А думки рояться і рояться...
- Не хочу  за нього заміж, -  Маринка не зводить з батька очей. - Не хочу...
- Підеш доню,підеш. Він - бізнесмен...
- Ну й що? Чекатиму на Сашка Горленка. Я обіцяла йому. Мамо, ну скажіть татові що-небудь…        
                                                                                                                                                                                                                 
Мати нахилила голову ще нижче: вдала, що шиє. З очей покотилися сльози... Упродовж усього подружнього життя вона ніколи не заперечила чоловікові - не вистачало, мабуть, характеру.

Весілля відгуляли через тиждень:  підприємець Мартин Веретун одружився з  Маринкою Безнедільною, яка місяць тому закінчила навчання в університеті.
Батько  помер через місяць. Простудився, та так на очах і зачах... .
Не було щастя і в неї. Мартин  майже  щодня був напідпитку. Ображав молоду дружину.

- Я дума-в на-а тобі одру-жу-ва-а-тися? - гугнявив сп'яну. - Ні... Не-е-ду-ма-в... Це-е твій ба-а-теч-ко на-до-у-мив…
Життя складається із секунд, які переходять у вічність. Щасливі секунди - це щаслива вічність. Маринка  практично з перших днів заміжжя усвідомила - немає в неї ось цих дорогоцінних секунд. Різні вони з Мартином люди.

Того дня, коли з війська повернувся Сашко Горленко, Маринка народила сина. Назвали його Максимком.
Після лікарні вона прийшла провідати  матір. Поговорили про те, про се. Заснув на руках Максимка.

Сутеніло. До двору зайшов Мартин. Посоловілі очі гнівно поблискували.
 - Розгулялася тут... Дома їсти немає чого...
 - Разом повечеряємо, - втрутилася мати.
 - Слухай, тещо. Не лізь, наче свиня до корита…Не лізь, куди тебе не просять. Вечеряй собі на здоров'я!..

 Мати промовчала. Та й не хотілося ще більше гнівати зятя. Норов у нього крутий, а кулак важкий.

Маринка зрозуміла - все це може скінчитися недобре. Вона відступила до трьох плакучих верб, що росли в дворі.

- Ах, ти, ледацюга! - вилаявся Мартин і підступив до неї. - До Сашка захотілося?.. Перше кохання згадала?! А я «пахаю», «ішачу», щоб сім’ю прогодувати. А вона!.. Бач, не нравлюся я її…Не нравлюся!? Горленка їй подай! Горленка! Дзу-сь-ки!...
 Веретун схопив кілок, який валявся неподалік. Маринка тільки ойкнула...

...П'ять років минуло, як молода жінка прикована до ліжка. Мартина навіть не засудили - Маринка відмовилася писати заяву. Переконала міліцію, що сама впала зі східців. Справу закрили за відсутності складу злочину.

Тим часом Мартин одружився на місцевій продавщиці Ліді Веретьохіній і виїхав невідомо куди. Та якось лист прийшов від нього із Севастополя, а там кілька слів:  «Будеш із Сашком, пиняй на себе».

...Погляд Маринки зупинився на трьох плакучих вербах. Забіг до хати п'ятирічний Максимко. Пригорнувся до неї, поцілував у щоку, прошепотів:
- Мамусю, а вербички знову …плачуть…

Змахнула  непрохану сльозу, важко видавила із себе:
- Ні, синочку, вони не плачуть, то вони сік птахам віддають. Пташенятка ласують ним …

Хлопчина на своєму: «Ні мамо, вони плачуть, аж стогнуть...».
Кмітливим росте синок, тільки серйозний не по літах. У двері хтось постукав. Так майже сім років тому було, коли... Невже?

- Можна? - донеслося з-за дверей.  Син стурбовано глянув на матір.
- За…Заходьте…Відчинено, -  не впізнала свого голосу.
Відчинилися двері й поріг переступив... Сашко Горленко.
У будинку запанувала нестерпна тиша. Аж Максимка злякався, шепоче: «Мамо, що за дядьо?».

- Сходи, синочку,  погуляй, - губи затремтіли в Марини.
 Хлопчина, козиряючи на незнайомця, неквапом вийшов із хати.
- Добридень, .. Маринко.

 Опустила очі.
 - Добри ... - сльози здушили її, якийсь комочок застряв у горлі. Ткнулася лицем у  подушку. - Поспівчувати приїхав… каліці?

