День Победы – праздник всей страны.

Духовой оркестр играет марши.

День Победы – праздник седины

Наших прадедов, дедов и кто помладше.

Даже тех, кто не видал войны, -

Хоть её крылом задет был каждый -

Поздравляем с Днём Победы мы!

Мира, солнца, счастья семьям вашим!

Я готов присоединиться к поздравлениям наших ветеранов. Такой праздник воспитывает патриотические чувства в нас. Наша страна должна быть единой и тогда будет непобедимой.

Прости, солдат, мне нечего подать,
я гол, что тополь в дни январской стужи.
Как горестно, наверное, узнать,
что подвиг твой был Родине не нужен.

Но не суди отечество свое.
Так изначально этот мир устроен,
что в нем от жиру бесится ворьё,
и просят подаяние герои.

Прости, мне,  Родина, весь твой позор!
Прости, пацан, мне жребий твой жестокий!
Простите мне, что русский триколор
болтается, как тряпка, на флагштоке!

«Пока у власти находились исторически обиженные, главным символом праздника и сопротивления курсу на уничтожение одного из главных народных праздников была Георгиевская ленточка. Поборникам «исторической правды» она очень не нравилась. Поборники всегда аргументированно доказывали, что носить черно-оранжевую ленту «те, кто не заслужил», права не имеют. Это, знаете ли, символ высших солдатских наград и воинской доблести, надевать ее могут только ветераны. И если все делать «правильно», то отмечать День Победы нужно вообще-то под красными флагами», - припомнил недавнюю историю чиновник.

«Тысячи людей готовятся «к провокациям» загадочных «русских националистов», местная власть в западных регионах в ужасе заявляет о неприемлемости использования красного цвета, а радикальные националисты верещат о «кровавых знаменах». Таким образом, очевидно, что форма не важна. Суть остается прежней: День Победы в Украине мешает жить меньшинству, и оно любыми способами пытается навязать свою волю большинству, а все «аргументы» – лишь прикрытие для главной цели», - считает он.

Волга уверен, что на такие аргументы не нужно обращать внимания. «Несколько западноукраинских областей, прежде всего Львов, ноют и капризно топают ножками, требуя, чтобы вся страна жила только по их указке и никак иначе. Не хотим День Победы – хотим скорбеть. Не хотим красного знамени – хотим черно-красное. Не хотим слушать других – только себя. Как великовозрастные дитяти с толстой губой и низким лбом», - заявил глава Госфинуслуг.

Всех ветеранов с наступающим праздником. Всем тем тех, кто боролся против нынешних вереранов и пытается теперь навязать нацистские мифы под галичанским соусом могу только посочувствовать, что вы живете в одном с ними государстве. Для вас есть выход - отделиться, ну или на худой конце федерация. Только учтите - вас кормить никто не будет

 Я уверен , что  праздник состоится при любой погоде. Мы и помянуть должны и поздравить живых. Поклон низкий всем ветеранам и детям войны  которые под единым флагом освободили мир от фашизма.

Да как бы нацаналюги не старались праздник великий и будет долго жить в наших сердцах.

 

Гость написал:

Как великовозрастные дитяти с толстой губой и низким лбом», - заявил глава Госфинуслуг.

Это кто тут такой смелый это ожиревшего борова , богача недорезанного цитирует? Про лоб и губу-это он  в зеркало посмотрел на себя.  Бродский-великий специалист по культуре и национальным традициям Украины!  Авторитет, б...! Три ха-ха-ха !

 Ударенному пустым мешком Гостю, который запостил слова этого.... - большинство народа смотрит на эти споры с брезгливостью или равнодушием. А с красной тряпкой, как и красно-черной носяться  два меньшинства. Там- 10% и там-10%. А народа-80%. Он хочет жить сейчас, и ему почти все равно, что там было 66 лет назад. Что было - то прошло Мертвых не воскресить.Можно просто вспомнить их раз  в году скромно, по средствах, не за 500 лимонов, без истерики и жить СЕЙЧАС!И не надо нас делить! забродский!   тебя ждут на исторической родине

У Другій світовій українців об'єднують не герої, а жертви

Ярослав Грицак

Доктор історичних наук, професор Львівського університету ім. Франка, викладач в Українському католицькому університеті, автор 11 книг.

