПЦ друкувати та використовувати украї­нські букварі. Наказ Синоду, за яким українські книжки по церквах було замінено московськими.

1775 р. Зруйнування Запорозької Січі та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.

13 березня 1777 р. Помирає від переслідувань та злигоднів гені­альний український композитор, академік Болонської музичної академії Максим Березовський (нар. 1745 р. у Глухові). Після цього царська влада за­бороняє виконувати твори Березовського й знищує багато його рукописів.

1780—1783 рр. Перше закріпачення українських селян на окупованих Росією землях Руси-України. (Порівняйте: в 1771 р. у Криму татари ска­сували рабство; 1780 р. в Австрійській імперії було скасовано панщину). 1780 р. Спалення книгозбірні Києво-Могилянської академії, що зби­ралася понад 150 років і була однією з найбагатших бібліотек Руси-України.

1780—1783 рр. Перше закріпачення українських селян на окупованих Росією землях Руси-України. (Порівняйте: в 1771 р. у Криму татари ска­сували рабство; 1780 р. в Австрійській імперії було скасовано панщину).

1780 р. Спалення книгозбірні Києво-Могилянської академії, що зби­ралася понад 150 років і була однією з найбагатших бібліотек Руси-України.

1782 р. Катерина II створила комісію для заведення в Росії на­родних училищ, завданням якої було запровадження єдиної форми викладання російської мови в усіх навчальних закладах імперії.

1784 р. За розпорядженням Синоду митрополит Київський наказав, аби в усіх церквах дяки та священики читали молитви та правили службу Божу «голосом, свойственным российскому наречию». Синод наказує митрополитові Київському та Галицькому Самуїлу карати студентів та звільняти з роботи викладачів Києво-Могилянської академії за вживання неросійської мови.

1784 р. Наказ Катерини II по всіх церквах імперії правити службу Божу російською мовою. Російську мову запроваджено в усіх школах України.

1785 р. Синод знову наказує митрополитові Київському контролю­вати Лаврську друкарню, щоб ніякої різниці з московським виданням не було, а в Києво-Могилянській академії негайно запровадити систему на­вчання, узаконену для всієї імперії.

1789 р. Розпорядження Едукаційної комісії Польського Сейму про закриття всіх українських навчальних закладів.

У Петербурзі з ініціативи Катерини II видано «Порівняль­ний словник усіх мов», у якому українська мова значиться як російська, спотворена польською.

1808 р. Закриття «Студіум рутенум» — українського відділення Львівського університету.

1817 р. Запровадження польської мови в усіх народних школах Східної Галичини.

1833 р. Московські солдати за наказом з Петербурга в один і той же день конфіскували в усіх мечетях Криму письмові документи, книги, історичні манускрипти татарською, турецькою та арабською мовами, серед яких було багато матеріалів про стосунки Руси-України з південними народами. На центральних площах запалали багаття. «...У XVIII сторіччі Дике Поле затопило Крим новою хвилею варварів... Ці варвари — московити...» (поет Максиміліан Волошин).

1834 р. Заснування Київського університету з метою так званої русифікації „Юго-Западного края”.

1839 р. Ліквідація української греко-католицької Церкви на окупо­ваній Росією Правобережній Україні. Сотні християн і багато священиків було вбито, а 593 з них заслано до Сибіру. Замість них прислали московських «батюшок», чиновників-наглядачів у рясах.

1847 р. Розгром Кирило-Мефодіївського товариства і наказ цензо­рам суворо стежити за українськими письменниками, «не давая перевеса любви к родине над любовью к отечеству».

1847—1857 рр. Десятирічна солдатська каторга із «забороною ма­лювати і писати» геніального поета, маляра й мислителя Тараса Шевченка. А ось що написав про Тараса Шевченка «неістовий» «революційний демократ», В. Бєлінський у грудні 1847 р.: «Здравый смысл в Шевченкє должен видеть осла, дурака и подлеца... Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля — один на государя императора, другой — на государыню императрицу...».

1853 р. Покалічено видання «Літопису» Граб'янки.

1859 р. Міністерством віросповідань та наук Австро-Угорщини в Східній Галичині та Буковині українську абетку замінено латинською.

1862 р. Закриття на Наддніпрянщині безплатних недільних українських шкіл для до­рослих. Припинено видання українського літературного та науково-політичного журналу «Основа».

1863 р. Циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєва про заборону видання підручників, літератури та книг релігійного змісту українською мовою, якої «не было, нет и быть не может».

1863 р. Циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєва про заборону видання підручників, літератури та книг релігійного змісту українською мовою, якої «не было, нет и быть не может».

1864 р. Прийняття в Росії Статуту про початкову школу, за яким навчання має провадитись виключно російською мовою. Після судової реформи 1864 р. до Москви було вивезено з території України тисячі пудів архівних матеріалів. Згідно з обіжником Міністерства юстиції від 3 грудня 1866 р. туди потрапила велика кількість документів ліквідованих установ із Волинської, Київської, Катеринославської, Подільської, Херсон­ської та Чернігівської губерній.

1869 р. Запровадження польської мови як офіційної в закладах освіти й адміністрації Східної Галичини. Закон, згідно з яким чиновникам усіх відомств у Російській імперії призначалася значна доплата за русифікацію.

1870 р. Роз'яснення міністра освіти Росії Д. Толстого про те, що «кінцевою метою освіти всіх інородців, незаперечно повинно бути зросійщення».

1874 р. В Росії запроваджено статут про початкові народні школи, в якому підтверджено, що навчання має провадитись лише російською мовою.

1876 р. Імператор Олександр II видав Емський указ ... Як наслідок, за понад 100 років з України у такий спосіб було висе­лено кілька мільйонів української інтелігенції, а в Україну “відряджено” сті­льки ж росіян.

