"І думки не було робити запаси чи знімати готівку"

Увечері 23 лютого я дивилася в кінотеатрі фільм Олега Сенцова “Носоріг”. Кінотеатр розташований в найбільшому торгово-розважальному центрі Сум, там повно банкоматів, є магазини та супермаркети, де можна було б закупити продукти й все необхідне для “тривожної валізки”. Однак у мене і думки не було робити якісь запаси чи знімати готівку про всяк випадок, пише Анна Горпинич для texty.org.ua.

Близько 5-ї ранку 24 лютого я крізь сон почула телефонну розмову тата з колегою: “Які обстріли? У Борисполі? Та не чуди. Я нічого не бачив. Давай, не видумуй, я заїду за тобою”. Тато поїхав на роботу. Я заснула.

А вже за годину у мене задзвонив будильник – час збирати дітей до школи. Але у вайбері вже було повідомлення від класної керівниці про те, що навчання скасували. Отут вже я серйозно захвилювалася і почала скролити новини. Від цього часу я не випускала телефон із рук довше, ніж на 5 хвилин. У моїй країні почалася війна. Цього не могло бути, але це сталося.

Страх паралізує

Першою моєю реакцією на події став страх – такий тваринний, деструктивний страх, що паралізує тебе. І замість того, щоб розробити якийсь план порятунку, я десь з пів години ходила по квартирі. Виїжджати? Робити запаси? Знімати готівку? Як там тато? Що робити з 82-річною бабусею? Мільйон думок у секунду і цілковитий хаос.

Якимось надлюдським зусиллям я зібралася докупи й почала готувати рюкзаки безпеки (відмовлялась називати їх тривожними). Знайшла бот “Готовий до всього” у Телеграмі й по списку зібрала рюкзаки спершу для себе та дітей. Потім для тата, який все ще був на роботі, а потім для бабусі. Скласти бабусині речі виявилося найскладніше. Жінка, яка пережила Другу світову, заявила, що в жодному разі не буде евакуюватися, та і взагалі з квартири нікуди не піде. “Якщо така воля Божа, то вмиратиму тут. Я вже стара, то хай що буде, те буде”. Я накричала на стареньку і попросила принаймні не заважати мені, якщо допомагати не збирається. Зрештою бабусин рюкзак теж був зібраний.

Простояла в черзі до банкомата близько трьох годин

З їжею і готівкою була проблема. У мирний час я відвикла мати кеш, скрізь розраховувалася за допомогою PayPass, однак у період війни була ймовірність, що термінали не працюватимуть. Тож я пішла до найближчого банкомату. Там була черга довжиною метрів у 200. Банкомат дозволяв знімати лише по 1000 грн за транзакцію, тож кожен стояв біля нього довго. Загалом, щоб зняти трохи грошей, я простояла у черзі близько трьох годин.

Тоді пішла у магазин, щоб взяти щось для сухпайків. Взяла по кілька пачок “Мівіни”, каші швидкого приготування, дитяче пюре в пакетах, злакові батончики. Додатково кинула в кошик пляшку олії, пакет цукру, пачку макаронів. Хліба в магазинах уже не було, тож взяла пачку печива та рисові хлібці. З тим пішла додому і продовжила стежити за новинами в надії, що зараз напишуть, що це все помилка і війни немає.

Людям хотілося, щоб хтось сказав, що у місті безпечно

Натомість уже після обіду ми вперше в житті спускалися в укриття – підвал нашого будинку. Пам’ятаю, як збила кісточки на пальцях, несамовито стукаючи сусідам у двері. У нашому районі не чутно сирен, а в під'їзді мешкає багато стареньких. Я розуміла, що маю їм допомогти. Коли підвал був забитий людьми, ми усвідомили, що це ненадійний сховок.

“ЗБИЛА КІСТОЧКИ НА ПАЛЬЦЯХ, СТУКАЮЧИ СУСІДАМ У ДВЕРІ”

Панельна дев’ятиповерхівка у випадку удару могла скластися, як картковий будинок, поховавши нас усіх під завалами. Тож ми скоренько, допомагаючи старшим людям, перейшли в підвал сусіднього спорткомплексу. Там принаймні було просторо, була вентиляція, електрика і навіть туалет – лакшері умови. Цей підвал став нашою домівкою на перший тиждень. Пару разів ми там ночували, хоча щоразу сподівалися більше не повертатися. Перший тиждень ми мали надію, що все це ненадовго.