Цей текст - конспект виступу автора на обговоренні книжки "Друга світова війна в історичній пам'яті України" (відповідальний редактор - академік Ігор Юхновський, перший голова Українського інституту національної пам'яті), 4 травня 2011 р.)

Появу в Україні кожної нової книжки про останню війну треба, без сумніву, вітати. Особливо таку, як цю - коли декілька дуже добрих українських істориків об'єдналися заради того, щоб створити коротку синтезу для широкого читацького загалу.

Думаю, однак, що при підготовці другого видання цієї книжки треба зробити деякі, і то серйозні зміни.

По-перше, я пропоную забрати з заголовку "історична пам'ять". Історія та історична пам'ять між собою не зв'язані напряму. Навпаки, між одною і другою у більшості випадків існує щось на зразок обернено-пропорційного зв'язку: чим менше історії, тим більше історичної пам'яті.

Історична пам'ять про війну з'являється тоді, коли зникає жива пам'ять людей, які брали безпосередньо участь у війні. Тому умовно історична пам'ять починається з третього-четвертого покоління, тобто з внуків та правнуків, які не тільки не знають, якою була війна - але яким уже нема кому розказати, як воно було на війні насправді.

Як не парадоксально це звучить, але національна пам'ять вимагає згладження, замовчування, а навіть перекручування певних фактів. Бо інакше не буде створено тої цілісності і гармонійності, яка властива власне історичній пам'яті.

Як влучно сказав Ернест Ренан, "неправильне розуміння історії є підставою існування нації". А тому кожен професійний історик, котрий чесно займається історією, є ходячою загрозою для національної пам'яті.

Історик мусить обирати - або писати професійну історію, або творити історичну пам'ять, але при цьому ставати на горло своїй професії.

По-друге, я не вірю в існування історичної правди чи історичної об'єктивності. Не лише тому, що історики мають свої власні суб'єктивні уподобання та політичні погляди. Але ще й тому, що вони також люди, а людське пізнання є підставово обмеженим.

Норман Девіс казав, що лише погані історики думають, що вони об'єктивні - добрі історики визнають власну суб'єктивність. Різниця між істориками на Заході і Сході є приблизно така сама, як між добрими і поганими істориками: перші розуміють свою обмеженість, другі ведуть себе, ніби вони знають все (звичайно, і там, і там бувають винятки).

Це не означає, що ми не повинні прагнути до об'єктивності. Ми маємо старатися, і то з останніх зусиль. Кожного з нас, істориків, треба оцінювати відносно того, наскільки ми серйозно і послідовно намагаємося подолати свої обмеження. Але не треба боятися суб'єктивності - треба просто чесно визнавати свої численні недоліки.

Тому вважаю, що до цієї книжки має бути додана коротка передмова, в якій автори-історики чітко і прямо мають пояснити свої наміри - щоб розумний читач сам міг оцінити міру їх суб'єктивності.

Це були зауваги загального теоретичного характеру. А тепер перейду до більш фактографічних.

На моє глибоке переконання, важко зрозуміти Другу світову війну лише з перспективи 1939-1945 р.. Не можливо зрозуміти  поведінку українців влітку 1941 року, якщо не знати, що сталося у 1932-33 роках.

Так само не можливо зрозуміти, чому багато євреїв у Львові чи Києві чекали приходу німців, якщо не знати, що сталось у 1918 році в Україні: після німецької окупації 1918 р. німці, а особливо у великих містах залишили по собі пам'ять як "культурної і цивілізованої нації", що забезпечила нормальне функціонування поїздів і вокзалів, за якої були відкриті театри і ресторани - і за якої взагалі життя було безпечним і в міру приємним, особливо якщо порівняти з тим, що робилося у той час у Москві чи Петрограді.