1876 р. Імператор Олександр II видав Емський указ про заборону ввозити до Росії будь-які книжки і брошури, написані «малоросійським наріччям», друкувати оригінальні твори та переклади українською мовою, влаштовувати сценіч­ні вистави, друкувати українські тексти до нот і виконувати украї­номовні музичні твори. Указ про зобов'язання «прийняти як загальне правило», щоб в Україні призначалися вчителі-московити, а українців спроваджувати на учительську роботу в Петербурзькому, Казанському й Оренбурзькому округах. Це «загальне правило» по суті діяло і за радянської влади - аж до проголошення Україною незалежності в 1991 р. Як наслідок, за понад 100 років з України у такий спосіб було висе­лено кілька мільйонів української інтелігенції, а в Україну “відряджено” сті­льки ж росіян.

1876—1880 рр. Українських учених та педагогів М. Драгоманова, П. Житецького та багатьох інших звільнили з роботи за наукові праці з українознавства, а П. Лободоцького — лише за переклад одного речення з Євангелія українською мовою.

«Немедленно выслать из края Драгоманова и Чубинского как неисправных і положительно вредных в крае агитаторов... с воспрещенмем въезда в Южн. губ. и столицы, под секретное наблюдение».

1881 р. Заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей української мовою.

1884 р. Заборона Олександром III українських театральних вистав у всіх „малоросійських губерніях”.

1888 р. Указ Олександра III про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами.

1889 р. У Києві на археологічному з'їзді дозволено читати реферати всіма мовами, крім українською.

1892 р. Заборона перекладати книжки українською мовою з російської.

1895 р. Заборона головного управління в справах друку видавати українські книжки для дітей.

1896 р. Б. Грінченко в одному з часописів писав: «Українські національні згадки, українську історію викинено з читанок шкільних... А замість історії вкраїнської скрізь історія московська викладається так, мов би вона нашому чоловікові рідна. Та ще й яка історія! Що стукнеш, то скрізь хвали та гімни земним божкам: Павлові, Миколі, Катерині, Петрові: хвали Суворовим, Корниловим, Скобелєвим і всій російській солдатчині! Тут усякі „подвиги" рабської вірности».

1900 р. і наступні роки. Цензура вилучає з текстів такі слова, як «ко­зак», «москаль», «Україна», «український», «Січ», «Запоріжжя» та інші, які мають український національно-символічний зміст.

1903 р. На відкритті пам'ятника І. Котляревському у Полтаві забо­ронено промови українською мовою.

1905 р. Кабінет міністрів Росії відхилив прохання Київського та Харківського університетів скасувати заборони щодо української мови. Ректор Київського університету відмовив 1400 студентам у відкритті чотирьох кафедр українознавства з українською мовою викладання, за­явивши, що університет — це «загальнодержавна інституція», і в його сті­нах не може бути жодної мови, крім російської.

1905 — 1912 рр. Міністерство освіти Російської імперії закрило 12 приватних гімназій, звільнило 32 директорів та 972 учителів, 822 учителів «перевело» до інших шкіл за намагання запровадити у викладанні українознавчу тематику.

 

1906 і 1907 рр. Закриття «Просвіти» в Одесі та Миколаєві.

1908 р. Через чотири роки після визнання Російською академією наук української мови таки “мовою” Сенат оголошує україномовну культурну й освітню діяльність шкідливою для імперії.

1910 р. Закриття за наказом уряду Столипіна всіх українських культурних товариств, видавництв, заборона читати лекції українською мовою, створювати будь-які неросійські клуби.

1910, 1911, 1914 рр. Закриття «Просвіти» у Києві, Чернігові, Катеринославі (Січеславі).

1911 р. Постанова VII дворянського з'їзду в Москві про російськомовну освіту й неприпустимість вживання інших мов у навчальних закладах Росії.

1914 р. Заборона відзначати 100-літній ювілей Тараса Шевченка; Указ Миколи II про заборону всієї української преси (у зв’язку з початком війни).

1914 - 1916 рр. Кампанія русифікації в окупованій Східній Галичині, заборона українського друку, освіти, Церкви.

1914 р. Доповідна записка полтавського губернатора фон Баґовута міністрові внутрішніх справ Російської імперії, яка дає найповніше уявлення про ставлення імперської влади до української проблеми в Україні. Ці настанови діяли за царів, генеральних секре­тарів і фактично не втратили сили й по сьогодні, за наявністю «незалежної» України. До 1917 р. всім чиновникам в Україні платили 50% надбавки до заробітної платні за «обрусение края».

ЗАМЕТКА

о докладе полтавского губернатора фон Багговута

Министру внутренних дел о мерах против украинского народа.

Привлекать на должности учителей по возможности только великороссов.

На должности инспекторов и директоров народных училищ назначать исключительно великороссов.

Всякого учителя, проявляющего склонность к украинскому, немедленно устранять.

Составить правдивую историю малорусского народа, в которой разъяснить, что «Украина» — зто «окраина» государства в былые времена.

Установить обязательные экскурсии учащихся всех учебных заведений в Москву, Нижний Новгород и другие исторические местности, но не в Киев.

Совершенно не допускать общеобразовательных курсов для учащихся.

Обратить особое внимание на сельское духовенство и его политические убеждения. Благочинных назначать с особым разбором. Во главе епархий ставить архиреев исключительно великороссов, притом твердых и энергичных. Оказать самое крутое давление на тех из священников, которые заражены украинофильством. Епархиальных наблюдателей за школами назначать исключительно из великороссов.

