24 лютого 2022 року майже кожен свідомий українець робив щось для захисту країни від рашистської навали. Хтось став на захист, хтось - на забезпечення потреб оборони.

Такого єднання серед містян у своєму бажанні допомогти захистити рідну країну Суми ще не бачили.

З часом люди почали об’єднуватися, аби надавати допомогу вже більш організовано. А комусь і «перегоріло» бажання.

«Ми Тут - Північний Форпост»

Серед тих, хто не полишив зусиль та акумулював свої сили на допомозі захисникам – Благодійний фонд «Ми Тут - Північний Форпост» під керівництвом Лариси Гніденко. Волонтери руху на кількох локація у Сумах виготовляють для наших захисників маскувальні сітки та кікімори, шиють матраси, ноші та рукавиці, в’яжуть килимки та шкарпетки, та роблять ще безліч усіляких речей, які мають на меті спростити життя  оборонців у фронтових умовах та захистити їх від ворожого ока, холоду та вітру.

«Ми Тут» об’єднав однодумців навесні 2022 року. З того часу багато добрих справ зроблено, закрито безліч запитів від військових. Захисні вироби з примітивних та незручних стали легкими та осучасненими. За кожним запитом стоїть невтомна праця волонтерів фонду.  

Про своє бажання наблизити мир та допомогти захисникам розповіли волонтери однієї з локацій БФ «Ми Тут – Північний Форпост». Усі вони вже не один рік ходять до осередку – хтось шити, хтось - плести костюми «кікімори» та інші засоби маскування.

Галина та Антоніна у процесі роботи над кікіморами

У 2022 році Галина допомагала захисникам чим могла у рідних Річках в Білопільській громаді. Коли восени повернулася в Суми, приєдналася до осередку «Ми тут».
«Прийшла, тому що мене совість гризла, що я сиджу вдома - на фронт не гідна. Прийшла і кажу дівчатам, що я нічого не вмію. А вони кажуть, що не вмієш – навчимо», - згадує пані Галина. І навчили: Галина береться за все, де потрібна допомога, ще й вдома шкарпетки в’яже для захисників.

Пані Антоніна також приєдналася до волонтерського руху «Ми Тут» у перший рік повномасштабного вторгнення. На її очах та за її участю волонтери вишукували для захисників найкращих рішень у виробництві кікімор, накасників тощо.

Окрім роботи безпосередньо в осередку, завжди є чим зайнятися вдома: заготовляти нитки для в’язаних виробів, щось зв’язати – Антоніна з любов’ю каже: «Робимо для захисників. Для наших дітей».

Пан Микола працює над черговою партією рукавиць

Для пана Миколи питання волонтерства взагалі не стояло. Було питання тільки куди йти, де можна свої руки прилаштувати.

В перші дні великої війни чоловік не міг усидіти вдома без роботи. Це саме він вичистив узбіччя повз тротуару біля озера Чеха від тенісного корту до Харківської.

Невдовзі пан Микола приєднався до волонтерського руху «Ми тут».

«Приніс сумки з тканинами з дому. Тканину взяли. «Так, а руки?» - кажуть. Запросто. Ну і почалося. Я ж інструмент весь сюди перетіг. Так і прижився тут», - розповів пан Микола.

Зробити решітки, поточити ножиці, налаштувати швейні машини – усе важко й перелічити, де докладав свої руки волонтер. Але не тільки в господарських справах він майстер. Серед іншого пан Микола шиє для захисників ноші, які постійно удосконалює.

«Чому я тут? У мене теж є діти. Ну, і коли я можу фінансово хоч якось допомогти, тим більше руками, то чому ні? Врешті-решт я тут живу, і нікуди не збираюся їхати», - зазначив пан Микола.

Валентина кроїть тканину для кікімор, але до готового виробу ще багато етапів

Валентина долучилася до волонтерства з перших днів війни. Спочатку в’язала шкарпетки для захисників, а в травні прийшла в «Ми Тут».

Пані Валентина у виготовленні кікімор знає усі тонкощі – від нарізки матеріалу до зшивання готового виробу. А ще волонтерка знається на усьому, що потрібно плести-в’язати: якої товщини та якості повинні бути нитки для того чи іншого виробу, скільки куди петель набрати та як краще плести, щоб не крутилося, не було жорстким та щоб хлопцям було тепло та зручно.

Через це вдома вже і склад, і цех з підготовки ниток.