Оскільки я, як журналістка, була долучена до координаційного чату з військовою адміністрацією Сумщини, то володіла перевіреною інформацією, яку могла доносити людям в укритті. Коли я відчула, що можу заспокоювати інших, моя паніка вщухла. Люди в укритті думали, що я волонтерка чи якась керівниця укриття. Їм дуже хотілося, щоб хтось їм сказав, що повертатися додому безпечно, що обстрілів сьогодні не буде вже, що ворожі літаки всі якщо не збиті, то приземлилися далеко від Сум. Я бачила цю надію в їхніх очах і почувала себе катом через те, що не могла дати таких гарантій.

Один з перших вечорів в укритті

Пам’ятаю, як обвалилося серце, коли після відбою тривоги люди вийшли з укриття, а за три хвилини неподалік вдарила артилерія. Після того випадку скасовування тривоги ми більше не давали

Ясно було, що орки не пробачать нам спротиву

На той час я уже усвідомила, що безпечно найближчим часом не буде. Було ясно, що Сумщина першою зустрічає ворога, як і інші прикордонні міста. І нашою задачею буде не пустити ворога всередину країни, до Києва. Так само ясно було, що орки не пробачать нам спротиву. Так і сталося. У перші ж дні ворог практично знищив Охтирку, Тростянець, не міг пробачити своїх поразок біля Кадетського корпусу в Сумах.

Наслідки авіударів по житловим кварталам в Охтирці

Російські окупанти у Тростянці

Сумщина перетворилася на північний форпост України.

Натовп у паніці ледь не затоптав 4-річного хлопчика

Найважче було пояснити дітям, чому вони не ходять до школи, чому всі кіпішують, що взагалі відбувається. Мені хотілося пояснити їм все по-чесному, але не налякати їх або принаймні не травмувати.

Але була річ, яка зводила мої старання майже нанівець – це різноманітні чати у вайбері. Батьки панікували у своїх чатах, кидали туди лякалки з написом “Максимальний репост” про те, що орки вимкнуть мобільний зв’язок, що вночі всю Україну розбомблять, що от-от почнеться хімічна атака, що місто здали окупантам і взагалі нам всім кінець. Діти бачили це все, інтерпретували по-своєму і несли свій страх у чати з однокласниками. Перші кілька днів це було схоже на суцільне інформаційне пекло, помножене на пекло реальне.

Одного разу я стала свідком того, як натовп в укритті ледь не затоптав 4-річного хлопчика. Хтось надто голосно крикнув, комусь почулося щось жахливе, і от уже кілька сотень людей біжить до виходу з укриття у той час, коли в місті оголошено загрозу авіаударів. У той день я зірвала голос, намагаючись разом з іншими волонтерами зупинити людей. Зупинили. Дитину повернули батькам.

МОЖНА ЖИТИ БЕЗ СВІТЛА, ВОДИ І ТЕПЛА. БЕЗ ІНФОРМАЦІЇ ЖИТИ СКЛАДНО

Треба віддати належне Сумській обласній військовій адміністрації. Радниця губернатора з інформаційних питань Альона Бояринова з першого дня зібрала всіх журналістів з області в єдиний координаційний центр. Хтось з колег працював на місцях обстрілів, часто ризикуючи життям; хтось координував збір гуманітарної допомоги; хтось постійно був на зв’язку з теробороною. Межа між професійною діяльністю журналістів та прагненням допомогти захищати Сумщину зникла. Кожен просто робив те, на що здатен. І Альона дуже професійно координувала цю роботу. Власне координує досі.

“ЗВИЧНІ СТАНДАРТИ ТА ПРОФЕСІЙНА ЕТИКА В НОВІЙ РЕАЛЬНОСТІ МОЖУТЬ ПРАЦЮВАТИ ЯКЩО НЕ ПРОТИ НАС, ТО ТОЧНО НЕ НА КОРИСТЬ”

Треба розуміти, що жоден з моїх колег до цього не працювали в умовах війни, тому вимушені були дуже швидко вчитися, вивчити військову термінологію; зрозуміти, що можна давати на загал, що краще не треба. В інформаційній війні свої тактика й стратегія. Очевидно, що звичні стандарти та професійна етика в новій реальності можуть працювати якщо не проти нас, то точно не на користь.