Обратить особое внимание на семинарии и ставить во главе их ректорами исклю­чительно великороссов, удаляя других. Учебный персонал должен быть исключительно из великороссов. За семинарии нужно взяться и искоренить гнездящийся в них дух украинства.

Необходимо субсидировать некоторые газеты в Киеве, Харькове, Полтаве, Екатеринославе и т.д. с целью борьбы против украинцев. В газетах доказывать тождество ве­ликороссов с украинцами и объяснить, что малорусский язык образовался путем полонизации в прежние времена русского языка. Разъяснить, что «украина» — означает окраину Польши и России и что никогда украинского народа не было. Доказывать необходимость великорусского языка как общегосударственного и литературного и что ма­лорусский, как простонародный, не имеет ни литературы, ни будущности.

Всеми способами искоренять употребление названий «украина», «украинский».

Стараться, чтобы евреи не примкнули к украинскому движению, выселять их из сельских местностей, не образовывать нових местечек и мешать экономическому росту еврейства.

Вообще не допускать на разные должности людей, которые когда-либо хотя бы в отдаленном прошлом имели соприкосновение с украинским элементом.

1916 р. Закриття колоніальною владою «Просвіти» в Кам'янець-Подільському.

1918 р. Звіряча розправа московсько-більшовицьких військ з 300 українськими героями — київськими гімназистами та студентами, що під Крутами стали на захист своєї вітчизни України. Майже всі юнаки полягли геройською смертю на полі бою, а захоплених у полон розстріляли. Перед розстрілом гімназист Григорій Пипський почав співати «Ще не вмерла України...», а за ним і всі приречені на смерть.

26 січня 1918 р. Захопивши Київ, московсько-більшовицькі інтер­венти за кілька днів розстріляли 5 тис. осіб, які розмовляли українською мо­вою, носили український національний одяг або у кого в хаті висів порт­рет Т. Шевченка...

За час перебування в Києві більшовики не тільки зруйнували багато будинків, але також зни­щили безцінні культурні, мистецькі, архітектурні та інші надбання й вимордували тисячі ні в чому невинних людей.

1919 р. Після завоювання України більшовиками — знищення національно свідомої частини населення та заборона всіх українських літературних, драматичних та усних творів, серед яких лише українських народ­них пісень — 300 тис. Ліквідація поляками Західно-Української Народної Республіки.

1921—1930 рр. Московські окупанти та промосковські шовіністич­ні сили в Україні чинять шалений опір відродженню української мови та українських культурних традицій, яке пустило глибоке коріння в роки Української національної революції. «Зачем возрождать допетровскую эпоху, зачем гальванизировать украинский язык, который покрылся уже прахом», повчав у Запоріжжі російський письменник Ф. Гладков. «Признання української мови як урядової могло би означати панування української буржуазії та куркульст­ва», - писав голова «українського» уряду X. Раковський.

1922 р. Ліквідація «Просвіти» на Кубані, в Зеленому Клину та в ін­ших місцях проживання українців в СРСР поза Україною. Голова ВЧК Ф. Дзержинський наказує виловити українсь­ких дітей-сиріт і знищити. Баржі з сиротами потоплено у Чорному морі. Проголошення частиною керівництва ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У «теорії» боротьби в Україні двох культур — міської (російської) та селянської (української), в якій повинна перемогти перша.

1922—1934 рр. Хвиля насильства проти неповторного і яскравого явища української та світової культури - кобзарства. Українські національ­ні музичні інструменти — кобзу, бандуру та ліру - оголошують націоналіс­тичними і знищують. Натомість в Україну завозять десятки тисяч примітивних («общепонятних») балалайок та гармошок. Кобзарі оголошу­ються жебраками і жорстоко переслідуються. «Багато кобзарів тоді пропало, - свідчив харківський кобзар Анатолій Парфиненко. — Кого ловили на базарі, кого — на помешканні. Де б вони не з'явилися, їх забирали». Щоб спотворити пам'ять та роль кобзарства, комуністи створюють капели бан­дуристів, які виконують пісні на замовлення та під контролем НКВС, а керівництво ними передається в руки чужинців. Так, Київську капелу очолюють спочатку росіянин Михайлов, а згодом Аронський та Берман, штатні агенти НКВС.

1924 р. Закон Польської республіки про обмеження вживання української мови в адміністративних органах, суді, освіті на підвладних поля­кам західно- українських землях.

Закон Румунського королівства про зобов'язання всіх «румунів», котрі «загубили матірну мову», давати освіту дітям лише в румунських школах.

 

1925 р. Остаточне закриття українського «таємного» університету в Львові.

1926 р. Лист Сталіна “Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У” з санкцією на боротьбу проти «національного ухилу», початок переслідування діячів «українізації».

1929—1930 рр. Арешти визначних діячів української науки, куль­тури, освіти, Церкви, харківський судовий процес над ними (процес «Спілки Визволення України»). На допиті одного з арештованих, В. Дурдуківського слідчий Соломон Брук сказав: «Нам надо украинскую интеллигенцию поставить на колени, это наша задача. Кого не поставим — перестреляем». У ці роки на території УСРР було заарештовано (і здебільшого розстріляно або відправлено на довгострокову каторгу в концтабори) понад 120 тис. українців, головним чином інтелігенції. До звільнен­ня і реабілітації дожили з них одиниці.

1929 р. Арешти українських науковців та духовенства, заміна їх російськомовними діячами.

1929—1930 рр. Арешти визначних діячів української науки, куль­тури, освіти, Церкви, харківський судовий процес над ними (процес «Спілки Визволення України»). На допиті одного з арештованих, В. Дурдуківського слідчий Соломон Брук сказав: «Нам надо украинскую интеллигенцию поставить на колени, это наша задача. Кого не поставим — перестреляем». У ці роки на території УСРР було заарештовано (і здебільшого розстріляно або відправлено на довгострокову каторгу в концтабори) понад 120 тис. українців, головним чином інтелігенції. До звільнен­ня і реабілітації дожили з них одиниці.