Ми повинні брати під увагу, що 1914-1920 і 1939-1945 розділяло всього 20-25 років. У біологічному вимірі це життя одного людського покоління.

Ті, хто були великими воєнноначальниками у Другій світовій війні, зазвичай починали свою кар'єру під час Першої. Те саме стосується значної частини цивільного населення: в умовах, коли бракує достовірної інформації, коли події змінюються з калейдоскопічною швидкістю тощо , єдине, на що можеш покладатися, якщо хочеш вижити - це на пам'ять і досвід попередньої війни.

Взагалі, коли ми говоримо про Східну Європу, треба говорити не про Першу чи Другу світові війни, а про практично 30-річну війну ХХ ст., яка почалась у 1916 році і закінчилась у 1953.

Велика трагедія Східної Європи полягає у тому, що навіть в умовно мирні роки - такі, скажімо, як 1932-1937 - кількість жертв, які понесло місцеве населення, набагато перевищує втрати населення у Західній Європі під час Другої світової.

Насправді, у 1920-30 у СРСР за Сталіна точилася війна влади проти власного населення - лише методи були інші.  Тому, думаю, що книжка про Другу світову війну в Україні вимагає ширшого історичного тла - короткого пояснення, що сталося тут починаючи з 1914 р.

Це ж саме стосується географічного контексту.

Спільний недолік багатьох українських книжок на тему Другої світової - події на території України трактують майже виключно з української перспективи. Не можна, однак зрозуміти, що робилося на окупованій німцями території у 1942-43 р., якщо не знати, що сталося у той самий час під Сталінградом чи Італії.

Ми дуже часто забуваємо, що  війна була світовою, і глобальний контекст неминучий. Не маючи ширшого глобального розуміння, ми не можемо справді розуміти  власну історію.  

Таке вписування України у світовий контекст має ще одну велику перевагу. За статистикою, найбільші втрати, яке понесло населення у цій війні, були на території між Берліном та Москвою - умовно кажучи, на території сучасних Білорусії, Польщі, України. Власне тут значною мірою визначався результат Другої світової війни.

Тому, за означенням, наша історія докорінно відрізняється від російської - бо Україна була окупована повністю, а Росія - лише частково, на її західних окраїнах. Через Росію не проходив фронт, її території - як українські - не були окуповані різними режимами, тому воєнний досвід Тули й Владивостоку був досить схожим, чого не можна сказати, скажімо, про Львів й Одесу.

Рівно ж існує засаднича різниця між Україною і Польщею. Хоча й одна й друга були окуповані повністю, засадничо політика німців щодо поляків було однаковою. Цього не скажеш про українські землі у Рейхскомісаріаті, Генерал-губернаторстві, "угорському" Закарпаті та "румунській"  Трансністрії.

Тому за означенням українська історична пам'ять не може бути такою як у Росії чи Польщі. Бо Україна була розділена війною, а Польща та  Росія - ні. У Польщі і Росії не діяло одночасно декілька і то ворожих одна одній партизанок. На відміну від українського, польське некомуністичне  підпілля не було розколене внутрішніми поділами тощо.

Тому українська історія не може бути єдиною. Українським історикам при написанні історії війни краще користуватися множиною, аніж одниною.

Я вважаю, що роздільність української історії є великою перевагою України. Ми не повинні цього боятися. Множинність пам'яті не є конче загрозою для національного існування. Прикладом тут може послужити  Франція чи Іспанія, які так самі розділені війною.

Спроби українських істориків звести все до одного знаменника неминуче будуть послаблювати довіру до них. Досвід різних українських регіонів неможливо інтегрувати у один спільний, національний. Адже те, що відбувалося у Криму, не відбувалося на Поліссі тощо.