40-ва підстанція в Сумах після авіаударів

Одного дня після обстрілу 40-ї підстанції у Сумах зникло світло, а разом з ним вода. З часом зник і мобільний інтернет, бо батареї на вишках мобільних операторів розрядилися. Десь добу я перебувала в інформаційному вакуумі. Це було дуже страшно. У той час ми не бачили навіть сповіщень про повітряну загрозу. Тоді я зрозуміла, що прожити без світла, води та тепла можна, а от жити на війні без інформації – велике випробування. На щастя, героїчні сумські комунальники швидко відновили подачу електрики.

Кожен має знайти свій фронт і боротися

У перші дні я почувалася трохи “за бортом”. Маючи вдома двох дітей, ти не поїдеш знімати на місці подій. Ти маєш бути з ними, щоб за найменшої загрози відвести їх в укриття. Відчуття того, що ти нічого не робиш, коли кожна пара рук на вагу золота, добивало не менше за страх.

У перші два дні я переказала всі гроші, які залишилися на картці, на потреби гуманітарних штабів. Потім винесла з дому все, що можна перетворити на сухпайки для тероборони; все, з чого волонтери могли приготувати гарячу їжу для захисників та нужденних.

Ще трохи пізніше винесла з хати каструлі, ложки, виделки, всі теплі речі, які зібралися в шафах та на балконі. Щоразу, коли йшла в магазин, телефонувала дівчатам з волонтерського штабу, питала, що потрібно, і намагалася купити. Добре, що у Сумах з продовольством у магазинах було більш-менш нормально.

Але цього все одно видавалося замало. Тож я знайшла собі ще один фронт боротьби – спілкувалася з батьками у шкільних чатах. Заспокоювала, пояснювала, де брати правдиву інформацію, іноді перевіряла якусь інформацію і давала спростування. Дуже допомагала співпраця з командою проєкту “По той бік новин”, які робили фактчекінг різноманітних інформаційних вкидів.

Через якийсь час, перш ніж поширювати новини просто у чат, батьки почали скидати їх мені “на верифікацію”. В наших чатах паніка трохи вщухла, почали організовувати збір допомоги для територіальної оборони та нужденних людей. Гроші з “класних фондів” перерахували на допомогу нашим захисникам.

“ЗНАННЯ, ЩО ТИ ЩОДНЯ РОБИШ ЩОСЬ ДЛЯ ДОПОМОГИ, ЗАСПОКОЮВАЛО І ДОЗВОЛЯЛО АДАПТУВАТИСЯ ДО ВІЙНИ”

Під час війни багато земляків перетворилися на коригувальників і повідомляли про рух ворожої техніки. Це допомагало швидко знешкоджувати ворожі колони.

Коли паніка в чатах вщухла, я знайшла собі новий спосіб допомагати – приєдналась до ініціативи Оксани Мороз, засновниці проєкту “Як не стати овочем”. Ми поширювали правду про війну в російських соцмережах ВКонтакте та Одноклассники. З одного боку, ми хотіли, щоб люди в Росії знали правду, а з іншого – це допомагало мені самій розуміти, що відбувається у їхній паралельній реальності.

Таким чином кожного дня я знала, що допомагаю. Це знання заспокоювало і, здавалося, ми адаптувалися до умов війни.

Усе життя у трьох рюкзаках

Про евакуацію не йшлося. По-перше, на Сумщині до 8 березня не було “зелених коридорів”, а їхати на власний розсуд було небезпечно. По-друге, я хотіла бути в місті й допомагати, чим можу. Та й у самих Сумах до певного часу було більш-менш спокійно, на відміну від Охтирки, Тростянця чи Конотопа.

Моя мама живе у Польщі, і з першого дня вона почала говорити, щоб ми виїжджали. Я заспокоювала її, переконувала, що у нас все добре, що безпечніше залишатися в Сумах, ніж їхати по трасі, де тебе можуть розстріляти орки.

