Більше двох років Україна страждала під ярмом нелюдів-нацистів, які знищували мільйони її громадян. І ось довгоочікувана щаслива година звільнення від фашистської неволі…

Там де шепіт лоз, думи сивих круч
І кохали ми, і росли.
Ой, Дніпро, Дніпро, серед темних туч
Над тобой летять журавлі.

Ти побачив бій, батьку наш, Дніпро
Ми в атаку йшли, мов прибій.
Хто поліг за Дніпр – буде жить в віках,
Якщо сміливо бився він.

Раз прийшла війна, ми пійши з Дніпра
І гримлять бої як гроза,
Ой, Дніпро, Дніпро, росить берег твій
Хвиля чистая, як сльоза.

Із твоїх глибин ворог воду пив,
Та не буде він більше пить.
Славний час настав – ми женем катів,
Із тобою знов стрілись ми.

Хай фашистська кров, мов ріка, тече
І Вкраїни вам не збороть,
Як весняний Дніпр, ворогів змете
Наша Армія, Наш Народ.

Цю пісню у  1941 році склали поет Євген Долматовський та  композитор Марк Фрадкін.

З її словами в серці довгі і криваві два роки воювали бійці, наближаючи визволення України.

І ось Червона армія вийшла до берегів Святого Дніпра. До цього були напружені кровопролитні бої за Донецьк та Ворошиловград, Харків та Полтаву, Дніпропетровськ та Запоріжжя, численні українські міста і села.

Незважаючи на втрати і жертви, солдати і офіцери рвалися уперед, щоб дати свободу Україні. Чуючи годину близької відплати, вже почали тікати на захід поліцаї та інші посіпаки гітлерівського Третього рейху.

Масові розстріли, голод, холод і відправка сотень тисяч українців до Німеччини обезлюдніли Україну. Ридала і плакала кривавими сльозами українська земля. З незліченних могил чулися стогони невинно убієнних, що вимагали помсти.

Окупація Києва тривала 778 днів. За цей час гітлерівці знищили понад 195 тисяч жителів. Понад 100 тисяч киян були викрадені на каторжні роботи до Німеччини.

Перед початком битви за Київ радянські війська зайняли два плацдарми на Правобережжі Дніпра-Букринський і Лютізький. З Букринського плацдарму двічі проводилися спроби наступу на Київ, але безуспішно.

Кияни масово допомагали радянським бійцям переправлятися через Дніпро.  Наприклад,  мешканка Сваром’я Горпина Трегуб перевезла на своєму човні десятки солдатів. І таких було тисячі.

Командувач Воронезьким фронтом генерал М. Ф.Ватутін хотів завдати ще одного удару, але Ставка, не бажаючи, щоб загальновійськові і танкові частини і з’єднання несли надмірні втрати, запропонувала, щоб удар був перенесений на Лютізький плацдарм – теж розташований неподалік від Києва, тільки від півночі.

Лютізький плацдарм, географічно не схожий на Букринський, дозволяв здійснювати успішний наступ, особливо, якщо німці будуть не чекати його з цього напрямку.

3-тя танкова армія великого громадянина України, Героя Радянського Союзу генерала П. С.Рибалка таємно здійснила марш на Лютізький плацдам. Німці не помітили її зникнення з Букринського плацдарму.   Щоб замаскувати відхід танкової армії, там побудували і розставили численні макети танків, машин, гармат і мінометів.

Марш був здійснений на початку листопада 1943 року. Танкістам допомогли темрява і часті тумани. Танки, артилерія в’язли в трясовині, проте в призначені терміни 3-тя танкова зосередилася на вихідних рубежах для наступу.

3 листопада ударнi угруповання Червоної Армії завдали свій головний удар у Київській наступальній операції.  Атаки почалися з обох плацдармів.

До кінця дня радянські війська підійшли до передмість Києва. Німці запекло чинили опір, і весь день 4 листопада пройшов зі змінним успіхом для кожної зі сторін. Але вже 4 і 5 листопада радянським військам вдалося перекрити Житомирське шосе на західному кордоні міста. Були відрізані шляхи відходу німецьких військ і перекриті всі шляхи постачання і доставки підкріплень.

38-та армія за підтримки танкових і артилерійських частин посилення почала звільняти Київ.

Бої були жорсткі, гітлерівці, яких застали зненацька, несамовито чинили опір. Тоді в бій був введений основний ешелон фронту-3 гвардійська танкова армія. Її командувач П. С. Рибалко, оскільки настала ніч, всупереч Статуту наказав включити фари. Частина танків були пущені по залізничних коліях.

5 листопада німці почали відступ, а наступного дня місто було повністю звільнено.

Під час форсування Дніпра і штурму Києва солдати і командири здійснювали масові подвиги. За форсування Дніпра і звільнення Києва за форсування Дніпра 2438 солдатів і офіцерів   були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

Одним з перших, хто звільняв Київ, був командир взводу 306-го танкового батальйону 53-ї гв. танкової бригади, гв. лейтенант Олексій Фалін, який відвоював війну з Фінляндією і три роки Великої Вітчизняної.

На своєму Т – 34 він увірвався в Святошино, підбив два штурмових знаряддя, чотири бронетранспортери ворога, але його танк був підбитий. Лейтенант Фалін загинув.  Звання Героя Радянського Союзу йому присвоєно 3 червня 1944 посмертно, а похований лейтенант на Святошинському кладовищі.

Ще один великий українець, згодом двічі Герой Радянського Союзу, генерал-полковник Кирило Москаленко, у дні визволення Києва командувач 38-ю армією, що брала Київ, у своїх мемуарах описував появу радянських військ у столиці України:

— І ось ми вже в Києві. Навколо йшли бої, гриміла артилерія, палали будинки, серед яких я з болем побачив і будівлю університету, підпалену гітлерівцями. Так, ще йшла боротьба, запекла, кровопролитна. Рухаючись слідом за танками, ми дісталися нарешті по бульвару Шевченка до Хрещатика. Там нас несподівано зустріли великі групи захоплених, сяючих киян. Навколо рвалися снаряди, свистіли кулі, а жителі міста щільним кільцем оточили наші машини і бурхливо висловлювали свою радість…

В ході боїв за Київ війська 1-го Українського фронту розбили 68, 75, 82, 88, 323, 340, 183, 217 і 327 піхотні дивізії, 20 мотострілецьку і 7 танкову дивізії противника, які втратили до 60-70% особового складу і більшу частину матеріальної частини.

6 листопада 1943 року столиця Радянської України Місто Київ було звільнено.

 Україні не можна забувати своїх визволителів. Свята українська земля ввібрала в себе стільки їх крові, стільки життів віддано за звільнення її від фашистів, що буде навіки проклятий той, хто зрадить цю пам’ять.