Футболіст сумської “Вікторії” 25-річний Іван Борисенко тільки-но повернувся з фронту. Його життєва історія сповнена пригод і болю.

У новому сезоні на рівні Першої ліги дебютувала сумська “Вікторія”. У складі цієї команди не вистачає двох гравців: Руслана Пісного та Івана Борисенка. Якщо дивитися на ситуацію формально, то Руслан та Іван разом із тисячами своїх побратимів роблять усе, щоб їхні партнери з “Вікторії” мали можливість грати у футбол. Пісний нині воює неподалік Бахмута, а Борисенко тривалий час захищав Україну на лиманському напрямку.

Історія Івана особлива ще й тому, що хлопець родом з-під Горлівки. Війна у його рідне Верхньоторецьке прийшла 2014-го. Тоді хлопцеві було 16. Вже під час повномасштабного вторгнення футболіст втратив рідного брата, який добровільно повернувся з-за кордону.

Іван не знає, чи зможе знову грати у футбол. Каже, що війна сильно його змінила. Про найстрашнішу втрату у житті, москалів на Донеччині та козацьку зачіску – в інтерв’ю Івана Борисенка для Футбол 24.

"За усе життя жодного разу не сварилися з братом"

– Зараз я перебуваю на Харківщині, – розповідає 25-річний Борисенко. – Це відносно спокійне місце, якщо порівнювати із тим, де доводилося бувати раніше. Мабуть, найбільш "цікава" локація – Серебрянський ліс на Луганщині. Це неподалік Кремінної, там дуже неспокійно. Віднедавна я на ротації – вперше за півтора роки.

– Яким є ваш армійський фах?

– З першого дня повномасштабного вторгнення я волонтерив. На одному з блокпостів мені дали повістку. Наступного дня я пішов у військкомат. Далі були двомісячні навчання. Так я став майстром номер обслуги мінометної батареї. Починав з міномету 60-го калібру, але невдовзі в районі Торського ми затрофеїли 120-й міномет "Сани". Це потужно!

– Як саме вас змінила війна?

– Взагалі відлік війни для мене розпочався не 24 лютого, а майже 10 років тому, у 2014-му. Мої батьки мешкали у Верхньоторецькому на Донеччині. У березні минулого року моє село захопили. Раніше ж воно перебувало на лінії зіткнення – так тривало вісім років. Москаль забрав у мене будинок, а також басейн і лазню, які я з батьками власними руками збудував. А 18 січня 2023-го москаль забрав у мене рідного брата.

– Знаю, що він раніше працював у поліції.

– Так, з першого дня, як тільки-но створили Нацполіцію. Ілля переїхав до Харкова і пішов у поліцію насамперед через ідейні погляди. На жаль, за роки роботи зарплатню практично не підвищували, тож він поїхав у Німеччину на заробітки. Після великого вторгнення Ілля ухвалив рішення вступити до лав ЗСУ. До першої річниці шлюбу він не дожив три дні. Брата вбили у Кліщіївці, під Бахмутом. Про його смерть ми дізналися аж через 5 днів.

Брат Ілля

– Ви були особливо близькими?

– Ми мали певну особливість – за усе життя жодного разу не сварилися. Жодного. Ілля змалечку мене до футболу заохочував. Коли я лінувався, то старший брат змушував мене йти на тренування. Іллі назавжди буде 28 років.

– Як батьки сприйняли рішення двох синів піти на фронт?

– Насправді дуже важко. Якщо перехід Іллі з поліції у ЗСУ виглядав природно, то я не мав жодних навичок. Утім це був наш вибір, батьки поставилися до нього з розумінням. Тепер я налаштований на те, щоб звільнитися з лав Збройних Сил. Тато з мамою щоденно наполягають і просять про це – не можуть оговтатися після втрати старшого сина. До того ж у мене почалися невеликі психологічні розлади.

"Колись у житті тобі дадуть повістку, і ти підеш вбивати таких, як я"

– Попри війну, з 2014-го до повномасштабного вторгнення, ви залишалися мирною людиною?

– Під час АТО я вважав, що воювати повинні професійні військові. Однак після 24 лютого я теж взяв зброю до рук. Спочатку вивіз братову дружину до Львова, а брат у цей час повернувся з Німеччини і пішов воювати. Майже два місяці я забезпечував підрозділ Іллі як волонтер, а потім теж вступив до лав ЗСУ.