Окрім того, за плечими пані Валентини великий загін інших волонтерів – колег, сусідок, знайомих, яких вона забезпечує роботою. Саме тому Валентину не побачиш без великих сумок – постійний рух матеріалів та готових виробів від волонтерського осередку та у зворотному напрямку.

Допомагає волонтерка і переселенцям. «Я не можу пройти мимо, якщо людям потрібна допомога. Особливо, якщо це захисники», - зазначила Валентина.

Оксана на локації, де для захисників виготовляють маскувальні сітки

Оксана свій шлях у волонтерстві розпочала у перші дні війни.

«Спочатку плели сітки, збирали речі для захисників та переселенців, згодом почали робити окопні свічки, маскувальні костюми. Через рік той волонтерський центр закрився, але зупинятись я не хотіла, тож приєдналась до іншого.

Мені не треба було пояснювати «навіщо це все» - я неймовірно вдячна військовим за те, що маю дім і роблю все що в моїх силах, аби вони відчували за собою міцний тил і турботу. Я бачу і знаю, наскільки їм складно і хочу підтримати. Адже люблю Україну і бачу своє майбутнє тільки тут. Для мене волонтерство - це можливість подякувати ЗСУ не словами, а діями і бути серед людей зі схожими цінностями», - розповіла Оксана.

Вона наймолодша з волонтерок на даному осередку «Ми Тут». Але її бажання допомагати захисникам не має меж. Оксана знаходить час не тільки тут працювати, а й долучатися на іншій локації до плетіння маскувальних сіток.

Наталія готує матеріали для плетіння кікімор

До БФ «Ми тут» Наталія ходила ще у 2022 році, коли локація з’явилася ближче до дому, ходити стала регулярно. Окрім роботи в осередку, вона ще й додому обов’язково прихватить щось в роботу.

«Це вже стало як сенс життя. А чому? Бо хочемо перемоги, бо хочемо, щоб не було російських загарбників на нашій землі, щоб ми не жили в окупації, щоб діти наші жили і не бачили цього жаху».

Ольга зустрічає захисників, які прийшли за своїм замовленням, фото з архіву "Ми-Тут"

Ольга з 2015 року в’язала для захисників шкарпетки, рукавички та килимки. Тільки за останні два місяці волонтерка нав’язала п’ятдесят пар теплих та функціональних рукавичок. А ще вона робить різні обереги для військових – до кожної кікімори волонтерки прив’язують Оліного ангелочка.

«Я тут, тому що в моїй рідній Україні йде війна. Дуже хочеться, щоб в нашій рідній країні наступив мир, щоб була перемога. І щоб наші хлопчики якнайшвидше повернулися додому».

Лариса за плетінням кікімори

З перших днів повномасштабного вторгнення Лариса долучилася до волонтерського руху, адже усе своє життя звикла не стояти осторонь, коли десь потрібна допомога. Разом з іншими жінками вона пекла для захисників Сумщини пиріжки. Пізніше долучилася до «Ми тут». Досвід шити з мирного життя став у пригоді й наразі.

«Я дуже люблю та ціную життя. Я дуже вдячна нашим захисникам, що живу. Я тут, адже хочу власними руками спростити перебування оборонців на фронті. Як я можу всидіти вдома, коли вони там», - розповіла Лариса.

Неля шиє маскувальну накидку

Пані Неля разом із сестрою Ірою відразу почали шукати як допомагати захисникам. Спочатку долучилися до невеличкого осередку в церкві. Пізніше – у квітні 2022 року організувалися у волонтерський рух «Ми тут».

Тоді починали шити маскувальні костюми – експерементували. Спочатку це був дуже трудомісткий процес, а самі кікімори важкими.

Загалом, чого тільки не довелося шити: від рушників до українських прапорів.

Свого часу був великий запит на українські прапори – багато довелося шити, згадує Неля.

Зараз волонтерка шиє маскувальні засоби для різних потреб захисників.

«Допомога для військових вкрай важлива. Не знаю, наскільки ми наближаємо перемогу. Але ж маємо надію, що наближаємо», - зазначила пані Неля.

Окрім «Ми Тут» жінка допомагає Центру психологічної допомоги дітям зі збором речей.

Ірина кроїть масківальні костюми

Волонтерство для Ірини - пришвидшення нашої перемоги. Після того, як бачила на власні очі бій під артучилищем, вдома вже не могла всидіти – думала, як краще допомогти захисникам.

