У роботах Сашка Федоренка є особливий ефект присутності чогось, що існувало ще до втручання руки. Ніби форма не створена, а знайдена — вийнята з глибини матеріалу, де вона весь час чекала свого моменту.

Це можуть бути істоти, схожі на морські організми, або структури, які балансують між анатомією, механікою та природною еволюцією. Вони не пояснюють себе — вони проявляються. 

Художник із Сум працює з деревом як із живою системою, яка вже містить у собі відповіді. Його практика — це не стільки створення, скільки уважне дослідження матеріалу. Виставкова історія Сашка Федоренка переважно формується в межах Сум і камерних арт-просторів, де його роботи вперше й отримали увагу глядача. Серед відомих проєктів — персональна виставка «Linden Wizard» в Агенції промоції міста Суми, де було представлено десятки дерев'яних скульптур із липи та інших порід.

Також його роботи з'являлися в межах серії експозицій, умовно об'єднаних темою «Палеоіхтіології», у Сумській міській галереї — там він показував біоморфні дерев'яні форми поруч із живописом. Згодом художник брав участь і в інших виставкових проєктах, зокрема в G.Gallery у Сумах, де презентував ширший зріз своєї практики. Попри це, його виставкова присутність залишається радше локальною і фрагментарною — багато робіт існують у форматі окремих показів і камерних експозицій, а не великої музейної ретроспективи.

Не вигадати, а відкрити

Коли Федоренка питають, звідки починається робота, він рідко говорить про концепції у звичному сенсі.

«Спочатку є дерево. І воно вже якесь. Я можу довго його просто дивитися. Там уже все є — питання тільки, що саме ти зможеш побачити», — пояснює він.

У його підході матеріал не нейтральний. Кожен шматок дерева має власну логіку: напрям волокон, тріщини, викривлення, щільність. Це не дефекти, а інструкція. Тому робота починається не з ескізу, а з діалогу. І саме цей діалог визначає результат.

У процесі роботи художник майже не нав'язує форму. Навпаки — дозволяє їй проявитися. Найбільше надихає працювати з липою. Тріщина може стати головною віссю об'єкта. Природний вигин — визначити всю композицію. Інколи достатньо мінімального втручання, щоб форма проявилася сама.

У цьому є парадокс: чим менше контролю, тим переконливішою виглядає структура. Роботи Федоренка часто сприймаються як щось «вирощене», а не виготовлене.

Естетика, що народжується з тілесності і природи

У своїх роботах Федоренко часто звертається до органічних форм — і це не випадково. Його надихає жіноча пластика тіла: не як об'єкт, а як система ліній. Важливу роль відіграє і природа: вода, корали, кісткові структури, рослинні форми. Окремий рівень — міфологія: різні культурні системи образів, де тіло і природа не розділені, а існують як єдине поле.

«Міфологія для мене — це спосіб мислення, де все живе. Не пояснене, а відчуте», — зазначає він.

Істоти, яких не було — але які могли бути

Найбільш впізнавана частина його практики — біоморфні дерев'яні об'єкти, які умовно можна назвати «палео-уявними формами». Вони нагадують морських істот: витягнуті, плавні, з ритмічними виступами, схожими на плавники чи зябра. Але це не копії природи — це радше альтернативна біологія.

«Мені цікаво, де закінчується реальне і починається можливе. Наче ти дивишся на щось знайоме, але розумієш: воно ніколи не існувало», — каже художник.

Ці форми викликають дивне відчуття впізнавання без досвіду впізнавання. Мозок ніби намагається знайти аналог у природі — але не знаходить.

У його роботах постійно присутня напруга між точністю і хаосом. З одного боку — ручна обробка, шліфування, продумана композиція. З іншого — природна структура дерева, яка постійно «переписує» задум. Федоренко свідомо залишає цю невизначеність.

«Якщо все повністю контролюєш — воно мертве. Мені важливо, щоб щось у роботі сталося без мене», — говорить він.

Саме це і створює ефект органічності: ніби форма не виготовлена, а виросла.

Шостка, свобода і дитинство без меж

Олександр Федоренко народився і виріс у Шостці. Сам він часто підкреслює, що саме середовище дитинства сформувало його спосіб мислення — не як систему правил, а як відчуття світу без жорстких рамок.

У дитинстві він багато часу проводив у бабусі в селі. Там, за його словами, не було відчуття обмежень.

«Влітку ти просто зникаєш з дому. Ліс, річка, двір, якісь вигадані пригоди. Ми весь час щось досліджували», — згадує він.

Пізніше це продовжилося в школі — через постійний пошук «іншого світу» в звичайних речах. Цей досвід, за його словами, і навчив його головного: дивитися не поверх форми, а всередину неї.

У соцмережах Сашко Федоренко постає неординарним, майже сценічним образом — яскравим, провокативним. У реальному житті це радше скромна й зосереджена людина, для якої мистецтво значить значно більше, ніж здатен помітити пересічний погляд. Соцмережі тут не суперечать його натурі — вони створюють контраст, який лише повніше розкриває багатогранність особистості.

Біографія, що не відділена від матеріалу

Олександр має художню освіту, але його шлях свідомо відходить від класичної школи різьблення.

«Мене цікавить не декоративність і не технічна демонстрація, а взаємодія з матеріалом як із живою структурою», — каже він.

Його роботи складно класифікувати: це не класична скульптура, але й не чиста абстракція. Вони існують на межі жанрів.

Війна, дім і крихкість реальності

Останні роки суттєво змінили контекст його роботи. Війна стала не фоном, а частиною повсякденності. Нещодавно, за словами художника, поруч із його домом стався приліт. Це безпосередньо зачепило побут: довелося відновлювати вікна, повертати дім до стану, у якому можна жити і працювати.

«Після цього ти інакше дивишся на речі. Наче все стає тимчасовим. Але робота все одно є. І вона тримає», — говорить він.

Він не романтизує цей досвід. Навпаки — підкреслює його буденність і виснажливість. Але саме в цьому стані, за його словами, творчість стає точкою опори.

«Коли навколо нестабільність, ти або розсипаєшся, або тримаєшся за те, що можеш робити руками. Для мене це дерево», — додає він.

Між невідомим майбутнім і виставковим простором

Говорячи про майбутнє, художник не будує чітких планів — і прямо визнає, що в умовах війни планування стає умовним.

«Зараз складно говорити про якісь довгі маршрути. Є день, є робота. А далі — як буде можливість», — каже він.

Водночас він не виключає нових виставкових проєктів, якщо з'явиться така можливість. Але це не стратегія, а радше відкритість до ситуації.

Коли матеріал говорить сам за себе

Роботи Федоренка залишають після себе не пояснення, а відчуття. Вони не дають готової інтерпретації — натомість запускають процес дивного впізнавання. Наче ти дивишся на щось, що вже бачив уві сні або уяві, але ніколи не міг назвати.

І, можливо, саме в цьому полягає його головний метод: не створити образ, а дозволити йому проявитися.

Дерево в його практиці перестає бути матеріалом. Воно стає простором, де ще щось може з'явитися — між реальним і тим, що лише могло б існувати. 

Анна Ліаненко