"Старість не має національності. Точно так, як і людяність. Вона або є, або її немає!

Сьогодні мені в цьому довелося переконатися особисто.

А почалося все із вчорашнього мого допису в фейсбуці про циган, вірніше з повідомлення Тетяни Зіятдінової про ромську сім’ю, яка проживає за межею бідності. Оскільки в дописі було чимало не дуже зрозумілих мені речей, я вирішив переконатися в усьому сам.

На порозі будинку 129 по вул. Південна мене зустріли три собаки, але, очевидно, від голоду у них не було ні сил, ні бажання виразити хоч якусь агресію в мій бік.

Зайшовши до хати, яка була відчинена, я побачив лише стару брудну ковдру на підлозі. В будинку не було ані людей, ані хоч щось, щоб нагадувало про те, що тут живуть Люди… Проте, подивившись уважніше, я помітив, що з-під ковдри виглядає чорна чи то від бруду, чи то від старості нога…

На підлозі під ковдрою лежала скрюченою жінка вагою до сорока кілограмів , бо була висохлою, очевидно, від голоду та спраги. Щось сказати вона не могла, лише її очі просили про допомогу. Перше, що я хотів зробити, – дати їй води! Але… води в хаті не було. У відрі для води, що стояло на грубі, був лише застарілий бруд. Також в хаті практично не було ніяких продуктів, окрім декількох яєць, які вже колотилися всередині, та цвілого хліба в холодильнику. Хоча і цей хліб був делікатесом для голодних собак.

Я взяв відро і пішов до колодязя, що на перехресті Південної та Глінки. Вимивши його та набравши води, вирішив звернутися до двох чоловіків, що сиділи напроти на лавці, з питанням, чи є у цієї жінки живі родичі… Проте на своє питання я не отримав виразної відповіді. (А через годину я дізнався, що один із них був племінником бабусі((

…. Після третьої випитої кружки води бабуся почала говорити. Але, виявляється, що, окрім циганської , іншої мови вона не знає. Ми почали спілкуватися мовою жестів і я показав їй ложку, бо розумів, що вона, очевидно, давно вже не їла. На знак згоди вона закивала головою…

Оскільки ходити самостійно бабуся не могла, я практично виніс її на вулицю, щоб вона могла хоч трішки відігрітись під теплим весняним сонцем…

Через 15 хвилин Володимир Відуєв привіз гарячий чай та борщ, який попередньо підігрів вдома мій менший син. Скажу чесно, я ніколи не міг собі уявити, що мені колись доведеться годувати з ложки дев’яностолітню циганку (хоча справа тут не в національності), оскільки сама вона цього вже не може зробити. Проте шляхи Господні несповідимі. Бабуся запила борщ гарячим солодким чаєм і схопила мене за руку. З набору циганських слів я зрозумів лише одне – ПОМОЖИ!

Я так і не дізнався, як звати цю бабусю, як її прізвище і скільки їй років, Проте я знаю точно, що завтра ми її відмиємо і перевдягнемо, а потім відправимо до лікарні на деякий час. У будь-якому разі, я впевнений, що подальше її життя буде кращим!

А тепер - про людяність. Без лірики. У бабусі є діти, які виїхали в Угорщину. Є онук, який приходить раз у декілька днів. Є онука, яка живе чи в Сумах, чи ще десь. Вона приїздить приблизно раз у місяць, коли треба отримувати пенсію. І є сусіди. Наші, українці, які навіть не знали, що бабуся досі жива. Тож питання не лише в циганах, бо людяність національності не має", - написав він.