У навчаннях брали участь 12 тисяч військовослужбовців. 8 тисяч з них протягом практичної фази навчань перебували на полігонах та у навчальних центрах. Залучено також півсотні одиниць артилерійських систем, до 80 танків та 450 бойових броньованих машин. Загальна кількість бойових кораблів та суден забезпечення, які протягом навчань виконували комплекс практичних завдань в акваторії Чорного та Азовського морів, загалом складала до 20 одиниць.

До навчань залучалися зразки техніки, нещодавно прийняті на озброєння Збройних Сил України. Новітні комплекси «Нептун», «Вільха», безпілотні літальні комплекси «Байрактар».  Навчання такого формату проводилися вперше. Їхньою метою було – практичне виконання завдань у багатонаціональному середовищі за стандартами та процедурами НАТО, підвищення рівня взаємосумісності підрозділів Збройних Сил та держав–партнерів.

У рамках навчань була розгорнута система управління Територіальної оборони України та задіяно понад 7000 резервістів. Одним із завдань підрозділів територіальної оборони України була протидія та боротьба з ворожими диверсійно-розвідувальними групами, яку намагалися вести в Україні країна-агресор Російська Федерація. Саме протидія  такій ворожій та агресивній діяльності північного сусіда; виявлення, блокування та знешкодження ДРГ відпрацьовувались бійцями підрозділів ТрО під час проведення стратегічних командно-штабних навчань «Об’єднані зусилля 2020». На Сумщині теж були проведені навчальні збори з резервістами та військовозобов’язаними оперативного резерву 2 черги  бригади територіальної оборони. По завершенню зборів відбулося нагородження кращих грамотами від керівництва МО України, від державних  органів управління та місцевих органів самоврядування, Сумсського обласного військового комісаріату. Під час урочистостей з нами поспілкувався безпосередній учасник зборів учасник АТО, офіцер – резервіст старший лейтенант Дмитро Лукашенко.

-       Для початку назви себе будь-ласка.

-       Мене звати Лукашенко Дмитро, старший лейтенант запасу.

-       Чим ти займався до війни?

-       До війни я працював на Сумському НВО майстром слюсарно-збиральної ділянки.

-       У тебе інженерна освіта?

-       Так.

-       Як ти потрапив на військову службу?

-       На військову службу я потрапив по мобілізації у 2014 році, оскільки я офіцер запасу, закінчував військову кафедру СумДУ, яка була при Сумському інституті ракетних військ і артилерії.

-       Це було весною 2014 року чи пізніше?

-       Ні, не весною. Мене призвали 14 серпня 2014 року. Невдовзі після того почалися сумні для наших військ події під Іловайськом. Я тоді якраз проходив навчання, коли це все трапилося.

-       Як довго тривала твоя служба у збройних силах?

-       Усього я прослужив 1 рік і 1 місяць.

-       Кимі де ти служив?

-       Я був командиром другого вогневого взводу гаубичної самохідної артилерійської батареї 2С1 «Гвоздика». Наш підрозділ виконував завдання під Дебальцево, в Авдіївці, в Новгородському.

-       З якими труднощами ти стикнувся на початку служби?

-       Головним чином важко було через те, що багато не вмів. Нам щось базово пояснили на навчаннях, але на позиціях все зовсім інакше. Але я дякую моєму командиру батареї, який був випускником інституту ракетних військ і артилерії, бо він геть усе знав, що стосувалося і машин і бойової роботи, і всього іншого. І він мене усього навчив. Я радий, що служив під його командуванням.

-       Розкажи будь-ласка якийсь епізод із вашої успішної бойової роботи.

-       Якось ми влучили у гаубицю. Діло було так: виконували завдання на ураження цілей. Я тільки почав служити в полях у підрозділі, навичків і знань було небагато.На той час командир батареї перебував у госпіталі. Завдання я виконував під керівництвом заступника комбата по роботі з особовим складом. Він мені тоді дуже допоміг. Після того, як ми відпрацювали завдання, вище командування нам повідомило, що ми вразили ворожу гаубицю. Ми тоді дуже зраділи.

-       Що ще приємне запам’яталось тобі за час служби?

-       Приємно згадати про те, як допомагали місцевим жителям. Коли у нас були надлишки продуктів харчування – печиво, згущене молоко, ми намагалися передати це місцевим, аби налагоджувати з ними нормальні відносини, щоб вони розуміли, що військовослужбовці ЗСУ теж люди. Хотілося створити гарне враження про себе. Це, мабіть, було найприємніше у службі. І треба сказати, що до нас у відповідь досить гарно відносилися місцеві жителі.

-       Тобто вам вдавалося створювати гарний імідж про себе та збройні сили взагалі?

-       Так, основною нашою метою було залишити після себе якийсь нормальний слід.\

-       Благородно. Багато розповідають про те, як на початку війни наша армія мала потребу буквально у всьому, від особового складу до матеріальноо забезпечення. Чи помітив ти якісь зміни на краще за час твоєї служби? Чи може все лишилося як було на початку?