Ситуація змінилася швидко. У ніч з 7 на 8 березня росіяни скинули бомби на житловий квартал у Сумах, на приватний будинок у Бітиці (Сумський район). Тоді у нашому місті загинули перші діти. Найстрашніше було те, що вочевидь, російські літаки летіли дуже низько, і радари їх не помічали. Тож повітряну загрозу оголосили вже після вибухів.

Зруйнований авіаударом будинок у Сумах, в якому загинуло троє дітей

“ТІЄЇ НОЧІ Я БІЛЬШЕ НЕ СПАЛА, МЕНЕ ВДРУГЕ ОХОПИЛА ПАНІКА, І Я ВПЕРШЕ ЗАДУМАЛАСЯ ПРО ВИЇЗД”

Ми не спускалися в укриття, вже не було сенсу. Я дивилася на сплячих дітей, які навіть не прокинулися від звуку вибуху, і розуміла, що будь-яка ніч для них може стати останньою. Тієї ночі я більше не спала, то був другий раз, коли мене охопила паралізуюча паніка. Я вперше задумалася про виїзд. Попри відчуття провини за втечу з осадженого міста, я чітко усвідомила, що маю врятувати дітей.

На збори та сніданок було 26 хвилин

Вранці оголосили перший “зелений коридор”. Я написала Альоні, що хочу вивезти дітей. Уже за пів години за нами заїхали колеги, щоб відвезти до автобусів. На збори та сніданок у нас було 26 хвилин. По суті ми поїхали у тому, в чому були, захопивши лише рюкзаки безпеки та ноутбук. Я пожертвувала їжею для себе, щоб помістити ноутбук, бо розуміла, що мій старенький Lenovo може стати для мене єдиним способом заробітку у чужому місті. Усі мої 32 роки життя помістилися в три міських рюкзаки.

Найтяжче було сказати татові й бабусі. Тато боявся, що нас можуть розстріляти в дорозі. Я розуміла, що з такою ж ймовірністю нас можуть розбомбити вдома. Тато прийняв моє рішення, хоча я бачила, як він боїться за нас. Я боялася за них з бабусею. По суті, мені довелося обирати між татом та дітьми. Я вибрала дітей, але зрозуміти, якого болю завдає цей вибір, може лише той, хто робив його сам.

Дорога показала – хто є хто

Ми їхали у першій колоні з Сум разом з індійськими студентами. Також у нашій колоні були інші мами з дітками. Найменшому, Святославу, було три місяці.

Дорога до із Сум до Полтави

Майже 12 годин ми їхали із Сум до Полтави. Було дуже страшно, коли назустріч виїхала колона російської техніки – близько 150 одиниць. Я заступила собою дітей так, ніби це могло їх врятувати у найгіршому разі. Однак росіяни пропустили наші автобуси, дехто з них навіть махав нам рукою. Зараз складно описати словами суміш люті, огиди й страху, яку я відчувала у ті 15 хвилин.

Час від часу я зривалася на сльози. Плакала через відчуття провини, через тривогу за рідних та друзів, які залишилися в Сумах. Часом плакала від сорому. У попередньому житті я часто допомагала нужденним. Тепер нужденною стала сама. Іноді плакала просто від утоми. Сльози стали моїм знеболювальним. Коли більше не могла терпіти – плакала, і сили знаходилися. Допомагала також підтримка інших жінок та дівчат із Сум. У нас утворилася групка з 16 жінок та дітей. Ми все робили разом, допомагали та втішали одна одну. Поодинці цей шлях був би в рази складнішим.

Часом трохи соромно було за наших українців. Коли у Полтаві ми сіли в евакуаційний потяг сполученням Харків – Ужгород, більшість людей, які вже були в ньому, замкнулася в купе. І сотні людей просто стояли у коридорах з дітьми й сумками. Після того, як провідниця наказала всім відчинити купе, було дуже прикро і соромно спостерігати, як чоловіки просто лежали на полицях, тоді як, наприклад, Іра з 8-місячною Ельвірою була затиснута в коридорі між людьми. Утім, провідниця змусила чоловіків посунутися, щоб усі могли принаймні сісти.

Але я не хочу нікого оцінювати. Краще розповім про зовсім чужих людей, які сприйняли нас, як рідних.