 Знову запала мовчанка, потім Сашко:
  - Ні. Забрати...
  - Кого?
  - Тебе... з Максимком.

Сашко у військовій формі (коли дізнався, що Марина вийшла заміж, вирішив залишитися на надстроковій службі) був високим, міцно збитим у плечах.
- Не смійся наді мною, і так вже чашка моя з гіркотою переповнила вінця…- затихла, щоб підібрати найжорстокіші слова: - Відомстити хочеш за те, що не дочекалася тебе? Але ж…

 - Ні. На це я не здатний, і ти про це знаєш…Та й навіщо згадувати про давнішні помилки?
  - Так я тебе давно знаю, але ж давно ми й не бачилися. І ті помилки, як ти кажеш, закінчилися для мене…ось такою трагедією,- сльози хлюпнули з очей. Марина не витирала їх - навіщо? Її страждання вже перебували за межею людських сил. І таке терпіння ( вона вже неодноразово думала про це) могло в будь-яку хвилину обірватися.

Сашко від почутого та побаченого ніяк не ризикнув ні заспокоїти, ні підтримати хоча б словом Марину. Розумів, що цієї миті будь-які його дії, а чи слова  завдали б ще більшого болю їй. Але й мовчати, означало, що він марно приїхав, так би мовити, - для годиться. І він наважився:

- Не бачилися… Та це не перешкода. Я тебе кохав, кохаю і буду кохати…
 - Саню, навіщо ти так? - Марина від таких слів аж схлипнула.
- Як?
 - Я ж зрадила тебе…

 - То було бозна коли і, мабуть, неправда, - тепер уже пожартував і одразу ж схаменувся. - Я серйозно. Поїдемо в Київ. Я вже домовився з лікарями. Ти ще будеш ...ходити.
 - Але ж часу немало минуло…Мабуть, я вже ніколи не стану на ноги, - зітхнула.
 - Нинішня медицина на багато що здатна…- сказав Сашко так переконливо, що Марина аж голову підвела з подушки.

 - Їдь, доню, - зайшла на розмову мати і,  чи не вперше в своєму житті, твердо додала: - Я вірю Саші і глибоко переконана - він допоможе тобі. Справжнє кохання завжди зцілює…
З’явився на порозі Максимко.

- Ма, а вербички вже... майже не плачуть, - й подався назад. Від цих слів Маринка не втрималася. Теплі сльози, наче горошинки, знову покотилися з очей і впали на білосніжну постіль.
Сашко Горленко підступив до Маринки, з ніжністю взяв її голову в свої широкі  долоні, і промовив:

- Ти будеш ходити… Я дуже кохаю тебе…
...Через три роки Сашко, Марина, Максимка і малесенький Юрасик приїхали в гості.
У Горленків зібралася рідня. Під вечір зайшов і Мартин, який уже встиг розвестися  з Лідою і повернувся в рідні краї - займався дрібним бізнесом: приймав порожні пляшки.

Був  напідпитку.
Викликав з хати Сашка, хоча батьки й Маринка були проти -  бо «від того ідіота» Мартина всього можна чекати. Сашко їх запевнив, що все буде гаразд - адже як - не - як, а служить у спецназі.  Пішли  до яблуневого  саду, який ще в дитинстві з батьком та старшим братом садив.

- Ти вкрав моє щастя і жінку із сином, - зі злістю відразу ж  заявив  Веретун. - За це й помреш! - він вихопив з-за пояса …ножа. Та цієї миті нагодився  Максимка і шарпнув зухвальця за руку.
- Не чіпайте мого татка, а то ми удвох…Як!.. - не встиг доказати
Бо в цю мить Мартин буркнув, глянувши на Горленка: ще, мовляв, зустрінемося, але почув у відповідь:« Я б тобі цього не радив». Сплюнув  спересердя і подався геть. Більше його тут ніхто  не бачив…

- Тату, - хлопчина глянув на Сашка, - а вербички у бабусі Галі зовсім не плачуть…
- Вони радіють за маму, - задоволено відповів  Горленко і додав: - За всіх нас також…

 Задоволено посміхнувся і погладив «охоронця» по голівці…

PS:  У родині Горленків чекають на поповнення сім’ї…

Цікаві матеріали читайте на сайті    ivanzhytnyk.com