Тому, проводячи українську історичну політику, ми маємо не так пробувати звести різні історичні пам'яті до одної, спільної, а намагатися примирити їх між собою. Як це сталося у сучасній Європі.

Сучасна Європа не постала з одної спільної пам'яті - вона постала з примирення різних національних пам'ятей - французько-німецького, німецько-польського тощо. А примирення відбувалося під загальним гаслом: "Ніколи більше війни на нашій території".

Український досвід структурно схожий на європейський. Зокрема, у нас не є можливим великий спільний міф перемоги. У нас була не стільки перемога, скільки велика жертва. При чому в більшості випадків не героїчна самопожертва, а холоднокровне цинічне масове вбивство - одна величезна гекатомба, в якій брали участь не тільки воюючі сторони, але часто цивільна влада й цивільне населення.

За приблизними оцінками Максудова, від 1914 до 1945 тут насильницькою смертю загинули кожен другий чоловік і кожна четверта жінка.

Не маю сумніву, що якби перемогли німці, втрати були би не тільки більшими - правдоподібно, українська нація як нація "унтерменшів" взагалі перестала би існувати. Якщо говорити у категоріях нації, то немає сумніву, що національні інтереси України були на стороні Сталіна - й Кремль був єдиним серед воюючих сторін, хто активно й вправно грав "українською картою".

На рівні  ж щоденному, кожного окремого людського життя, не було великої різниці, від чиєї кулі гинули люди, чи в яку форму був одягнений їхній кат. Тому бігати зараз Україною з прапорами одної воюючої сторони є не лише свідченням історичного невігластва - це є ще цинічне попранням пам'яті мільйонів жертв.

Українцям варто не "святкувати" перемогу. Українцям достойніше і чесніше було вшанувати пам'ять численних жертв. Не з прапорами і з "заздравицями", а у скорботі  і (тим, хто вірує) в молитві.

І це якраз те відчуття, що об'єднує більшість мешканців України незалежно від місця проживання.  Як показують соціологічні опитування, нас роз'єднують герої - але нас об'єднують спільні жертви.

Це може один із тих небагатьох випадків, коли історія таки збігається з історичною пам'яттю. Й було би великою шкодою цей шанс занедбати.

Джерело: http://www.istpravda.com.ua/columns/2011/05/7/37986/

А Минаев невидит ветеранов! Читайте:

http://www.sumynews.tv/column-labels/george_lenta/blogger/Геннадій%20Мінаєв/

Геннадій Мінаєв
Прикра історична справедливість, або чому я не надягаю георгіївську стрічку?

Через два тижні ми відсвяткуємо 65-ту річницю Великого Свята Перемоги, Перемоги в найстрашнішій війні за всю історію людства. Віддаючи данину подвигові наших дідів, ми не повинні забувати про ту ціну, яку заплатив увесь радянський народ у тій Великій Вітчизняній війні. Про справжню ціну…

Торік, ранком 9 травня, коли формувалася колона ветеранів біля пам’ятника Федьку до мене підійшла депутат обласної ради Діана Ігорівна Рохманова й хотіла прикріпити мені на лацкан піджака георгіївську стрічку – я категорично відмовився. Мені довелося вислухати досить таки безсторонню тираду на мою адресу. Увечері, після всіх заходів, я прийшов додому, сіл за комп’ютер і буквально за 20 хвилин написав текст, який і передав їй через пару днів.