Війна не може здолати людську доброту

У Полтаві нас зустріли волонтери, серед яких були психолог та медик. Перевезли до ліцею, де небайдужі люди організували гуманітарний штаб. Нам дали їжу, воду, речі, адже багато хто виїхав просто у чому був. У цьому ліцеї ми переночували, нас нагодували сніданком, зібрали їжі в дорогу, організували трансфер до вокзалу та домовились про нічліг у Львові для нашої групи.

Ночівля у Полтаві. Гуманітарний штаб в одному з полтавських ліцеїв

Коли ми виїжджали, я запропонувала гроші одній з волонтерок, щоб вони й надалі могли допомагати тим, хто приїде після нас. Гроші у мене не взяли, жінка сказала, що вони приймуть усіх, хто приїде, адже вони готувалися.

Загалом Полтави війна майже не торкнулася. Там немає зруйнованих будинків та доріг, люди живуть звичним життям. Але те, як полтавці згуртувалися для допомоги тим, хто полишив свої домівки, ще довго викликатиме у мене сльози вдячності.

“ЯКИЙ МОРОК НЕ НЕСЛА Б ІЗ СОБОЮ РОСІЯ, ДОБРА У СВІТІ ЗНАЧНО БІЛЬШЕ”

Шокували мене також поляки. Від самого кордону і до місця призначення нам траплялися люди, які пропонували їжу, воду, теплі речі, житло, роботу. Один чоловік у поїзді дав нам 100 злотих на “канфєткі”, коли по мові зрозумів, що ми з України. Ми відмовлялися, але він просто поклав гроші, сказав “До свєданія” і пішов. Цей жест викликав нову порцію сліз вдячності та сорому. Краще, що я придумала в той момент – взяти гроші та переказати їхній гривневий еквівалент на допомогу Сумській територіальній обороні. Тим паче, що цукерок моїм дітям поляки надавали стільки, що до перемоги вистачить.

Перехід кордону з Польщею

Згуртованість людей, яку я побачила на своєму шляху, показала мені, що який морок не несла б Росія, добра у світі в рази більше. Робота тих, хто в тилу, нічим не поступається тій, що на передовій.

Шлях мігрантів окроплений сльозами

Я завжди вважала себе сильною жінкою, здатною взяти волю в кулак і бути рішучою. Зараз ця впевненість в мені похитнулася. Я в чужій країні, мови якої не знаю. Я залежна від інших людей. Багато моїх соціальних зв'язків зруйнувалися, а нові ще не вибудувала.

Знаю, що багато хто, як і я, зараз бореться із синдромом останнього вцілілого. Хотіла б сказати цим людям, що це також боротьба за Україну. Бо допоки ми не станемо на ноги, не почнемо працювати, жити повним життям, ми не можемо допомогти своїм, тим, хто залишився в українських містах і захищає їх. Чим скоріше ми перестанемо виправдовуватися та візьмемося до роботи, то більше зробимо для України. Я б хотіла, щоб ті, хто шеймить утікачів, просто повірив, що ніхто не поїхав з дому із власної волі, що шлях утікачів окроплений сльозами та сповнений болю.

Сьогодні я не знаю, чесно не знаю, чи повернемось ми додому. Критерієм прийняття цього рішення стане те, де з нас буде більше користі для України. Мені болить за моїх рідних, друзів, колег, які лишилися в Сумах під обстрілами.

Через цей біль я прокидаюся вранці, готую сніданок дітям, гуляю з ними. А потім відкриваю ноутбук і продовжую писати для України й про Україну. Зараз це те, що я можу робити. Це мій фронт. Я завжди поважатиму і тих, хто залишився, і тих, хто поїхав. Адже за власним досвідом знаю, як тяжко прийняти будь-яке рішення, коли впевненості ні в чому немає.

Хоча ні, є певність в одному – Україна виграє цю війну. Вона вже виграла. Виграла завдяки своїм людям. Усю дорогу з Сум до Хелмно я навчала дітей не соромитися свого походження. А коли питають, гордо говорити, що вони з України. Де б ми не лишилися у підсумку, українцями ми залишимося до скону.

Анна Горпинич, Тексти