* * *
У неї щічки, наче яблука - червоні й ніжні. Так і знаджують, хоча б торкнутися губами. Але я боюся, справді, боюся.


Не наважуюся навіть глянути на ці привабливі щічки. А вона дивиться на мене й мовчить.
«Ну, скажи хоч слово, слово скажи...».    


Хтось гукає. Це Валі мама. Не розуміє, чи що? Чи сама такою не була? Ех, тітко Маріє, тітко Маріє... Значить, уже треба прощатися. А як не хочеться!


Валя сміється прямісінько мені в очі:
- Ех, ти, синьоокий! Ніч кінчається, а ти!..
«Що я? Що я?».


Отак простояли цілу ніч, наче коні  в стійлі. Кілька слів одне одному тільки й мовили. А тепер - розбігатися.


Спохвачуюся:
- Ти теж гарна!
- Сама знаю, що гарна! Вийду-таки заміж за Андрія, доки служитимеш, - вистрілила бісиками і так грайливо: - Те-ле-пе-нь...


«Ух, той Андрій, - думаю зі злістю, - гітарист нещасний, все Макаревича із себе вдає. А дівчата за ним, - наче бджоли за нектаром злітаються. Тепер і Валюша такої ж заспівала....»


 Насмілююся. Тицяюся в щічку-яблучко.
- Ха-ха! - залунало селом. Це сміється Валя. Та так іронічно -  весело, що й я видавлюю на лиці подобу посмішки.
- За-ли-цяль-ни-чок!


Вона розвертається, все ще сміючись і спотикаючись водночас, і  біжить до свого двору.


У мене виривається:
- Повістку дали!


Дівчина зупиняється, наче вкопана. Підходить до мене і потихесеньку, ніби боячись порушити тишу, запитує:
- Ти кажеш правду?
- Угу-у...
- А йти коли?
- Післязавтра.


- Післязавтра? - уточнює, а оченята сумнішають і сумнішають. - Так швидко?
- Раніше піду, раніше повернуся, - віджартовуюся і наспівую:  «Через две, через две зимы…»



Валя зненацька кидається мені на шию, обнімає руками. Гарячі її уста, наче жаринки, вп'ялися в мої. Відчуваю: ще мить - і зомлію, або ж такого накою, такого...


Та тримаюся. Відчуваю, як гаряча борозенка поволі сповзає по моїй щоці. Це сльози Валі. А мо’, й мої.
- Чекатиму... коханий, - чи то вона шепоче, чи весняне листячко шелестить…



…  - Сіренко, ей, Сіренко! Проснися! Ну, проснись!
- А я й не сплю, - крізь дрімоту солодкого сну  відмовляю.
- До тебе приїхали!


Чую голос Ванька Ласточкіна, знайомий відтоді, коли після Афгану, опинилися тут, в госпіталі, на своїй землі. Я його ніколи не бачив, та знаю - немає в нього ноги.



- Не розігруй, Ванько. Хто б приїхав до мене... ніхто навіть дома не знає, де я є. Ех, що там. А з тобою хіба не так?
- Приїхали, приїхали, - Ванько наче затявся.
- Наречена, мабуть, - додає Толік Варижкін, білорус-веселун. Були б у мене руки, я б її теж обійняв...


- Кого? - врешті-решт проганяю дрімоту. - Захотілося наді мною позбиткуватися? Нічого у вас, хлопці, не вийде. Я на такі штучки не піддаюся.


- Уставай, сонько, - подає голос і Санько Мірошник,  земляк  із Сумщини.
-Ну, хлопци, что к нєму приклеїлись! - басить, як і завжди, своєю ламаною мовою Рафік Аббасов, який двічі горів у «бетеері», та так і не згорів. Ми з ним із одного екіпажу.


Хлопці включають радіоприймач:

                          
Яблоки на снегу...
Яблоки на снегу...


Відвертаюся до стіни. Жар-ту-ни! Ех, знову б заснути і той приємний сон, наче дійсність, додивитися!


…Рипнули двері. Я стрепенувся. Підсвідомо відчуваю - хлопці кажуть правду. Та цього не може бути! Лежу принишклий. Боюся повернутися. Повірити. Та відчуваю вже теплу - теплу  долоню.


Але все ще не обертаюся: вжахнеться, не впізнає. І я... також... ніколи... ніколи не побачу її. Вона плаче. А я - ні: сліз у мене немає, бо їм капати нізвідки Вони лиш хлюпають з краєчка душі й шпигають прямісінько в моє серце, мов голочки.



Чую, як марно б'ється в шибку бджола. Звідки вона  тут взялася?
І Валин голос, наче з марева:
- Я приїхала за тобою...


Мовчу. А в палаті лунає, а може, й не в палаті, а в мені, все дзвінкіше й дзвінкіше:

Яблоки на снегу...
 Яблоки на снегу…
Что же мне с ними делать?