Про це повідомила заступниця Глухівського міського голови Маріанна Васильєва в коментарі Глухів.City.

Директорка Комунального некомерційного підприємства Сумської обласної ради «Обласна спеціалізована лікарня в міста Глухів» Галина Шуляк розповідає, що Великоднього ранку їй зателефонували із Сумської обласної ради. Усе – щоби привітати зі святом і повідомити страшну новину: понад 160 підопічних інтернату для психічнохворих залишилися без даху над головою через російську агресію.

У глухівчанки запитали, чи прихистить вона в закладі, який очолює, частину людей. За словами пані Галини, вона надала стверджувальну відповідь, навіть не замислюючись.

На той момент у першому, тобто найтяжчому відділенні психіатричної лікарні, яке розраховане на 45 місць, перебували 22 пацієнти. Та попри все це очільниця медичної установи зголосилася прийняти до себе 40 жінок. Вікова категорія – понад 80 років. Деяким – майже 100.

Попри все, у Великодній ранок знайшли, чим нагодувати новеньких, які приїхали в лікарню. Кожній жінці дали скуштувати спеченої в Глухівській лікарні пасочки, погодували свіжим супом та гарніром із котлетою.

Знайшлося, в що й перевдягти жінок. А ще з-під уламків Свеського інтернату примудрилися привезти 32 упаковки памперсів, ще 40 виділила міська влада через гуманітарний штаб.

Виявилося, що не всі душевнохворі жінки знають свої прізвища, тому довелося докласти чималих зусиль аби ідентифікувати їхні особи та особисті справи.

За словами пані Галини, бабусі перебували в стресі після пережитих жахіть, вони відчували постійний страх, були знервовані, дехто не міг поводитися звично. До того ж одній пенсіонерці цеглина впала на ногу. Тому вона потребувала додаткового обстеження. На щастя, перелом не підтвердився.

«У психічному сенсі всі чотири десятки нових підопічних – "важкі", – говорить пані Галина. – А у фізичному – дуже важкі, адже вони прикуті до ліжка. Жінки не здатні до самообслуговування, не можуть самостійно їсти тощо. Сказати, що ми розвернули додаткові ліжка, – не сказати нічого. Бо ці ліжка ще і ставити нікуди, тому були вимушені розмістити бабусь просто в коридорах».

Через значне збільшення навантаження на працівників лікарні персонал почав писати заяви на звільнення. Зі слів пані Галини, вона з розумінням ставиться до такої реакції підлеглих. Адже, наприклад, двом санітаркам нереально обслуговувати понад півсотні людей, які потребують постійної опіки.

Усе ж директорка каже, що впоратися з навантаженням допомагає згуртованість колективу. Мовляв, ніхто не поділяє обов’язки на свої та чужі. Усі роблять усе. Інакше – не встигнути.

Галина Шуляк говорить, що попри складності, вона ані на мить не пошкодувала про те, що надала прихисток бабусям.

«Звісно, важко. Але ми все витримаємо», – каже оптимістично налаштована, але втомлена директорка.

Очільниці важко сказати, чи вистачить ресурсів утримувати додаткових пацієнтів. Адже лікарня, на відміну від інтернату, має всього лише одне джерело фінансування. Річ у тому, що інтернати фінансують Департамент соцзахисту та місцевий бюджет, а лікарні – Національна служба здоров'я України.

«З усім впораємось, щоб там не було. – підсумовує бесіду Галина Шуляк. – Адже зараз війна, і на місці Свеського інтернату може бути будь-який прикордонний заклад. Ми маємо згуртуватися всі разом і бути єдині в подоланні страшної ситуації!»