Раїсі Субботі – 95 років. Родом з села Ниркове, що на Луганщині. Коли почалась Друга Світова, їй було майже 15, йдеться в сюжеті Суспільне. Говорить, перші спогади війни – німецькі літаки, що скидають бомби на хати. В родині було семеро дітей. "Найменша дитина була 41-го року народження. Він у тата був за ременем засунутий, голий-голісінький. Бо ми тікали з хати, літак прилетів палити селище", – пригадує жінка.

А наступного дня, розказує, у село прийшли німці. "Вранці погнали на Артемівське. Я була майже боса. Якісь драні валянки з калошами, води повно. В Троїцьке нас пригнали. Дорога, люди виходили, куски хліба виносили, німці вибивали, в сніг падав хліб. Ми його підіймали, пхали в рота...".

А за кілька місяців Раїсу з іншими дівчатами посадили у потяг та відправили до концтабору у німецький Вупперталь. Тих, хто не витримував та хворів, каже пані Раїса, відвозили у Бухенвальд. "Там побудовані були на заводі такі чани, коли вони вмирали, у ті чани їх парили, вивозили у поле цей попіл. З нашої кімнати одна дівчинка загинула. Спочатку захворіла на туберкульоз. А вони бояться туберкульозу як не знаю чого. Туди її відвезли. З нашого району".

Додому дівчина змогла повернутися тільки у 1947-му. "Зустрілися з мамою… Вона обнімає мене, цілує... "Та ти знаєш, ти нас пробач – у тебе є сестричка – Рая". "Ну то й добре, що є!", кажу".

У самої пані Раїси троє дітей. На початку зими син забрав її до себе у Попасну. Але знову, як 80 років тому, довелося рятуватися від обстрілів. Разом із Раїсою на Сумщину приїхала й її 85-річна родичка – Валентина Шпак. Другу Світову жінка пам’ятає лише з розповідей матері. "Нас було багато у мами, 12 душ. Але сім померло, п’ятеро залишились. Два брати і нас три дівчини", – пригадує жінка.

А от про те, як росіяни розстрілювали її оселю, розповідає: "Я чудом залишилася живою. Я тільки лягла, одіяло натягнула, воно як дало у вікно снаряд".

Родина переїхала жити на Сумщину з нині окупованої Попасної, що на Луганщині, майже два місяці тому. Що сталося з оселею, донедавна не знали. Потім з’ясувалося – повертатися родині немає куди. "Пусте місце, нашої хати немає вже. Пусто. І сусідньої, і нашої. Була хата та кухня літня й гараж. І немає нічого уже", – розповідає онука Раїси Субботи Христина. "У мене квартира там, біля поліції була. Приватизована. Розбили ж, напевно. І цю також", – говорить син Раїси Субботи Василь.

Із нині зруйнованої оселі пані Раїса встигла взяти з собою лише хустку. Ту, яку колись подарувала їй мама.