Все частіше ЗМІ та Інтернет починають приковувати увагу до справ церковних, які за характером, розмахом, впливовістю учасників нічим не уступають, а іноді й перевершують політичні баталії.
Свідченням цьому стають таємниці внутрішніх конфліктів, боротьби за владу та склок, що просочуються через церковні мури та фактично шокують пересічних вірян.
І якщо періодичне викриття фактів шахрайства з боку представників неокультів, як то «Кінгз-Кепітал» відомого нігерійського «проповідника» Сандея Аделаджі, вже нікого не дивують, то проблемні питання пов’язані з традиційною і такою рідною православною церквою щонайменш засмучують.
Яскравим і вже далеко не секретним прикладом є внутрішня боротьба в найбільш поширеній та впливовій релігійній організації Українська православна церква.
Причина – сама, що не є тривіальна. Слабкий стан здоров’я діючого предстоятеля церкви митрополита Володимира Сабодан, відразу спровокував та систематично стимулює боротьбу претендентів за перспективу очолити це місце. Звісно не обходиться й без «сусідів», тобто Московського патріархату, які вважаючи Україну своєю «канонічною» територією прагнуть бачити майбутнім керманичем УПЦ виключно підконтрольну особу.
Серед таких, найбільш вираженими «бажаючими» є митрополит Одеський Агафангел Саввін та митрополит Донецький Іларіон Шукало, це вже як домовляться. Вони сформували навколо себе коло духовенства, прихильників «монархічного самодержав’я» або ж просто «Русского мира» та за допомоги «Матері – церкви» намагаються очолити український релігійний Олімп.
Опонентами до них, як годиться, виступають більш молоді та прогресивні церковні діячі, які цілком справедливо не хочуть залишатися лише придатком патріарха Московського і Всія Русі Кирила Гундяєв і ратують за самостійний шлях розбудови українського православ’я. В цьому вони якраз, хоча й неофіційно, користуються підтримкою більшості єпископату та самого митрополита Володимира. Очолює цей рух найбільш наближена до митрополита Володимира особа архієпископ Олександр Дробинко. Проте розглядати його в якості претендента на місце очільника УПЦ мабуть дещо завчасно, передусім зважаючи на молодий як для ієрарха вік (34 роки), а також причетність до скандальної історії пов’язаної з викраденням черниць у м. Київ та торгівлею елітними автівками.
Проте, останнім часом, доволі чітко стала проявляться фігура діючого керуючого справами УПЦ митрополита Антонія Паканич, який займає досить виважену позицію у церковній політиці, в т.ч. і зовнішній, і в принципі на даному етапі за своїми особистими і діловими якостями є доволі вигідною кандидатурою практично для всіх. Якщо звісно не брати до уваги чиїсь особисті амбіції.
Але, якраз з його боку устремлінь очолити в майбутньому найбільшу українську конфесію якраз і не відать …
Як наслідок, в даних умовах визначальною постає «електоральна» база діючого єпископату, набирає ваги кожний голос покладений на ваги того чи іншого кандидата при обранні очільника церкви.
Але, як то кажуть, приділимо більше уваги нашому регіону. На даний час в області сконцентровано потужне єпископське представництво УПЦ у кількості аж чотирьох осіб. Серед них керівник Конотопсько-Глухівської єпархії єпископ Роман Кимович, вікарій цієї ж єпархії єпископ Ямпільський Іосиф Масленніков, керівник ставропігійного монастиря Глинська пустинь єпископ Антоній Кріпак та найбільш значимий - архієпископ Сумський і Охтирський Євлогій Гутченко. І як раз він, як не дивно, дійсно порадував.
Довгий час єпископ (нині вже архієпископ) Євлогій демонстративно займав відверто «проросійську» позицію, орієнтуючись на митрополита Одеського Агафангела, який фактично і сприяв його становленню в українському церковному бомонді, являючись активним противником автокефалії українського православ’я, його відходження від Москви.
Проте, знаковим моментом стає подія початку липня 2013 року, коли керівник Сумської єпархії отримує сан архієпископа. Подія дійсно урочиста, але тут виникають приємні, як на мене, думки.
На даний час, усі церковні підвищення та нагороди в УПЦ фактично не проходять повз особистого секретаря предстоятеля церкви того самого Дробинка і тому підвищення Сумського архієрея в церковній ієрархії можна розглядати лише як схилення останнього до «автокефальних» позицій. Підтвердженням цьому є також візит в минулому році архієпископа Олександра Дробинко до Сумської єпархії. Дивно, але факт. То можливо це і стало початком зміни власних переконань єпископа Євлогія, усвідомленням необхідності в той чи інший спосіб відокремлення українського православ’я від російської церкви?
Дійсно, можливо архієпископ Олександр Дробинко не найкращий приклад для наслідування, але зміна самого напрямку мислення вже викликає виключно повагу.
А як же митрополит Агафангел? Думаю у нього, з його відверто антиукраїнськими, шовіністичними поглядами шансів в нашій, Слава Богу незалежній державі, небагато. І якщо поступово до думки, що в незалежній державі повинна бути незалежна церква, доходять найближчі послідовники Одеського митрополита, то і він сам повинен зрозуміти безперспективність своєї боротьби.
Владико Євлогій, браво і многая літа, повірте Ви зробили правильний вибір, майбутнє Єдиної помісної української православної церкви за такими як Ви!