У перші місяці повномасштабної війни у волонтерському осередку в Свято-Георгіївському храмі з сестрою допомагали плести сітки. А коли Лариса Гніденко організувала «Ми Тут», із задоволенням приєдналися.

Ірина вправно шиє, тож такі навички стали в пригоді. І чого тільки не довелося за цей час їй шити: підсумки, різноманітні чохли, захисні костюми – усе й не згадати вже.

Аби хлопцям додати приємних емоцій, Ірина з колежанками придумали шити смішні труси-шорти. Така собі родзинка від волонтерок – для душі. Тканини на труси підбираються з особливими малюнками: собачками, русалками, котиками тощо. Як же хлопці сміються, коли отримують їх. Ще й розмірковують, кому з яким малюнком краще віддати – за темпераментом та звичками, а які командиру на подарунок.

«Дуже надихаюся посмішкою хлопців. І потім, якщо я буду допомагати, хтось і моєму сину- захиснику допоможе», - каже Ірина.

Вдома у волонтерки ще один напрямок роботі – разом з чоловіком вона робить окопні свічки.

Вікторія за підготовкою матеріалів для плетіння кікімори

Вікторія свій вільний час присвячує плетінню маскувальних костюмів. До волонтерського осередку приєдналася понад два роки тому. Для неї це відчуття бути корисною, робити свій вклад в загальну справу.

«На час початку повномасштабного вторгнення займатися волонтерством давало можливість відчувати хоча б якусь рівновагу, якось триматися на плаву, - розповідає Вікторія. - На сьогодні це вже свідомий вибір – майже щодня ти робиш свій внесок до нашої важливої загальної справи – захищати наших хлопців на шляху до перемоги».

Головне у волонтерстві – бажання бути корисним

Можна довго сперечатися щодо браку часу для волонтерства - той, хто хоче допомогти, обов’язково знайде можливості.

Є ті, хто працює в осередку тільки у робочі дні. А є ті, що знаходять час на волонтерство попри роботу у будні дні. Так, Наталія приходить до волонтерського осередку тільки у вихідні з 2022 року. Ще й додому обов’язково візьме щось шити або в’язати. І каже, що це вже «затягло».

 «Назад дороги немає. Перемоги немає ще, тому працюємо. Якщо ти не воюєш, ти повинен щось робити для перемоги», - наголошує Наталія.

Олена демонструє перший маскувальний костюм кікімору, фото з архіву "Ми-Тут"

Олена згадує, як для неї починався шлях волонтерства у 2022 році, коли зателефонувала Лариса Гніденко: «Приходь, треба робити кікімори. Я сказала, не знаю, як їх робити. Вона каже: теж не знаю, але приходь. Першу ми робили, мабуть, два тижні один костюм. А потім вже набрались досвіду».

І хоча Олена зараз вимушена перебувати вдома, вона все одно робить свій вклад у загальну справу. «Хай навіть це чимось дрібним видається на загальному фоні того, що відбувається в країні, але я буду приносити користь», - зазначає волонтерка.

А є ще величезна кількість людей, які приходять до осередку взяти додому роботу та згодом принести вже готове: килимки, заготовки на свічки та кікімори, шапки та рушнички, нитки тощо. Цілими родинами вдома працюють. Шиють, в’яжуть, ріжуть, плетуть. І жінки, і чоловіки, і особи з обмеженими можливостями. І усі невідмінно з великим бажанням бути корисними.

«Я живу із упевненістю, що повинна бути корисною країні», - зазначає пані Тетяна, яка заходить до локації раз на тиждень. Попри те що син кличе до себе у більш безпечний регіон, волонтерка вважає, що саме тут її користь буде найбільшою для захисників. Навіть, коли вона їде провідувати дітей, вона везе із собою викроєні вироби і шиє в гостях. А повертається вже з готовими - балаклавами, бафами тощо.

У «Ми Тут» панує атмосфера розуміння, що будь-яка допомога акумулюється у велику справу та поміч захисникам. І той, хто по-справжньому хоче допомогти залишається тут на довго, адже це дійсно «затягує».

І це я знаю з власного досвіду, адже два роки тому зайшла до осередку з питанням «Вам руки потрібні?». І залишилася, аби зробити свій посильний вклад у загальну справу – допомогти нашим захисникам протистояти російській навалі.

Не забудьте підписатись на наш телеграм-канал. Там ще більше оперативної інформації!