Я не збирався його публікувати в яких-небудь виданнях, але у минулий понеділок на нараді у голови обласної державної адміністрації Юрія Чмиря комуністи виступили з ініціативою підтримати акцію «Георгіївська стрічка», яку ініціює в Україні партія «Родина» Ігоря Маркова: http://rodina.od.ua/action/georgievskaya-lentochka.html

 Я категорично проти тези (мовою оригіналу): «C 2005 года проводится акция «Георгиевская ленточка». Привязав ленту на антенну машины или на свою одежду, мы можем отдать дань памяти подвигу наших предков.». Прив’язавши стрічку на антену свого автомобіля, ми ніяким образом не зможемо віддати данину пам’яті подвигові наших дідів – навпаки, саме цими стрічечками на «Мерседесах», «Лексусах» та «Тойотах» ми будемо як раз дискредитувати їхній подвиг. Надягати георгіївську стрічку, на мій погляд, мають право тільки самі ветерани, які брали участь у бойових діях! Права надягати цю стрічку всі інші не заслужили!

Отже:

http://i6.fastpic.ru/big/2010/0425/71/da083f92b4ed7d3965b18d23a663de71.jpg

Геннадій Мінаєв

Сумський міський голова

Прикра історична справедливість, або чому я не надягаю георгіївську стрічку?

Щороку, у переддень Дня Перемоги 9 Травня, мені чомусь згадуються долі двох мої дідів.

Перший з них, Митрофан Попов. У 20-х роках минулого століття він закінчив вищу радпартшколу, де лекції читав сам Микола Бухарін, але був виключений з лав ВКП(б) і посаджений у колонію за те, що, будучи одним з керівників Шебекінського району Курської області (нині Белгородської області), на початку 1930 року відмовився розкуркулювати рідне село, знаючи про те, що куркулів-те в ньому немає. У бабусі залишилися на руках четверо маленьких дітей і двоє з них не вижили під час голодомору. В 1937-му, усього через півроку після виходу з колонії, дід дивом уник повторного арешту. Його попередив його друг і сусід – голова сільської ради. Він пішов з дому ввечері в точно перед нічним арештом і довгий час поневірявся під чужими прізвищами на шахтах Донбасу, час від часу пересилаючи родині гроші.

Наприкінці червня 1941-го він повернувся додому і пішов у військкомат. Але замість фронту знову потрапив на зону. Загинув він улітку 1943 року на Курській дузі, усього в 40 кілометрах від рідної хати. Перед самою смертю, у травні 1943 року, у період фронтового затишшя, дід приходив на добу додому. Звання в нього не було, не було ні погонів, ні зірочки в пілотці. Мама з бабусею довгий час шукали місце поховання діда, але дізнатися докладно нічого не змогли.

Хоча знайшли свідків того, що майже весь його штрафний батальйон при локальному відступі «поклав» з кулеметів загороджувальний загін НКВС.

У часи «розвиненого соціалізму» мама мені про це зовсім нічого не розповідала. Один раз, в п’ятому або шостому класі (1975-1976), я запитав чому вона заслужений вчитель, більш того, директор самої величезної школи в районі, а не є членом КПРС. Вона відповіла дуже коротко: «Тому синку, що дід твій ніякий не герой війни, а досі ворог народу – більше я тобі нічого розповідати не буду й не запитуй!».

Але 9 травня 1990 року до нас у гості приїжджали два товариші діда по штрафному батальйону (один з них командир батальйону), які дивом вижили, і які розповіли мені всю правду про ту війну. Як виявилося, у фільмах «Звільнення», «Вони билися за Родину», «Гарячий сніг» та багатьох інших, правда була показана далеко не вся. Через місяць, у червні 1990 року (за рік до ДКЧП), я вийшов з рядів КПРС.

Другий мій дід – Дмитро Мінаєв – так склалося, що із усієї його великої рідні, дідівське прізвище носить тільки моя родина – загинув під Сталінградом на початку зими 1942 року, хоча в його петлицях і був невеликий темно-червоний мідний ромбик, і, саме собою, була присутня червона зірочка на кашкеті.

Бабусі прийшла «похоронка» тільки в осені 1943 році із зазначенням дати і місця загибелі діда, хоча їх невелике містечко в Тамбовський області не було окуповано німцями. Як виявилося, він був похований у братській могилі, на якій усього чотириста імен. При цьому, як стверджували очевидці, у цій могилі (звичайний донський яр) було поховано більше трьох тисяч радянських солдатів. Прізвища Мінаєв на могилі не було до 1975 року.

