Побутує думка, що Майдан створив в Україні повноцінне громадянське суспільство. На справді, все з точністю до навпаки. Це громадські активісти створили Майдан. Отже, громадянське суспільство в Україні існувало задовго до того. Але Майдан дозволив йому проявитись.

Як сьогодні розвиваються громадські організації? З якими труднощами у своєму розвитку зіштовхуються? В Україні сучасні ГО можна поділити на кілька категорій: професійні, припартійні, провладні, фіктивні, та неформальні ініціативи.

Професійні організації часто називають «грантожерами». Вони мають власні офіси, оргтехніку, штатних співробітників, отримують фінансування у вигляді безповоротної фінансової допомоги від міжнародних чи національних донорських структур. Вони досить професійно займаються суспільно-корисними справами, як то, проводять соціологічні або моніторингові дослідження, розробляють законопроекти і програми, проводять різноманітні навчання громадських активістів або державних службовців, захищають права громадян, чи якимось іншим чином розвивають демократію.

В Києві є ряд дуже поважних-професійних громадських організацій, які мають власне бачення реформ і намагаються їх лобіювати через органи влади. Це в них на сьогодні непогано виходить, якщо порівнювати з попередніми роками.

Організації з абсолютно різних середовищ об'єднались в Реанімаційному Пакеті Реформ, щоб разом розробити свої пропозиції реформування держави. По-суті, саме в це об'єднання мало трансформуватись Партнерство "Новий Громадянин". Так воно сьогодні і є. Із середовища НГ виникли РПР, Чесно, Владометр тощо.

Припартійні організації – ще одна велика група ГО. Вони бувають молодіжними, жіночими, екологічними чи якимись іншими. Призначення цих спільнот – гуртування партійного активу за інтересами або залучення нових партійців. Інколи припартійні організації позиціонують себе як незалежні, однак їхню заангажованість не важко вирахувати.

Припартійні організації не варто плутати з політичними, адже, по суті, всі громадські організації тією чи іншою мірою впливають на політику, а отже, є політичними.

Є і інша категорія ГО - "провладні". Вони створені чиновниками для імітації "думки громадськості". Такі організації заведені в різноманітні громадські ради і отримують державне фінансування. У більшості випадків вони не здійснюють жодної діяльності, або створюють видимість бурхливої роботи, а отримані кошти «розпилюють» зі своїми покровителями. Ще однією їх функцією є публічна підтримка дій влади і створення видимості консультацій чиновників з «громадськістю». Як не дивно, вони і досі непогано себе почувають.

Мертві організації – це ті сотні і тисячі назв, які можна прочитати в державних реєстрах. Колись вони створювались для однієї із вищенаведених цілей, але з тих чи інших причин припинили активну діяльність, залишивши по собі, у кращому разі, статут, свідоцтво і печатку…

Але найбільша категорія – це місцеві ініціативи. Вони виникають самі по собі і ніким не контролюються, однак так само миттєво можуть зникнути, бо зазвичай залежать від настрою конкретної людини-засновника. До державної реєстрації справи, зазвичай, взагалі не доходять, тож після їх «загибелі» не лишається навіть записів у жодному реєстрі.

Фінансування місцеві ініціативи знаходять на місцевому рівні за рахунок добровільних пожертв чи волонтерської допомоги. Вони діють лише тому, що їх керівникам це цікаво. Коли стає нецікаво - діяльність згортається.

Найбільша ж проблема українських ГО - це загалом проблема всієї держави. У нас не діють закони, і, відповідно, статути самих об'єднань. Вони у більшості випадків, вважаються формальністю, і звертаються до них лише тоді, коли треба розправитись із неугодним конкурентом "на булаву" або вигнати якогось неадеквата. Проблема стосується майже всіх ГО. Стосунки в середині будь-якої організації, як і загалом в державі, засновані не на законах і статутах, а на людських взаєминах. Особисті конфлікти стають причиною загибелі більшості українських ГО (в першу чергу місцевих ініціатив).

Друга проблема - безсистемність в роботі. У новостворених ініціатив немає стратегії діяльності, у місцевих грантових організацій діяльність коригується залежно від отриманого фінансування. Щоб активісти ефективно працювали, їхня діяльність повинна бути їх основною роботою і гідно оплачуватись. Але для місцевих ініціатив, які стали на шлях професіоналізації, забезпечити це досить складно.

Проблеми регіональних ініціатив - вони не є "професійними бюрократами", на відміну від відомих "грантожерів" з гарною грантовою історією. Однак у них є бажання щось робити. І для того, щоб вони щось робили - їм потрібне не так навчання, як практика. Отримані знання повинні бути обов'язково реалізовані. Моніторингова діяльність одних має продовжуватись адвокасі-кампаніями інших. У всьому має бути системність. Для того, щоб в регіонах можна було вести успішну проектну діяльність - необхідно максимально спростити проектні заявки, допомагати в розробці проектів та пов'язувати діяльність київських організацій з регіональними.

Третя проблема - наші ГО часто-густо просто підміняють собою державу, виконуючи її функції (прибирання парків, закупка військової техніки, воєнні дії, написання законопроектів...). Це, на справді, велика проблема, а не досягнення, як вважають самі активісти, адже ми не припиняємо платити державі величезні податки, і як вони використовуються - не зрозуміло. На Заході держава свої функції виконує, і в цьому наша велика відмінність.

Остання проблема є наслідком того, що громадські активісти йдуть у політику. Але вони, в більшості, обрали шлях меншого супротиву - пішли за списками олігархічних партій, замість створення власної політичної сили. В Раді вони будуть у меншості. Перемогти систему вони зможуть тільки в тому разі, якщо не втратять зв'язку з громадськими ініціативами. Інакше система змінить їх самих.

Адже в Україні немає політичних партій, які б виконували свої функції. Їх треба створити, або перетворити існуючі олігархічні угрупування в політичні партії. Семінарів і тренінгів у цьому напрямку абсолютно не достатньо. Необхідно зробити діяльність партій повністю відкритою для суспільства.

Тому головна задача, на яку має бути спрямована підтримка донорів - це розробка механізмів і подальша заміна неефективної державної системи ефективною, створеною самим громадянським суспільством.

Дмитро Сінченко