1930—1937 рр. Ліквідовано українські школи, сере­дні спеціальні та вищі навчальні заклади та факультети, закрито газети та видавництва поза межами України - на Кубані, в Сибіру, на Далекому Сході та інших землях, за­селених переважно українцями.

Постановление ЦК ВКП(б) и СНК Союза ССР о хлебозаготовках на Украине, Северном Кавказе и Западной области от 14 декабря 1932 г.:

„7... .а) выселить в кратчайший срок в северные области СССР из станицы Полтавской (Сев.Кавказ), как наиболее контрреволюционной, всех жителей ...и заселить эту станицу добросовестными колхозниками-красноармейцами, работающими в условиях малоземелья на неудобных землях в других краях, передав им все земли и озимые посевы, строения, инвентарь и скот выселяемых... д) немедленно перевести на Северном Кавказе делопроизводство советских и кооперативних органов «украинизированных» районов, а также все издающиеся газеты и журналы с украинского языка на русский как более понятный для кубанцев, а также подготовить и к осени перевести преподавание в школах на русский язык..., срочно проверить и улучшить состав работников школ в «украинизированных» районах”.

1932—1933 рр. Сплановано і здійснено за мовчазною згодою «світового співтовариства» акцію ліквідації українського народу. Свідоме знищення більшовицьким режимом українських се­лян організацію голодомору. Централізоване переселення росіян у вимерлі села України. В Україні, яка володіє 40% світового чор­нозему, умертвлено голодом до 10 мільйонів носіїв української мови, і саме се­лян, щоб зберегти зрусифіковане міське населення.

1933 р. Скасування в Румунії міністерського розпорядження від 31 грудня 1929 р., котрим дозволялося кілька годин української мови на тиждень у школах з більшістю учнів-українців.

Телеграма Сталіна про припинення українізації і знищення більшості українських письменників. З українського правопису вилучено літеру «Ґ».

1933—1941 рр. Тотальне знищення та арешт 80% української інтелігенції російською окупаційною владою: інженерів, науковців, письменників, лікарів, вчителів тощо. До 1938 р. друкувалося 259 українських письменників, після 1938 р. — лише 36. З 223 зниклих письменників лише семеро померли своєю смертю. Решту розстріляно, запроторено до концта­борів або іншими репресивними заходами вилучено з літератури. Таких масових убивств, як у 30-х роках в Україні, історія ще не знала. Кагановичі, постишеви, хатаєвичі, бруки мільйонами вбивали україн­ців лише за те, що вони були українцями. Це був геноцид, організований і здійснюваний комуністами, які в 1917 р. захопили владу в Російській ім­перії. Україну було перетворено на суцільний концтабір.

1933—1941 рр. Тотальне знищення та арешт 80% української інтелігенції російською окупаційною владою: інженерів, науковців, письменників, лікарів, вчителів тощо. До 1938 р. друкувалося 259 українських письменників, після 1938 р. — лише 36. З 223 зниклих письменників лише семеро померли своєю смертю. Решту розстріляно, запроторено до концта­борів або іншими репресивними заходами вилучено з літератури. Таких масових убивств, як у 30-х роках в Україні, історія ще не знала. Кагановичі, постишеви, хатаєвичі, бруки мільйонами вбивали україн­ців лише за те, що вони були українцями. Це був геноцид, організований і здійснюваний комуністами, які в 1917 р. захопили владу в Російській ім­перії. Україну було перетворено на суцільний концтабір.

1934 р. Спеціальне розпорядження міністерства виховання Румунії про звільнення з роботи «за вороже ставлення до держави і румунського народу» всіх українських учителів, які вимагали повернення до школи української мови.

30 роки й пізніше: Заборона писати українські, національні за змістом, мистецькі та художні твори, досліджувати і вивчати справ­жню історію України, згадувати про голодомори. Історія і вся україн­ська культура зобов'язані були звеличувати СРСР, загарб­ницьку політику і жорстокість комуністів, керува­тися фальшивою імперською концепцією «єдності трьох братніх слов’янських народів»: розглядати росіян, як «старшого брата». Істориків, письменників, діячів культури радянська влада жорстоко переслідувала, їхні твори заборонялись або знищувались. Так, було спалено наклад книги «Хортиця в героїці і легендах», а автора М. Киценка звільнено з посади. Зазнали утисків і гонінь історики М. Брайчевський, Я. Дашкевич, поет В. Сосюра, композитор К. Данькевич, письменник та кінорежисер О. Довженко і багато інших. На­саджувана система освіти та виховання була спрямована на те, щоб українцям прищеплювати відчуття меншовартості, відразу до борців за визволення України від окупантів, зневагу до українських націона­льних героїв, зокрема І. Мазепи, С. Петлюри, Є. Коновальця. Імена визначних наших діячів науки, культури, церкви (М. Грушевський. І. Пулюй, С. Єфремов, В. Винниченко, Г. Хоткевич, І. Багряний, О. Ольжич, А. Шептицький та багато інших) замовчувались, або якщо згадувались, то в негативно­му висвітленні.

1937 р., листопад. На відзначення 20-річчя приходу комуністів до влади на Соловках було розстріляно понад тисячу діячів української культури .

1937 р., листопад. На відзначення 20-річчя приходу комуністів до влади на Соловках було розстріляно понад тисячу діячів української культури .

1938 р. Постанова РНК і ЦК ВКП(б) «Про обов'язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей».