-       Багато чого змінилося. Дійсно, на початку багато було проблем із харчуванням, медикаментами, формою. Нам форму видавали ще радянського зразку. Ну, що було на складах, те й видавали. Далі змінилася форма, значно покращилося запезпечення продуктами харчування. Продуктів стало набагато більше. На початку були перебої навіть із хлібом. Воду ми також добували як могли. А під кінець служби були і бутильована вода, і згущене молоко, і печиво. Не було перебоїв із пальним, тобто на бойові завдання ми завжди виїжджали заправленими. Ми могли зосередитися на якісному виконанні бойового завдання, а не на забезпеченні.

-       Давай тепер поговоримо про мирне життя після служби. Коли ти покинув лави Збройних сил?

-       Я повернувся додому наприкінці вересня 2015 року.

-       Чому не залишився? Розумію, трохи провокаційне питання, але все ж таки.

-       Я одружений, у мене була мала дитина і я дужехотів назад до сім’ї.

-       Скільки років ти був одружений до призову?

-       Півроку.

-       Що було найскладніше на початку «мирного» життя?

-       Найскладніше було усвідомлювати, що я дома. Було дивно: чому так тихо? Я навіть інколи підхоплювався з ліжка серед ночі, бо не розумів, де я знаходжуся і чому так тихо. Дуже тихо. Справа в тому, що там ти постійно чуєш розриви, постріли і ти звикаєш до такої фонової канонади.

-       Чи довелося звикати до мирного життя?

-       Ні, до гарного швидко звикаєш (сміється).

-       Чи продовжив ти працювати на тому ж місці, де працював до призову?

-       Так.

-       Проблем не було?

-       Ні, з нашого підприємства пішло у різні хвилі мобілізації досить багато людей, немало з них і серед керівного складу.

-       Чи раді були твоєму поверненню керівники?

-       Можна сказати, що так.

-       Досвід АТО, перебування в армії, бойових дій якось вплинув на тебе?

-       Я думаю, однозначно вплинув. Починаєш цінити прості речі мирного життя, як, наприклад, білу простінь, можливість піти нормально помитися. Про це не думаєш, коли живеш у звичайному мирному житті. А коли ти попадаєш в екстремальні умови, ти починаєш задумуватися над тим, що було тоді, і що зараз. Це досить важко – переналаштуватися від комфортного цивільного життя до таких умов, де можеш реально не митися по три тижні. І при цьому ти виконуєш завдання, у тебе немає змінної білизни, ти спиш у взутті та бронежилеті, бо у будь-який момент можуть об’явити тривогу. І тоді починаєш цінити прості речі, про які до цього навіть не задумувався.

-       Чи жалкуєш ти про те, що такий досвід був у твоєму житті?

-       Ні, не жалкую. По-перше, це все-таки досвід. По-друге, це життєве загартування. По-третє, у мене ще зі шкільних часів була давня мрія стати офіцером. Я навіть хотів вступати до нашого інституту ракетних військ і артилерії. Але тепер я розумію, що бути військовим, тим більше офіцером, досить непросто. Особливо в такий час як зараз. Ми змінювали підрозділи контрактників по ротації, і немало з них нам казали нам: «Хлопці, ми сюди більше не повернемося». Так вони були контрактники, а ми – мобілізовані. Вони не думали, що попадуть у те пекло, через яке вони пройшли. Потім ми дізнавалися, що були і такі підрозділи, які розформували, бо контрактники не повернулися на черговий строк контракту.

-       Якби тебе знову мобілізували, ти пішов би охоче, чи намагався залишитися вдома?

-       Я пішов би охоче, бо я дав присягу, я військовозобов’язаний і це мій громадянський обов’язок.

-       Тобто ти до цього відносишся серйозно, особливо після досвіду служби?

-       Так. Звичайно, я не стрибав би від радості, але і переховуватися від служби я би також не став. Я і першого разу міг би якось ухилитися від служби, як багато хто з наших на військовій кафедрі робили. Але ж я цього не зробив тоді. Не планую цього і зараз.

-       На ці збори ти пішов охоче?

-       Так, охоче. Мені запропонували пройти і я одразу погодився. До того ж, навіть хотілося трохи згадати, як це –  вдягти форму, потримати автомат...Такі речі треба нагадувати, аби зберегти форму.

-       Як ти вважаєш, яким чином ми можемо перемогти у цій війні?

-       Якщо ми будемо розвиватися самі і розвивати наші збройні сили, то ми обов’язково переможемо. А якщо ми будемо думати, як можна нажитися на збройних силах, то ми будемо слабкі, люди не захочуть іти в збройні сили. Також мають бути гарантії соціального забезпечення для військовослужбовців та їх сімей. Знову ж таки, має відбуватися якийсь розвиток. Треба розробляти нові моделі озброєння, нашого озброєння. Коли ми будемо сильними, з нами захочуть дружити і будуть поважати.

Ігор Скібчик