– Ваше дитинство минуло неподалік Горлівки. Яким воно було?

– Дивіться, я народився 1997-го у вільній Незалежній Україні. Я чув розповіді, як в СРСР було класно. Та я на це не зважав. Росія для мене була такою ж, як умовна Франція. Не сприймав їх у якості сусідів і, тим більше, братів. 2014-го ці люди стали для мене ворогами. Не розумію їх взагалі. От вони кажуть, що Україна збиралася першою напасти. Це нісенітниці, але навіть якщо б так і сталося, то я б ніколи не пішов на невинних людей. Знайшов би можливість уникнути незаконної мобілізації. А вони ж ні, мовчать, їх все влаштовує.

– Пригадуєте початок війни?

– Брат перебував на строковій службі у Донецьку. Їх захопили у полон, але дозволили добровільно виїхати звідти. Батьки приїжджали і забирали своїх дітей. Наше село перебувало в російській окупації протягом двох місяців, та ми не бачили ні танків, ні бетеерів. Лише автомобіль з кулеметом патрулював вулиці. Мені було 16, значних проблем я не мав. Максимум – постійні перевірки документів на вулиці.

– Пам’ятаєте діалоги з окупантами?

– Телефон постійно перевіряли – їх цікавило чи ми не здаємо позиції. Якось на блокпості російський вояка з Орла запитав: "Ти не хочеш піти строковиком у російську армію?" Я відповів, що є мирною людиною і не збираюся цього робити. На що він заявив: "Ось побачиш, колись у житті тобі дадуть повістку і ти підеш вбивати таких, як я". Його слова виявилися пророчими – щось, напевно, побачив у мені.

– Як футбол з’явився у вашому житті?

– Це сімейне. Мій брат та батько вболівали за київське “Динамо”. І я також. Так, ми з Донеччини, але за “Динамо”. Я мав більше можливостей для розвитку, ніж Ілля. Мій перший тренер навіть у “Шахтар” мене возив на перегляд. Ілля теж обожнював футбол. Під час роботи у поліції грав у чемпіонаті Харківської області. Зазвичай ми обговорювали мої матчі, він навіть знаходив можливість приїжджати і дивитися наживо. Обидва мої фінали на аматорському рівні з “Вікторією” бачив.

"Тренер завжди мені казав: "Що це за зачіска? Ти що, дівчина?"

– Візуально ви не схожі на гренадера. Яким є ваш зріст?

– 165 сантиметрів. Міномет у зборі важить 200 кілограмів, з яких 90 кг – плита і 80 кг – труба, звідки міна вилітає. Якщо врахувати, що міномет треба постійно переносити, то важкувато… Зараз я важу майже 70 кілограмів, а раніше – 65 кг.

– Переглядав ваші фотографії з довоєнних часів. У вас була особлива зачіска.

– Маємо тример у підрозділі, тож мене побратими стрижуть. На позиціях я не щодня, тому час маю. Саму ідею такої зачіски я запозичив у Мігеля Велозу, який так 2012-го в “Динамо” стригся. Дуже сподобалося! Згодом мені набридли ці постійні укладки і я зробив зачіску на козацький мотив, щось на кшталт оселедця. До речі, у мене навіть проблеми через це виникли.

– З ким?

– Я розпочинав у донецькому “Металургу”, а потім перейшов у “Оболонь”. 2018-го її очолив Володимир П’ятенко – йому не сподобалася моя зачіска. То була одна з основних причин, через які я покинув команду. Тренер завжди мені казав: "Що це за зачіска? Ти що, дівчина?" Я пояснював людині, що це козацький оселедець. Не влаштовує? Ну то, перепрошую, значить наші шляхи розходяться.

– У цьому сезоні “Оболонь” вийшла в УПЛ. Вболіваєте за "пивоварів"?