1939 р. Перепис населення Кубані показав, що внаслідок голодомору, арештів і примусового виселення кількість українців там з 61,5% у 1926 р. зменшилася до 4%. Після «визволення» Західної України — закриття багатьох українських і відкриття російських шкіл.

1946 р. Постанова Ради Міністрів СРСР «Про затвер­дження українського правопису, наближеного до російського». Постанова ЦК ВКП(б) про «український буржуазний націо­налізм», унаслідок якої кілька тисяч представників української інтелігенції заслано до концтаборів («Ждановщина»). Гоніння на журнали «Україна», «Радянський Львів», «Дніпро», «Барвінок», «Перець». Головного редакто­ра журналу «Україна» Ю. Яновського звільнено з роботи.

1947 р. У Польщі операція «Вісла»: розселення частини українців з етнічних українських земель «урозсип» між поляками у західних районах країни задля при скорення їхньої полонізації. Депортація в Сибір населення Західної України. Вивезення загалу україн­ців до Сибіру не було здійснено тільки через нестачу вагонів.

1947 р. У Польщі операція «Вісла»: розселення частини українців з етнічних українських земель «урозсип» між поляками у західних районах країни задля при скорення їхньої полонізації.

Депортація в Сибір населення Західної України. Вивезення загалу україн­ців до Сибіру не було здійснено тільки через нестачу вагонів. «Чистка» серед діячів української культури з об­винуваченням їх у націоналізмі новопризначеним з Москви секретарем ЦК КП(б)У Л. Кагановичем. Арешт неповнолітнього (15 р.) сина командувача УПА генерала Шухевича — Юрія Шухевича. Видано таємну інструкцію (на 157 сторінках) про вилучення з книгозбірень та списання в макулатуру 3600 назв книжок, автори яких були названі українськими буржуазними націоналістами, ворогами народу. П'ятий параграф інструкції застерігав: «Особи, що загублять цей зведений список, підлягають притягненню до судової відповідальності».

1949 р. XXVI з'їзд КП(б)У вкотре засуджує український буржуазний націоналізм, погрожує українським діячам науки та культури, які ще залишилися на волі, вимагає від них таврувати «гнилу культуру буржуазного Заходу» й вихваляти «передову культуру» СРСР.

1951 р. Викриття газетою «Правда» — центральним органом ЦК ВКП(б), «націоналістичних ухилів» в українській літературі (вірш В. Сосюри «Любіть Україну», лібретто опери «Богдан Хмельницький» і т.д. ). Студенти Харківського університету відмовилися складати іс­пити російською мовою. Тоді 800 з них було репресовано, а 33 студентів на закритому засіданні суду було засуджено до смертної кари! І РОЗСТРІЛЯНО.

24 грудня 1958 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон, згідно з яким питання про те, вивчати чи не вивчати рідну мову в національних школах мають вирішувати батьки та самі учні. Останніх настійливо спонукували розв’язувати це питання з погляду так званої практичної доцільності (мовляв, для чого «перевантажувати» себе).

1958 р. Постанова Пленуму ЦК КПРС про перехід частини українських шкіл на російську мову викладання. Відповідну постанову прийняла і Верховна Рада УСРР.

1960—1980 рр. Масове закриття українських шкіл у Польщі та Румунії.

1960 р. Колоніальна адміністрація під назвою «ЦК компартії Укра­їни» вимагає від комуністів виховувати українців «у дусі любові й глибокої поваги до великого російського народу» і в нена­висті до свого, українського - «вести непримиренну боротьбу проти націо­налізму..., особливо українського буржуазного націоналізму».

1961 р. XXII з'їзд ЦК КПРС проголосив політику «злиття націй», що по суті означало тотальне зросійщення народів СРСР. («Слід з усією більшовицькою непримиренністю викорінювати навіть найменші прояви націоналістичних пережитків», тобто звичаї, мову, куль­туру поневолених народів).

1962 р. Репресії проти захисників української мови. ЦК компартії

України зобов'язує комуністів та місцеву адміністрацію «рішуче виступати проти консервативних традицій і звичаїв, проти будь-яких пережитків буржуазного націоналізму», найшкідливішими з яких, на думку влади, було знання рідної мови, потяг до ви­вчення своєї історії та культури.

1964 р. Агент КДБ пересипає фосфором і спалює частину приміщення Центральної Наукової Бібліотеки у Києві. На прилеглій території зазда­легідь була відключена вода, а пожежники приїхали лише через 4 години після підпалу. Вогонь знищив понад 600 тис. томів цінних українських архівних документів.

1964 р. Агент КДБ пересипає фосфором і спалює частину приміщення Центральної Наукової Бібліотеки у Києві. На прилеглій території зазда­легідь була відключена вода, а пожежники приїхали лише через 4 години після підпалу. Вогонь знищив понад 600 тис. томів цінних українських архівних документів.

1965 р. Хвиля політичних процесів проти «українських інакодумців (Б. та М. Горині, О. Заливаха, В. Мороз, М. Оса­дчий, А. Шевчук та ін.). У Харкові за протести проти закриття українських шкіл заарештовано А. Здорового.

1969 - 1979 рр. Серія загадкових пожеж у відділах україністики в бібліотеках Академії наук, музею «Софія Київська», у книгосховищі Видубицького монастиря у Києві, медичного інституту в Тернополі, Успенської церкви та Му­зею українського мистецтва у Львові. Аналогічні «загадкові» пожежі в цей час сталися у національних бібліотеках інших республік СРСР (Тарту, Са­марканд, Ашхабад), але не в Росії.