Не можна сказати, що я не здогадувався про справжні масштаби трагедії Великої Вітчизняної війни. Багато чого про справжню війну мені розповідав наш сусід, ветеран війни Роман Чертов, той самий голова сільради в 30-х роках – друг мого діда.

На День Перемоги він ніколи не ходив на святкові заходи, яке проводилися в нашому селі, біля школи та пам’ятника нашому односільчанину Герою Радянського Союзу льотчику Миколі Сурнєву.

У цей день дід Роман завжди надягав парадний костюм (не військовий), всі свої чотири ордени та купу медалей, ставив посередині двору стіл, який йому накривала донька, брав пляшку горілки і пив на одинці, майже нічого не закушуючи – у нього після третього поранення залишилася тільки чверть шлунка. Після того, як закінчувалася пляшка, він довго та гірко плакав… Усі сусіди давно звикли до такого стану речей – так він робив, як казала мама, з весни 1965 року, коли почали офіційно святкувати День Перемоги. І горілку пив він один раз на рік – 9 травня.

Роман Чертов на війні був артилеристом – командиром знаряддя. Захищав Москву, воював під Ржевом і Вязьмою. Двічі був в оточенні. Перший раз узимку 1942 року в складі 33-й армії генерала Єфремова, що не побажав залишати своїх бійців і летіти на присланому за ним Георгієм Жуковим літаку та загинув майже з усією армією. У другий раз улітку того ж року, але в складі вже 39-ой армії, яку в оточенні кинув її командуючий, що полетів на літаку в ставку. З оточення виходили вже під командуванням начальника штабу армії. Дійшов до Берліна. У квітні 1945 року був поранений в трете.

Помер дід Роман ранком 2 травня 1977 року, у той день йому виповнилося б рівно 80 років. І тільки через майже п’ятнадцять років після його смерті мені стало зрозумілим і очевидним те, про що гірко плакав він…

Спостерігаючи, як в останні роки з’явилася мода вішати на лацкани піджаків та блузок георгіївську стрічку, мене терзають сумніви в історичній справедливості такого кроку, у першу чергу, з боку молодих людей, які доладно нічого і не знають про події першої половини 20-го століття. Чи мають вони права взагалі надягати цю стрічку? Тем більш чіпляти цю стрічку на антени автомобілів?

І найголовніше, напевно цю стрічку, якщо були б живі, по праву одягли би мій дід Дмитро Мінаєв та можливо мій сусід Роман Чертов. А от в тім, що її одяг би мій інший дід – Митрофан Попов, я маю великі сумніві…

Нацики просто бесятся, видя, что народ на их наюковские закидоны просто плюет. Даже речь Минаева на мову пэрэклалы Во клоуны. За Збруч, пановэ, за Збруч!

ПОМЯНЕМ !    http://poisklegend.ru/index.php?topic=6861.0

На территории формирующейся Спасо- Преображенской обители милосердия в урочище Сухая (территория Ясногородского поселкового совета, Вышгородского района, Киевской области) с воинскими почестями и по православному обряду состоялось перезахоронение 48 воинов Советской Армии , погибших в 1943 году в боях за Днепр.

Об этом сообщили во Всеукраинском благотворительном фонде Зоряна мрія.

Как стало известно, останки солдат ранее были обнаружены специализированными поисковыми группами на территории Ясногородского, Лютежского и Букринского плацдармов.

На мероприятие специально из России прибыла внучка одного из воинов, личность которого удалось установить - Гречкина Наталья Николаевна.

Почтить память погибших приехали представители районных властей, общественных организаций, служители церкви, журналисты, местные жители и гости из других городов Украины. Панихиду по усопшим воинам совершил Викарий Киевской Митрополии УПЦ епископ Броварской Феодосий.