– Я працював з Валерієм Іващенком, який вивів команду у Прем’єр-лігу. Мені дуже підходив його футбол. Щиро радий за екс-партнерів – Назарія Федорівського та Олега Слободяна, які заслужили пограти на високому рівні. Та й керівництво клубу мені свого часу допомогло. Спершу я грав за Оболонь без контракту. Якраз у той час мого батька звільнили із залізниці: "Сину, пробач. Пенсії у мене ще нема, роботи вже теж. Мусиш повертатися додому". Я розповів про це тренерам, які підійшли до президента корпорації Олександра Слободяна, сказали, що вірять у мене і попросили підписати зі мною контракт.

– Слободян погодився?

– Президент все миттєво вирішив. Навіть без контракту він дав мені кошти, щоб я міг залишитися у Києві. А невдовзі я підписав контракт з “Оболонню”. Пам’ятаю цю допомогу у скрутний для мене час.

"Хотів би потрапити у команду DeepState"

– Руслан Пісний, ваш партнер по “Вікторії”, також нині на передовій.

– Руслан у III окремій штурмовій бригаді, у піхоті. Він – титан! Коли у тебе стріляють з усього, з чого тільки можна, починаючи від автомата і завершуючи літаком… Це нереально важко. По нас, мінометниках, буває і 152-й, 155-й прилітає. Проте нас для початку виявити треба. А піхота – це взагалі пекло.

– Ви з ним на зв’язку?

– Враховуючи специфіку Русланової служби, зідзвонюємося дуже рідко. У нас цікава історія футбольних взаємин. Раніше на аматорському рівні він грав за “Альянс”, а я – за “Вікторію”. Пісний – правий захисник, а я – лівий нападник. Тому постійно на полі перетиналися. Приколів у нас було багато, та повага до Руслана – безмежна навіть без урахування його служби у ЗСУ. Під час матчу ми ледь не билися, але ввечері могли разом піти повечеряти.

– Ще один ваш екс-партнер захищав Україну зі зброєю у руках. Маю на увазі Руслана Зарубіна.

– Ми дуже близькі, постійно спілкуємося, він мене увесь час підтримує. Усі ці півтора роки. Руслан завжди дає поради, наголошує, що мені варто берегтися, пам'ятати про сім'ю. Особливо після втрати брата.

– Про повернення у футбол роздумуєте?

– Не готовий ствердно відповісти. Анатолій Безсмертний казав, що чекає у Вікторії і мене, і Руслана Пісного. Бажання я маю, проте хочеться відпочити. Не рік чи два, а хоча б кілька тижнів. Прийти до тями, батьків провідати. До речі, не виключаю варіанту, за якого я залишуся в армійській сфері. Хотів би потрапити у команду DeepState: займатися волонтерством, працювати з картами. Певні навички у мене є, військовий синдром також присутній.

– Футбольні матчі в армії маєте нагоду переглядати?

– Футбол все ще мені цікавий. Просто можливості дивитися небагато. Я розумію, що світ рухається вперед, трансляції стають платними. Заплатити кошти – можна, це не проблема. Однак під час війни футбол у країні має бути безкоштовним. Буває, виключно фізично ти можеш один матч за місяць подивитися. Якщо гра ввечері, то шансів побачити її обмаль, адже о 4-5 ранку треба на позицію вирушати.

– Як ви вважаєте, чи доречно узагалі грати у футбол під час війни?

– Я переживав через повітряні тривоги. Не уявляв, що це можливо. Чомусь згадував матч Євро-2012 у Донецьку, коли почалася злива під час поєдинку України та Франції. Пригадуєте, якими наші хлопці вийшли після вимушеної паузи? Після тривоги щось схоже буває. Але зараз все відносно працює, великих проблем немає. Футбол важливий для багатьох у ЗСУ. Знаю побратимів, які стежать за грою і радіють успіхам своїх команд. Це дозволяє відволіктися.

– Останній ваш пост в інстаграмі – музичний. На піаніно ви граєте "Червону калину". Любите музику?

– Так, однак це поки мій максимум. У майбутньому хочу краще навчитися. Можливо, з репетитором попрацюю. Також я вірші пишу, коли натхнення маю: про загиблого побратима і про брата написав.

– Футбольний м’яч ви коли востаннє бачили?

– Грав у футбол ще у квітні минулого року, коли був на підготовці у Львові. Зараз відчувається невелика зайва вага, проте думаю, що зможу повернутися до своєї форми. Навички? Це теж не проблема. Як каже Віктор Леоненко: "Техніка з роками не зникає".