1970 р. Суд над авторами «Листа творчої молоді Дніпропетровсь­ка» з протестом проти російщення української культури. Наказ Міністерства освіти СРСР про написання і захист дисертацій лише російською мовою. Затвердження тільки в Москві. Ситуація нерідко доходила до абсурду: російською мовою мусили виконуватися та захи­щатися навіть дисертації з питань української мови та літератури.

1972 р. Заборона партійними органами відзначати ювілей музею І. Котляревського в Полтаві. «За недостатню боротьбу з націоналістичними проявами» усунуто від партійного керівництва першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста (критика партійними цензорами його книжки під назвою «Україна наша радянсь­ка», в якій прославлялося запорозьке козацтво), звільнено з Вищої партій­ної школи при ЦК КПУ 34 викладачів разом з її директором, заборонено книги майже сотні авторів, звільнено чверть секретарів з ідеологічних питань на всіх партійних рівнях, піддано чищенню низку наукових установ, а також Київський та Львівський університети. У Харкові знесено хату, де жив видатний український філософ і просвітник Г. Сковорода, та почато знищення цвинтаря, де було поховано багато визначних діячів української науки та культури.

1972—1974 рр. Політичні репресивні процеси проти українських дисидентів, зокрема проти Чортківської групи В. Мармуса та Ст. Сапеляка (сім осіб засуджено), Харківської групи (засуджено дев’ять осіб, з них А. Здорового — сім років, І. Кравціва — п’ять років).

Загалом заарештовано було за два роки кілька тисяч осіб. Заарештовані, яких не засудили, були звільнені з роботи або по­нижені у посадах. У ці роки були засуджені: Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба, В. Стус, Ігор та Ірина Калинці, Н. Світлична, В. Чорновіл, С. Шабатура, О. Мешко, О. Попович, І. Кандиба, Л. Лук’яненко, В. Романюк, І. Гель, повторно Ю. Шухевич і т.д.

1973 р. Заборона відзначати ювілей твору І. Котляревського «Енеїда».

1974 р. Постанова ЦК КПРС «Про підготовку до 50-річчя створення

СРСР», де вперше проголошуються створення «нової історичної спільноти — радянського народу», офіційний курс на денаціоналізацію.

1975 р. Нова цензура «Кобзаря» Тараса Шевченка.

1978 р. Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках» (т. зв. «Брежнєвський циркуляр»).

1978 р., січень. На Чернечій (Тарасовій) горі у Каневі спалив себе Олекса Гірник (з Калуша) на знак протесту проти русифікації України.

 

1979 р. Ташкентська конференція «Російська мова — мова дружби і співпраці народів СРСР», накреслила нові заходи щодо російщення неросійських народів. Зокрема, «рекомендувалося» ширше впроваджувати російську мову в дошкільні заклади (як наслідок — українські дитячі садки практично зникли), російською мовою провадити позакласну й позашкільну роботу, «сприяти» тому, щоб студенти писали по-російському свої реферати, доповіді, курсові та дипломні праці, а також звіти про виробничу й педагогічну практику. Так само «рекомендувалося», щоб у тих ВНЗ, де національна мова ще якось функціонувала (наприклад, у Західній Україні), російською, починаючи з 2—3-х курсів, читалися суспільні, загальноосвітні та спеціальні дисципліни. Показово, що для контролю виконання цієї «реко­мендації» Міністерство вищої та середньої спеціальної освіти УРСР запро­вадило навіть спеціальну форму звітності, що зобов'язувала ректорів регулярно подавати Міністерству «перелік спеціальних дисциплін, які викла­даються російською мовою» на кожному з факультетів керованого ними навчального закладу.

1979 р. Під Львовом вбито композитора-співака Володимира Івасюка, пісні якого мали виразно український національний колорит. Досі цей зрочин не розкрито.

1983 р. Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про додаткові заходи з поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік» (так званий «Андроповський указ»).

1984 р. Наказ Міністерства культури СРСР про переведення діловодства в усіх музеях Радянського Союзу на російську мову. Початок в УРСР виплат підвищеної на 15% зарплатні вчи­телям російської мови (порівняно з учителями української мови).

1984—1985 рр. У концтаборах було замордовано Юрія Литвина, Ва­лерія Марченка, Василя Стуса, Олексу Тихого.

1989 р. Постанова ЦК КПРС про «законодавче закріплення російсь­кої мови як загальнодержавної».

1990 р. Прийняття Верховною Радою СРСР Закону про мови народів СРСР, де російській мові надавався статус офіційної.

1993—1995 рр. Посилення антиукраїнського терору в освіті, куль­турі, засобах інформації. Вбито кілька десятків активістів національних українських партій та організацій у різних містах України, зокрема голову секретаріату Руху Михайла Бойчишина, спалено хату-музей Тараса Шевченка. Жодного злочинця по цих справах не було засуджено і навіть не заарештовано.

1994 р. Намагання надати російській мові статус офіційної в незалежній, вільній, суверенній, самостійній Україні. Заява Президента України Л. Кучми про його намір внести поправки до чинного законодавства з метою надання російської мові статусу державної.

1994 р. Намагання надати російській мові статус офіційної в незалежній, вільній, суверенній, самостійній Україні. Заява Президента України Л. Кучми про його намір внести поправки до чинного законодавства з метою надання російської мові статусу державної.

Як наслідок — призупинення відновлення українських шкіл, переве­дення частини українських класів та шкіл на російську мову навчання.

1995 р. Міністерство національностей України розробило напівтаємний «Проект державної програми... розвитку російської куль­тури в Україні до 2000 року», в якій одна з „національних меншин” отриму­вала більші права, ніж українці. Алмати (Казахстан) - спільний науковий простір (тобто російський) для СНД.

