“Я, Скворцова Єлизавета, дружина Владислава, звертаюсь до народу задля підтримки у прийняті рішення про присвоєння звання Героя України.

Владислав народився 29 липня 1996 року в селі Левенцівка, Дніпропетровської області.

Ще у 2014 році своє 18-річчя зустрів, воюючи за світле майбутнє Украіни на Донецькому напрямку.

У червні 2014 року був добровільно зарахований у особовий склад БПСМОП «Шахтарськ». Приймав участь у визволені населених пунктів: Піски, Марїнка, Ілловайськ, Широкине.

Все своє життя Влад присвячував розвитку у військовій справі. Він жив цим і готувався до оборони своєї Батьківщини кожного дня.

Займався бойовим самбо та пауерліфтингом. Під час 7-го Відкритого Кубку ВПА Україна 2017 року виконав норматив(класифікацію) «Кандидат в майстри спорту» з загальним результатом 465 кг.

3 січня 2017 року був прийнятий на роботу в КП «Патріот», на посаду – «інспектор з оборонно-масової роботи». Де проводив чисельні заходи по розвитку української молоді.

Восени 2018 року виконував бойові завдання в районі селища Водяне, Донецької області у складі 2 сотні 8 батальйону УДА.

2020 року почав проходити службу в ЗСУ механізованого батальйону 93 окремої мех. бригади «Холодний Яр» у офіцерському складі (старший лейтенант).

2020 року брав участь у ООС у складі ОТУ «СХІД».

2021 року прийняв посаду командира взводу.

2022 року з початком повномасштабного вторгнення РФ на територію України у складі 93 бригади прийняв бій з окупантом на Сумщині у м.Охтирка. Приймав участь у героїчному звільнені м.Тростянець. Після успішного визволення Тростянця одразу були переправлені на Ізюмський напрямок. Де і віддав своє життя у запеклих боях з окупантом за НАШУ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ. Залишивши свою 5 місячну донечку, яку дуже любив і бачив останній раз у майже 3х місячному віці.

Владислав був відмічений своїми побратимами як неперевершений професіонал своєї справи. Справжній командир. Відважний, зрівноваженний з незламною вірою у Перемогу та своїх побратимів.

Я, як дружина, додам, що Владислав був зразковою людиною з чіткими принципами та високою мораллю.

Я відчуваю безмежну біль та сум, а також обов’язок закарбувати у родині та Батьківщині пам’ять про людину та сина України, який заслуговує на це звання, напревеликий жаль вже посмертно…

Ще при житті командуваня Владислава збирали документи на подання на орден Богдана Хмельницького і Героя України (посмертно). Але людина, яка цим займалася теж загинула і всі зв’язки обірвалися!” - пише авторка.

Підтримати петицію можна тут.

Не забудьте підписатись на наш телеграм-канал. Там ще більше оперативної інформації!