І хоча у селі відразу зникло світло та зв’язок, мешканцям переказував новини отець Роман — він заряджав телефон від свого авто, ловив сигнал на вершині дзвіниці та читав новини. Священник бачив різних російських окупантів: і «дикунів», які, за його словами, ніколи не бачили зручностей, і розвідників, які підкралися до його хати і ледве не розстріляли її з танку.

Журналісти «Слідства.Інфо» записали історію отця Романа, настоятеля Олександро-Невського храму у Гребениківці про те, що відбувалося в окупованому росіянами селі на Сумщині.

До 10 березня у нас росіян не було. Наші села — тупикові, з них немає виїзду на кордон з Росією. Але коли вже росіяни відступали, виводили війська, то опинилися у нас. 

Як тільки вони зайшли у село, почали шукати по будинках зброю. Тут живуть мисливці, хтось здав їхні адреси, і окупанти почали обшуковувати всі будинки. 

Сиджу вдома зранку, снідаю — думаю, вигляну у вікно. Виглядаю за завісу. Таке тільки в кіно бачив: йде розвідгрупа, з кулеметами, у броні всі, у касках. Позаду них їде БТР — безшумно нагору і оточують вони мою хату. Думаю, мабуть, мій час вже прийшов, боженька, до тебе піти. Думав, по черзі зараз в мою стареньку дерев’яну хату кидатимуть гранату. Я заховався до образів, молюся і дивлюся у вікно, та бачу — у мене на городі лежить снайпер з гвинтівкою. Ну все, думаю, хата оточена. Думаю, може не стрілятимуть: побачать, що я священник, і не стануть стріляти. Стою і молюся. Хвилин п’ять чую тишу, тоді бачу, що вони пішли далі. Хтось «здав» адресу — була у людини рушниця, трохи вище мене живуть, і здали ту людину. Я мисливець і навпроти мене людина також, до нього не прийшли, хоча зброя є. А до інших прийшли. Тут хтось із місцевих здавав, а хто конкретно — не знаю. 

Джерело фото: mapio.net

Джерело фото: mapio.net

У кого знайшли зброю, арештували тих людей. Це четверо чоловіків — один із них староста села Олексій Винниченко. З полону повернули тільки двох. Старосту не повернули досі. Документи його знайшли розірвані в іншому селі. Чи живий він чи ні — досі невідомо.

Перше, що росіяни зробили, коли увійшли у село, — пограбували магазини. З кращих будинків повикидали людей, грабували ті будинки і там жили. Виносили з погребів все, що було. У однієї бабусі винесли навіть пилотяг і блендер. Дикуни. З якої ялинки їх зняли? Вони вперше в селі побачили асфальт і що у кожній сільській хатині є вода та туалет. Хлопці розказували мені, що вони снігом підтиралися. Буряти тут були, у одного чоловіка вони поставили на городі техніку та почали навкруги гадити. Чоловік каже: «Якщо не хочете в хату заходити, ось вам туалет надворі стоїть — такий, до якого ви звикли ходити». Але буряти все одно ходили всюди навкруги. Як у жартах, чесне слово. 

Джерело фото: mapio.net

Ті, хто приходили першими, то були контрактники і терміновики. Понабирали їх з якоїсь глибинки, дуже дикі та неотесані. Однак розвідрота — всі як один вишкіл мали, навчені війська. Ті, звісно, були професіоналами і озброєння дуже хороше мали. Вони розуміли, що робили. А ті, що допоміжні війська, які тягали ящики, то вони були рвані та драні — прийшли у розірваних чоботах, забирали у місцевих труси та взуття, щоб якось одягнутися та взутися. Весь одяг вивозили. Казали нам: «Так, як ви живете, то ми так не живемо. Нам, щоб так жити, то це треба 20-30 років не їсти і не пити, щоб ось так обставити хату і все зробити. Ми вам заздримо».  Вони ж вперше в житті побачили, що тут в будинках є унітази.

Коли вони мене бачили, то автомати та очі ховали. Віталися зі мною. Їхній командир виступав і казав, що вбив кілька своїх за те, що вони мародерили по магазинах тут. Але віри їм немає — не думаю, що він стріляв у своїх. Казав — ви наші браття, слухайте нас. Я думаю, які ви нам браття. Зустрічатися з ними я не хотів, бо думав, що сфотографують і напишуть, що я їм допомагав, вогонь корегував, чи щось подібне. Одним словом, з ними я не бачився. Однак, коли я йшов та причащав людей по селу, то стріляли вони з «Градів» дуже добре. У всіх будинки ходором ходили, вибили скло в магазинах.

Свою машину я використовував у якості розетки для зарядки телефону, бо зруйнували всі електромережі, тож не було ні зв’язку, ні інтернету. Однак зв’язок та інтернет був на дзвіниці під самим колоколом, там можна було дзвонити. Я єдиний, хто мав зв’язок із зовнішнім світом. Всі питали мене: «Розкажіть нам “новини із дзвіниці”, що там чутно, що видно?». Ні в кого не було можливості зарядити телефон, та й у більшості людей телефону не було. У кого були генератори, то заряджали і радіо слухали.

Джерело фото: mapio.net

Окупанти перебили газогін, тож декілька днів газу не було. Вода не у всіх була централізована, у багатьох були колодязі та скважини. Але не було світла, то насоси не качали воду зі скважин. Також завжди був відкритий колодязь біля церкви, люди могли набрати там води. Там була скважина, допоки туди не влучили.

Тут пара жила, вони тримали магазин. Анатолій та Олена на своїй «Ниві» возили людям хліб з Сум. Вони домовилися з російським командуванням, що ті дозволяють їм привозити хліб. Щодня по сусідніх селах вони возили людям хліб. Одного дня — 16 чи 17 березня — вони знову виїхали. Завантажили повну машину хлібу і російські солдати їх розстріляли. Чоловіка вбили, а у жінки з грудної клітини дістали 5 куль, наразі вона на реабілітації.

Коли окупанти виїжджали, то гребли все, що бачили, — стільки безладу зробили.

Телефони, ноутбуки — забирали все. Дуже багато розбивали. Заряджали телефони від генератора і побили всі телефони. Саме знищували, щоб мешканці не могли передавати дані. Місцеві з територіальної оборони мені дзвонили, я все що бачив їм доповідав. Все, що чув, поки зв’язок був. Поки вони тут були, то я боявся це робити із дзвіниці, бо всюди були снайпери. Думаю, «знімуть» мене з тієї дзвіниці, а видно там звідусіль дуже добре, бо стін немає. Тому боявся, хоча у мене був зв’язок на городі. Я, бувало, вийду в город, порахую, скільки їх і передам, хто де стоїть. 

Коли вони відступали, то зі свого будинку я бачив шість 150-міліметрових пушок, два самохідні артилерійські установки (САУ), «Урагани», «Смерчі», «Гради», десь 30-40 танків та стільки ж  БТРів. Вони просто стріляли куди завгодно — гатили всім, що у них було.

Любомира Ремажевська