1995 р. травень. У Харкові керована С. Кушнарьовим місцева влада відкри­ла пам'ятник україно жеру маршові Г. Жукову, який у кінці війни підписав наказ про виселення з України всіх українців.

1995 р. травень. У Харкові керована С. Кушнарьовим місцева влада відкри­ла пам'ятник україно жеру маршові Г. Жукову, який у кінці війни підписав наказ про виселення з України всіх українців.

18 липня 1995 р. Неспровоковане звіряче побиття українців у Києві (кілька душ загинуло, десятки покалічено) під час похоронної процесії святійшого Патріарха Київського і Всієї України Володимира (Романюка). Озброєні омонівці кидалися на беззбройних людей з криками «бєй хохлов!», топтали і шматувати державні прапори. До відпові­дальності нікого не було притягнуто.

12 вересня 1995 р. Заборона української організації УНА-УНСО без суду. Озброєні Москвою козаки та антиукраїнські організації, які відкрито домагаються ліквідації Державної Незалежності Руси-України, владою не забороняються.

Почато видання паспортів, написаних українською та російською мовами. З метою деморалізації та духовного виродження населення, особливо молоді, влада дозволяє розповсюджувати тисячі книг, демонструвати сотні кінострічок, які проповідують і насаджують порнографію, ненависть, насильство. Немов би виконуючи ре­комендації Полтавського губернатора фон Баґовута, Росія завалює Україну шовіністичними газетами, які продаються за безцінь; прямо або че­рез підставних осіб фінансуються російськомовні газети, радіо й телебачення в Україні, які не приховують своєї протиукраїнської спрямованості за поту­рання всіх урядів та президентів «незалежної» України.

1996 р., січень «Велике беззаконня діється у Харкові... Таємно збирають підписи під «референдумом» про новий Радянсь­кий Союз та про те, щоб Україну туди залигати. Ця «діяльність» ведеться старими комуністами-маразматиками... Хто відмовляється давати підпис, вони погрожують і лають, кажуть: “всё равно Россия завоюет Украину, і ми перебъём хохлов по одному”».

1996 р. Подальша криміна-лізація правоохоронних органів.

1998—2001р.р. У зв'язку з інформаційною революцією 90-х років російщення України відбувається ще інтенсивнішими методами, ніж за часів Валуєвщини. Інформаційний простір України майже повністю зрусифікований. Неукраїнська, а часом антиукраїнська політика урядів України призвела до того, що державну мову з української преси витіснила мова сусідньої країни, і співвідношення між україномов­ною та російськомовною пресою складає 1:10. Зате Україна посідає перше міс­це (!) у світі за рівнем оподаткування власної книги — 28%.

1998—2001р.р. У зв'язку з інформаційною революцією 90-х років російщення України відбувається ще інтенсивнішими методами, ніж за часів Валуєвщини. Інформаційний простір України майже повністю зрусифікований. Неукраїнська, а часом антиукраїнська політика урядів України призвела до того, що державну мову з української преси витіснила мова сусідньої країни, і співвідношення між україномов­ною та російськомовною пресою складає 1:10. Зате Україна посідає перше міс­це (!) у світі за рівнем оподаткування власної книги — 28%.

Унікальне за своїм цинізмом явище світового масштабу — нищення української мови! Тим часом прогресивний світ зовсім інакше дивиться на це. Так, у Франції за допомогою комп'ютеризації було встановлено, що українська мова є однією з найстаріших слов'янських мов і однією з найкращих світових. Мудра Японія, яка після Другої світової війни, будучи переможеною, всі зусилля й фонди надала освіті і за кілька десятиріч стала однієї з найрозвиненіших держав. Довідавшись про таку вагомість української мови для розвитку світової культури, Японія запровадила її вивчення в Токійському.

Це майже все "висмоктано з пальця" або ще із чогось... Історію треба пам'ятати, а не смакувати нею...

Зараз як ніколи відкривається простір для розвитку української культури.  Тільки не такої, як у "запорожской сечі" з п'яним гигиканієм і матюками, як у "Листі запорожців турецькому султану", а нормальної, з ритуалами і традиціями, які сіють добро, а не слюни на зразок "думи мої, думи... лихо мені з вами..."

Знову пальцем у небо... Знову брехня...

А якщо ви писали б нормальні книжки, а не про голодомор та ще якісь історії на тему "обнять і плакать...", то все було б гаразд. 

Боже, скільки місця в ефірі зайняв "Українець"... Написав би щось своє і розумне, ато цитує якісь хрестоматії, написані "науковцями" типу Іванущенка і Карпенка...

З перекрученням фактів і відвертою брехнею, розрахованою на пенсіонерів з "Просвіти" і малограмотних хлопців із "Свободи".

Українець

Голова ВЧК Ф. Дзержинський наказує виловити українсь­ких дітей-сиріт і знищити. Баржі з сиротами потоплено у Чорному морі.

Какой негодяй, этот Дзержинский Карабас! Что вытворял! Ловил наших украинских детишек и уничтожал! Топил, видно, в Чорном море или бросал в колодцы с ледяной водой. Ганьба Дзержинскому Карабасу Эдмундовичу! Слава Украине!

  Обидно за детей, но они ГАДЫ и все безработных зныщили. Слава свободе!!!

Вот именно1 Представляешь, люди отдыхали, были свободны, а Карабас этот, Дзержинский. погнал их на работу! Каналы строить!! Во, бестия! Дружок он Ульянова В., между прочим.

Поддержим же украинца в его праведном гневе.

А зачем мне представлять, я каждый день вижу "отдыхающих" людей и сердце кровью обливается. Но ведь чьи-то сердца радуются от того что они их БОМЖАМИ сделали и это люди правящей СИСТЕМЫ. Я удивляюсь тем людям, которые не ОЩУЩАЮТ бесконечности своей жизни.  Люди, ради чего живете????