"Молодежь должна нести эту память, и, видеть, как сегодня истинные патриоты находят время, средства, чтобы отыскать останки и достойно почтить воинов, павших за свободу и независимость нашей некогда огромной страны! Стоя, перед останками героев, мы должны задуматься, а способны ли мы также защищать свою землю, спасать детей от голода, прятать еврейские семьи, рискуя собственной жизнью?",- заявил присутствующий на событии Руслан Бахтыев, куратор Всеукраинского благотворительного фонда Зоряна мрія.

http://www.facebook.com/notes/yevgen-poberezhny/%D0%B7%D0%B0%D1%80%D0%B8%D1%81%D0%BE%D0%B2%D0%BA%D0%B0-%D0%BD%D0%B0-%D1%82%D0%B5%D0%BC%D1%83-%D0%B3%D0%B5%D0%BE%D1%80%D0%B3%D0%B8%D0%B5%D0%B2%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0%B9-%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D1%82%D0%BE%D1%87%D0%BA...
http://a2.sphotos.ak.fbcdn.net/hphotos-ak-ash4/225949_1780807157864_1169995045_31572742_6990290_n.jpg

Ще декілька доповнень до попереднього коментарю:

http://inquisit.livejournal.com/35421.html

http://inquisit.livejournal.com/35989.html#cutid1

У вас що, бидла расєйські, криша зовсім поїхала?

 

Гость77 написал:

Во клоуны. За Збруч, пановэ, за Збруч!

Вся Україна -це наша рідна українська земля! Від Донбасу до Ужгорода. А таким, як ти- чемодан-вокзал- Росія! Будеш там біля мавзолею поклони бить та ліліПутіну чоботи лизать-ти ж так це любиш  і на форумі регулярно демонструєш. Скатертью дорога!

"СЧИТАТЬ 9 МАЯ ДНЕМ ВЕЛИКОЙ ПОБЕДЫ!!!"- НЕ СЧИТАТЬ!!!!!! СЧИТАТЬ ЭТОТ ДЕНЬ ДНЕМ ПАМЯТИ ПОГИБШИХ В ВЕЛИКОЙ ВОЙНЕ ПО МИЛОСТИ ДВУХ ТОТАЛИТАРНЫХ РЕЖИМОВ, СРАЖАВШИМСЯ  ДРУГ С ДРУГОМ ПОД КРАСНЫМИ ФЛАГАМИ. ВЕЧНАЯ ПАМЯТЬ ВСЕМ ПОГИБШИМ!

 

Гонта написал:

Вся Україна -це наша рідна українська земля! Від Донбасу до Ужгорода

Так и ведите себя на ней, как положено, уважая всех, а не как скоты.

А  вот  один  из  принципов  УПА  высказаный  ШУХЕВИЧЕМ  в  1947 году:
"Домагатися, щоб не одне село не визнало радянської влади. ОУН має дiяти
так, щоб  усi, хто визнав раду були знищеннi. Не залякувати, а фiзично
знищувати!   не   потрiбно   боятись, що   люди  проклянуть  нас  за
жорстокiсть. Хай  iз  40  млн  українського  населення  залишиться лише
половина - нiчого страшного в цьому немає."

Заявление депутата Ровенского городского совета Шкуратюка:
-"Я горжусь, что среди 1500 карателей в Бабьем Яру немцев было только 300 человек, а 1200 - бойцы ОУН".
20 февраля 2010 года

Это заявления двух патрыйотив нэнькы. Чем не скоты?

Вот они патрыйоты:

http://upload.wikimedia.org/wikipedia/ru/9/99/Галицкие_идут_в_бой.jpg

Это их отпрыски теперь бьются в истерике.

http://www.from-ua.com/voice/60b1103f021bc.html

И это тоже герои? Может и герои, но точно не Украины.

Праздник состоялся в Сумах !!!! Люди вышли и показали, как они уважают память великой побыды над фашизмом. Собаки лают ,а караван идет.