Мозговой, несмотря на свое похфессорское звание больной на голову по полной. В жизни у мужика не сложилось вот и ищет воноватых. А национализм для таких - это как раз то что нужно.

Не сказал бы. У Мозговых в роду все мозговитые.

ню-ню.. сын у него вобще сатанист какой-то

В смысле, состоит в какой-то нетрадиционной секте?

українець

Про війну мовою.

Якщо подивитися один з передвоєнних переписів населення СССР, то приверне увагу, що у Бєлгородській та Воронізькій області українцями себе називали 70 та 40 % населення. Про володіння українською мовою засвідчували ще більше людей. Всього це було близько півтора мільйони осіб.

Зараз на цих етнічних українських землях українцями себе вже майже ніхто не називає, а останнє покоління українською мовою вже не користується.

Сталося так тому, що росіяни закрили на цих територіях всі українські навчальні та культурні заклади, засоби інформації – все українське. Звузили ореол української мови до мінімуму.

Нашим братам-росіянам тепер можуть заздрити всі окупанти світу. Не витративши жодної копійки, не втративши в бою жодної людини вони додали до свого народу півтори мільйони порівняно якісного населення зразу та мінімум ще півтори народженими. Українські етнічні території стали істинно русскімі.

За словами В’ячеслава Кривомаза – голову української громади Владивостока, нашого земляка, професора, доктора історичних наук, краєзнавця, який минулого року приїжджав на Сумщину шукати своє коріння, те ж саме сталося і на Далекому Сході.

Перепис населення Зеленого Клину (Далекий Схід) початку минулого століття засвідчував: українцями там себе записали понад 60% населення та ще 17% поверх цього засвідчили, що володіють українською мовою. 1933 все українське в тих краях було знищене, хто опирався зросійщенню – були репресовані.

Нині Українська громада Владивостока налічує всього декілька десятків чоловік.

Очевидно така ситуація - дяка  за те, що здебільшого освоювали Далекосхідний край українці.

Не дай Боже нікому таких братів, які з’їдять тебе з потрохами, а потім ще й обізвуть фашистом.

Людина тягнеться до тієї мови, яку її навчили в дитинстві. Інстинктивно.

Надалі, вже осмислено,починає вивчати мови, які дають можливість жити комфортно і зручно в тому світі, який її оточує.

Сучасна молодь, студентська молодь,прогресивна молодь, ті молоді люди, що тягнуться до кращого, що не тиняються тупо по вулицях,ті, що працюють над собою, тобто потенційне майбутнє нації - які вони мови знають і які вивчають?

Добре володіють українською, бо навчались нею в школі та ВУЗі, можливо спілкувались в сім"ї.Добре володіють російською, бо вона історично склалась, як мова спілкування в нашому регіоні.Вчать іноземні мови- англійську, німецьку, французьку. Приділяють вивченню мов дуже велику увагу. Не даремно, а тому, що ПОДАВЛЯЮЧА БІЛЬШІСТЬ ОТОГО НАШОГО ПОТЕНЦІЙНОГО МАЙБУТНЬОГО збирається поїхати за кордон. НАЗАВЖДИ, ЩОБ ТАМ ЖИТИ І ПРАЦЮВАТИ.

І таки багато поїдуть. Оце трагедія для нації.Оце називається нація без майбутнього.

І дбаючи за свою історію минулу, треба постійно думати про історію майбутню.І не тільки думати і лити сльози за минулим, а й працювати заради майбутнього.

Відкрити себе для зовнішнього світу, для прогресу, науки, нових технологій, нового укладу життя. А на замикатись в шкарлупі національних переживань.

Сучасні "патріоти" ненавидять Росію, "москалів", вважаючи їх ворогами незалежності України?

Зате готові танцювати навприсядки перед Штатами і Європою, В рот заглядати і в руку, звичайно, чи немає там чогось зеленого?

А хіба Польща не гнобила і не позбавляла незалежності Україну? Хіба не робила те ж саме Австоро-Венгрія? А Штати- просто далеко за океаном, а то б і вони дали знати нашій державі- хто в домі господар.

Невже важко зрозуміти, що для справжньої незалежності і самостійності потрібно стати економічно і політично сильною державою. А з врахуванням нашого сьогоднішнього стану це неможливо зробити не відкривши країну до зовнішніх інвестицій, технологій, зовнішньої культури і укладу,

Необхідно залучити до країни зарубіжних фахівців. І чим їх зацікавити? Дати можливість поскакати по горбочках історії і запалити свічку?

Не відкидаючи історію і свою самобутність, треба піднятись над собою і інтегруватись в світ. Ну і працювати треба, а не по мітингах бігати.

Ніхто мову не пригнічує. Ви згадайте, як було хоча б 10 років тому. А зараз освіта українською мовою йде. У педунівері тільки два викладачі не можуть впоратися з українською(один із них професор, колишній викладач марксизму-ленінізму). Але для них це вже діагноз, а не політика.

От почему нацики  в больншистве своем есть идиотами. И почему среди них много неадекватов.

Тому що за мовою, оселедцями, тризубами  не бачите  сутності.

Главное в преподавателе не на каком языке учит, а чему.

От  бывший викладач марксизма-ленинизма МОЗКОВЫЙ владеет украинским (суржиком), а чему он может научить студентов?

Першими після розпаду СРСР навчилися розмовляти, натягли на себе "українськи" атрибути  плазуни і перебіжчики на зразок мозкатого.

Якщо і була колись якась "українська ідея" то вона давно цими мозговими, медуницями, хоруженками спаплюжена і продана.

Я не хочу быть таким как они.